Його найдужчим бажанням було забарикадуватися і перебути облогу виборів вдома, щоб ніхто його не турбував.
Але що до того Томі? Їй набридло, вона втомилася від цих потвор довкола потвори-чоловіка, від суцільної павутини помилок, від власної розгубленості. Їй потрібне пояснення, чиясь дужа рука, що розірве нитки, в яких вона борсається і виведе на волю, на світло. Їй бракує світла, вона почувається наче замкненою у похмурій вежі, або у темниці. Промінчики сонця тут рідкість. Лише сирість, сірість і морок. Під вікном росте бузок, а поруч — контрасти міста — клен і каштан. Двох останніх вже кілька років ніхто не підрізає, тож їхнє збожеволіле гілляччя заступило світ, запавутинило небо. Настало затемнення, майже вічна ніч. Тома почувалася полярницею, якій будь-що необхідно дочекатися сходу світила, яке принесе нове життя, новий цикл безперервної природньої круговерті, новий кальцій, нові вітаміни...
Вона нервово очікує кінця уроку, бо її запросив на каву шкільний фізик — нафталіновий Теодор Ізидорович (друге ім'я, дане при хрещенні, — Зорян — зізнався їй під час першої ж тет-а-тетівської бесіди в коридорі цей темпераментний чоловік з шапкою в'язкого густого білого волосся на голові). Він чомусь одразу вчепився в неї як кліщ: і Томі довелося вислуховувати його безперервні звіряння — про знущання батьків у дитинстві, про нещасливий перший шлюб... Це монотонне безперервне ниття майже не завдавало їй клопоту: воно було для неї чимось на зразок музичного фону місцевих радіостанцій — абсолютно нешкідливим, але й в основному нецікавим. Було ще одне "але" — ці сповіді вона не могла ні перемкнути, ні вимкнути: вроджена делікатність не дозволяла їй перебити чоловіка чи брутально відштовхнути його.
— Знаєте, — казав Тед, як жартівливо кликали його у школі, — це повинно бути вам знайомим. Ваші очі мають в собі багато печалі. Я бачу, що ви страждали...
Для нього страждання було якоюсь незбагненною чеснотою; мазохізм перетворювався на релігію, біль — на регалії. Щастя, на думку його завжди запалених очей — доля недоумків. Спізнати випробування дано ж лише вибраним. Він, звісно, серед достойників. Тома скептично усміхається. Але і вона, виявляється, теж належить до касти страстотерпців.
— Це якась нова секта, що відгалузилася з християнства? — мляво цікавиться Тома, щоб бути ввічливою, але й чесною зі співбесідником та собою: його дуристика її не пройме.
— Ви іронізуєте, і це зрозуміло, — спиняється Тед, — людина, котра зазнавала багато лиха від інших, стає дуже, я б навіть сказав, надто скептичною і недовірливою. Розумна людина прикриває свій страх бути ошуканою маскою іронії... Але ж ваші очі говорять про інше. Вони тліють, проте хочуть палати, вони втомлені, запалені, проте я бачу у них не лише згарище і тлін... Я не веду мову про жодну релігію, не пропагую ніяких самокатувань чи завдавань собі фізичних страждань. Це виключно метафізика. Така собі концепція старого невдахи, що приречений на безперервні депресії в силу складу власного розуму. Ви ж теж така, я вас одразу впізнав. До речі, вони нас теж вирізняють і терпіти не можуть. Бояться. Здогадуються, що ми стоїмо на межі...
— Я вас не розумію, Теде, — здригнулася Тома.
Інколи їй ставало моторошно з ним.
Раніше Зорян ніколи не виходив за межі коридорних розмов. Як виняток проводив її до автобуса, коли у обидвох одночасно закінчувалися уроки. Томі це було не зовсім приємно — колектив уже давно перетворив їх на коханців, дамочки в окулярах і навіть старшокласниці кидали на цю дивну пару багатозначні іронічні погляди. Тома почувалася винною, немовби і справді спала з Тедом. А ще вона боялася, що поголос дістанеться до Степана. Степана вона теж боялася. Боялася і цих суворих старших вчительок, і завучки з неправильним прикусом.
— Дамаро Анатолієвно! — гукнула її та вчора зумисно через весь довгий похмурий коридор, — підійдіть-но!
Є два види влади: природня — коли одна людина добровільно погоджується виконувати розпорядження іншої, бо розуміє, що так буде вигідно їй самій, і неприродня — це коли одна людина примушує іншу виконувати свої забаганки. Тома змушена була підкоритися. Тобто вибір у неї начебто був: не підійти, зневажити стару потворну бабегу, виплюхнути на неї всю свою накопичену на учнях і чоловікові агресію у вигляді лайки. Але що тоді. Робота, якої вона так важко, точнісінько з боєм домагалася, стане ще однією перегорнутою сторінкою її життя. Вона згадуватиме про уніформи школярів, Теда-Зоряна, псевдоподруг з учительської, як про цікаве кіно, як про щось, що трапилося не з нею. Це не належатиме їй. Це буде як штучно вживлений погляд. Якусь мить вона вагається, спокуса вчинити так надто велика, але галицька добропорядність, всотана з молоком матері, бере гору. Треба скоритися, підійти. На очах десятків учнів, що протирають до стін спини своїх огидних синіх та фіалкових форм. Певно, у них там зяють глибочезні діри, як у нявок, — думає Тома, вже всміхаючись завучці. Вона відчуває, як за кожним її кроком слідкує зграя поглядів, і від цього йти стає ще важче.
— Я вас... — починає вона ще здалеку, не наблизившись впритул, зображуючи на устах якнайщирішу подобу усмішки.
