Викурена сигарета

Він — мій ліхтарик. Хочу жити задля нього.

Коли ми приїхали до лікарні нас зустрів вже скручений у клубок, сплячий кіт, той самий заборонений. Поласкавши його я пішов слідом за Віктором всередину. Кіт внюхав мій слід та непомітно брів за нами слідом. Помітив це лишень коли дійшов до свого ліжка. У брудному вікні, що на дверях виднілось чорне котяче обличчя. Як тільки я повернувся до нього, обличчя кота прикрасила усмішка, він чомусь чекав мене, але на жаль моє тіло взяло під контроль втома. Швидко роздягнувшись я заховався під ковдру, залишившись у штанях та футболці.

По палаті блукав переляканий холод. Віктор не перевдягнувшись сидів згорблено, та непорушно на своєму ліжку навпроти. Він опустив обличчя додолу, ріжучи своїми нігтями шкіру на голові, серед густого волосся. Я перелякався, мої ноги самі потягнули мене донизу і я вже сидів дивлячись на змученого хлопця. Моя рука не слухалась мене і вже тягнулась до Віктора. Але він грізно схопив її, та тепер попелив мої гарячі щоки поглядом. Це відбулось дуже різко, мені забракло повітря. Немов його не було для мене у цій кімнаті.

— Нам не можна бути разом, — його гострі слова ніжно різали шкіру, — давай завтра розійдемось і забудемо про цей роман, який нікому не потрібен. Я не вмію любити, ти тимчасова моя іграшка.

Я не хотів чути ці слова. До вух доторкнулась неймовірна біль. Ноги зовсім ослабли, я не відчував їх. Гарячі, як яскравий вогонь у багатті, фрази спопеляли мене з кінчиків пальців ніг. Мені здавалось це все міражем, томною фантазією чорної ночі.

— Чому ти так думаєш? Це першоквітневий жарт восени?

В порожніх очах хлопця змішувалися всі можливі емоції. Неухильні промені смутку прикривали краплі витонченої суворості. Його силует випрямився перед мною на світлі місяця. Зірки виблискували на скулах Віктора. Він виглядав, мов монстр у фільмах жахів. Так само годував страхом, від якого кров стигла у тонких жилах.

— Ні, це не жарт.

Вік нахилився до мене, поклавши мою статуру на болючі пружини ліжка, водночас тримаючи себе над мною. Бажані губи хлопця доторкнулись до моїх. Це був найкращий поцілунок, він не зрівняється навіть з першим — тим ніжним і маковим. Від того у крові не бурлила невідомість, не змішувалась з бувалим ароматом кохання.

— Забудь мене, я не хочу, щоб ти страждав, повторив долю Лілі – тієї дівчини, яку я вбив відмовою.

Алекстимія блукала десь поруч, я не розумів, що він зараз відчуває, я не знав, як вирішити цю проблему і тим паче не бачив чи це дійсно являється проблемою. В середині вибухнув комок емоцій, я відчував лиш біль, яка хватала за будь-який орган і давила до останнього писку.

Крижані сльози Віктора впали мені на плечі. Ще не зустрічався з сльозами на Вікторовому обличчі, він здавався мені сильним хлопцем, що не вміє цього робити. Але зараз Вік — не та людина, яку бачуть інші, а та, яку я полюбив. І зараз він заплутався у власних думках, не знає, що робити далі. Мою здивованість подолало непорозуміння. Воно різало мені шию недосказаним.

— Чому ти не хочеш спробувати полюбити? Любити сліпо — не дивлячись на інших.

Я зустрів рукою обличчя хлопця, бережно витираючи накрапані сльози.

— Ти єдиний до кого я відчував ці приємні почуття. Я люблю тебе але це суспільство, це те що нас оточує. Все своє життя я страждаю саме за цього, — він прикусив язик і прошепотів, — не хочу, щоб ти також. Педиків не вітають з букетам, хіба що з квітами окрашеними злоби чи з ножем за спиною.

Одне єдине слово вже подіяло на мене, як ковток міцного енергетику. Я штовхнув хлопця на підлогу, сам же став навпроти нього. Ця сила з'явилась раптово, я гадки не мав звідки. Ми були заряджені емоціями, які бурхлили всередині, як джерело вулкану. Віктор потерши обличчя від пилі став навпроти мене, його рука тряслась від знервованісті. Вона же полетіла мені в обличчя, лишивши після себе зростаючий синяк на щоці. Я закрив від переляку очі, але коли відкрив побачив над собою Віктора. Він почав палко душити мене. Перед ним висвітився силует Петра, якого він нещодавно вбив, якого задушив власними руками – це говорили за нього очиці. У хлопця забракло повітря, руки запекли. Він не хотів повторювати, тим паче зі мною. Тому відпустивши Віктор побіг у коридор, залишився тільки його запах.