— Ви ще новачок у нас, Дамаро! — відрубує завуч, — тому мій обов'язок звернути вашу увагу на зовнішній вигляд…
Усмішка застигає на обличчі Томи і починає тиснути її, як намордник пса.
— На ваш, я мала ввіду, — поправляється потворна нижня щелепа, яка ипинається вперед, як у вовкулаки.
Тома згадує, що її нова нібитоподружка — вчителька англійської із сусіднього кабінету, яка веде паралельний томиному 9-А — розповідала про завучку, буцімто та щоп'ятниці по чорному вбухується з фізруком та воєнруком у спортзалі, і вони під вечір влаштовують п'яні оргії.
— Юпкі повинні бути нишчі колін, або брюки. Я би радила вам брюки, Дамаро Натолієвно, у вас трохи ноги той во... ну як би це сказати. Ви не пойміть мене привратно. Але я мушу дбати про моральні устої. Це ж уже 9 клас. А у вас є уроки і в старших. Шо вони можуть подумати? Ви подумали про те, що вони можуть подумати про вас? Я би вас просила...
Це було так, наче тебе привселюдно шмагають по обличчю. Кілька безкарних ляпасів, а ти при цьому ще й посміхаєшся. Усмішка засохла на твоєму обличчі. Зорян має рацію — вони бояться її, інстинктивно відчуваючи її інакшість. В чому вона виражається? Тома й сама не могла би пояснити. Вона ж так само, як і інші пліткує на перервах, та й Зорян цього не цурається. Вона так само дивиться годинами телевізор, плутаючи героїв серіалів і забуваючись на кілька хвилин, ніби легким наркотиком, їхнім життям. Так само куховарить, планує разом із чоловіком місячні витрати, ходить в магазини, слідкує за модою, кохається і мріє про щось не таке. Вона так само потребує історій, заміни реальності. То в чому ж її відмінність від решти? Чому вона інакша? Радше — чим?
— Ви думаєте, що ви снобка? — проникливо зазирає їй в очі Зорян, — але чому? Ви не краща за інших, просто інша. Є багато людей, куди кмітливіших за нас із вами, але вони не мають цього в собі, цього тягаря, камінця на денці душі, бачення, пристрою самознищення. Ех-х!!! Як би ви знали, Томо, як мені інколи мріється, повернути все, стерти і вибрати інший шлях. Був би я звичайним інженером. Ходив би на завод, пив би горілку. Грав у карти. Бив жінку. Виховував ременем дітей, схожих на себе. На літо вивозив би весь виплодок на море. Багато би їв і відростив би трудовий мозіль або опущені груди. Мабуть, мав би коханку, бо так заведено. Взірцеве життя. Взірцева смерть від апоплєксічєского удару. Або захлинутися горілкою. Або отруїтися. Магазинною. Жодних рефлексій. Жодного відчуття світу. Тільки себе...
Те, що він наважився запросити її на каву, докорінно змінювало їх стосугки. Коли попередні проходжування і викликали плітки, то були все ж надто прозорими і платонічними. А спільне кавопиття — це негласний символ початку роману. Це якась інша спільність. До того ж уже не зовсім прозора. Є якась вуаль утаємниченості. Щоб прослідкувати за парою, яка йде пити каву, треба її вистежувати. Це вже еротика. Томі на вибір давалися лічені секунди, бо двері вчительської саме прочинялися і, тримаючи їхнє руків'я, на порозі щось договорювала у коридор завуч-вовкулака.
Тома, почуваючись загнаною, заплющила очі, набрала в легені повітря і... Вона не могла йому відмовити. Та й як? На яких підставах? Це ж лише кава. Лише кава, — переконала вона себе, і ствердно хитнула головою, все ж будучи дещо роздратованою і злою на Теда, який поставив її у таке незручне становище.
Тепер вона чекає сама в порожній учительській, доки закінчиться урок Теда, бо він, йолоп, не запропонував їй зустрітися одразу в кафе і тепер всі — вся школа — знатимуть, що вони разом пили каву. Тома пожувала цигарку, але почувши у коридорі кроки, злякано її сховала. Її застрахали. Як школярку. Ще трохи — і вона ходитиме разом із старшокласниками, в яких пушок сіється під носом, курити в туалет. Цікаво, а чи багато дівчат курить? І де вони це роблять? У брамах? Стареньких, занедбаних двориках?
Двері прочинилися і на порозі постав Теодор. Червоний, як зварений рак.
— Я відпустив своїх трохи скорше, — чомусь ніяково виправдася він перед Томою.
Їй стало трохи смішно. Його теж залякали.
— А як же моральні застанови? Ви ж повинні подавати приклад, Теодоре Ізидоровичу! — дещо підробляючи інтонацію завучки, гаркнула Тома.
Зорян зблід. Він вирячив на дівчину очі і, здавалося, мало не зомлів. "Ну от, маєш тобі, — спохмурніла Тома, — що й казати, чоловіки пішли ще ті!" Нарешті до нього дійшло, що вона кепкує, і він злегка усміхнувся. Йому було соромно власної слабкості перед Томою.
— Як ваша Велика Депресія? — трохи зло запитала Тома дорогою на диво мовчазного Теда.
Вона все ще не могла пробачити йому того, що він скомпроментував її. Ніби він не розуміє: вдає дурного, а чи таки справді дурний?
— Нічого, дякую, коби не гірше. А ваша? — не підводячи погляду від асфальту, промимрив Зорян.
Тома вже й не знала, що на це сказати.
62
Степан із задоволенням відзначив, що перестає відчувати власне тіло. Стало аж млосно і нудотно від цієї абсолютної невагомості, розмитості меж між собою і світом.