Я доторкнувся до своєї шиї, де щойно була рука дорогої мені, людини. Вона неймовірно пекла від ураження, моєму тілу вже бракувало повітря. За вікном досі сяяв місяць, я томно глянув на нього. Мене зустріла і його тінь. Точна копія, немов домалювали. Тільки старший був повним на відміну від іншого, який тільки зростав. Навіть місяцю потрібна пара, яка буде підтримувати його на небі. Я не звернув увагу на те, що це був міраж або витвори моєї фантазії але мені жорстоко не вистачало Віктора, того самого, що обіймав мене руками, які щойно душили. Я задихався, хоч мене вже не душили. Інгалятора поруч не було, він залишився у Віка. Руки томно чіплялись за підлогу, я шукав порятунок, але ніхто і ніщо мене не врятують.

— Задихатися досі приємніше, чим цілуватися. ( Mistmorn – божевілля двох )

Перед очима постала чорна вуаль, ніщо мене більше не хвилювало.

Пролог

— Лео, я прийшов до тебе.

На Вікторовому обличчі не було сліду яскравої усмішки, чи тінні від тяжких сліз. Воно сяяло втомою.

— Пройшло шість місяців, як я не бачив твою красу, не відчував той душачий аромат. Мені жорстоко не вистачало твоїх слів.

Його сильна рука прижала лякаючий автомат, що висів на спині. Тіло прикрасила воєнна форма. Порівняно з звичайним раніш прикидом — теплий светр та темні штани, цей міг злякати та насторожити. Але в голові змішалися болісні спогади, що могли поранити сильніше.

— Бачу тебе кожного ранку, ти стоїш поруч та ласкаючи поглядом безслівно колиш своїми рухами. Я втомився згадувати ті хвилини коли я втратив тебе.

Пройшло, чи то пару хвилин, чи то годин. Палату провітрила самотність і тиша. Віктор повернувся зачиняючи швидко двері. Як тільки він побачив перед собою мертве тіло Леоніда, одразу кинувся до нього. Доторкнувся до вен , перевірив все тіло але не знайшов ознак життя. Його втомлені губи поцілували хлопця — холодні та сухі. Одразу Віктор потягнувся по порятунок, що лежав у кармані. Притиснув маленький інгалятор ближче, що є сили. Як тільки Вік підняв голову доверху, небо прикрасилось снарядами, які десь запустили рашисти. Вони були занадто близько, один впав поряд з лікарнею. Від чого приміщення почало стрибати, а по палатах пробігся шквал людської тривоги. Фон майорів яскраво червоним, поки вікна горіли горем.

— Не покину тебе.

Він схопив за руку хлопця, досі тримаючи інгалятор поруч з устами хлопця, закинув охайно на свою спину. Віктор вхопив пару блокнотів зі стола — знав, що Леонід ними дорожив, особливо його портретом, що був на одній з обписаних сторінок. Светр, що зв'язав Вік гарантував, що тіло Лео зхолодніло не за морозу, що гуляв кімнатами.

Вийшовши на вулицю Віктора зустрів переполох і гори диму. Поспішаючи він не помічав людей, що також бігли у пошуках порятунку. Вік посадив німе тіло коханого до себе на мотоцикл. Сірий метал прикрашав пил. Чорний кіт, що йшов позаду не поспішаючи, терся об ногу хлопця. Віктор помахом вхопив чотирилапого та також присів попереду. Руки Леоніда лежали на плечах Віктора, це порошило серце хлопця своїм холодом. Тільки чорний комок шерсті грів живіт Віктору. Він не стримуючи себе з силою завів моцик.

Темні вулиці закривали фон вже горячої лікарні, в яку, як тільки Вік виїхав потрапив черговий снаряд. Земля плакала дощем пилу, горючи бідами.

Наступний день Віктор зустрічав на лавці у коридорі лікарні. Він вирішив поїхати до найближчої, та де буде найбільш безпечніше. Той заборонений спокійно спав, та оберігав спокій хлопця у його руках. Лікарі вже бігали по коридорі вирішуючи проблеми.

Віктор зловив за фартух першозустрічного лікаря, який направлявся до палати Лео, хоч ще не встиг прокинутися.

— Дозвольте зайти до Леоніда.

Чоловік поспішав з папірцями в руках, але кивнувши дав дозвіл. Тому хлопець, мов на голках забіг туди, ледь не збивши людину з ніг.

Віктор провів по синцях, які зробив сам, на тілі Лео: "Пробач мене. Погладь голову, поганому хлопцю, як раніше, як тоді, коли йшов дощ поруч з нами. Мені вже не вистачає твоїх доторків , тих слів, мені не вистачає тебе". Немов почувши це Леонідова рука лягла на втомлену голову холопця. У зустріч до Вікторових пор доторкнувся переляк.

— Ти ж-живий?

— Живий, — Лео казав це спокійно і на диво легко, не зважаючи, на те що він на апараті штучного дихання,

— Ні, це ілюзія.

Все здавалось витвором фантазії втомленого Віктора, який зараз змішається з повітрям і поверне на те вкрите попелом місце.

— Це дуже добре, що ти живий.

— Чому ж?

— А ти думаєш що це погано?

— Так, я лишився живими — і що? Ти вважаєш протилежно?

— Звісно.

— Чому?

— Ти мені потрібен, — Віктор відвів очі, — пробач.

Лео хоробро вивільнив свій рот. Він повернув обличчя хлопця до себе та нахилив.

— А мені потрібен ти, — Леонід потягнувся до його губ.

Вони об'єдналися в одному міцному поцілунку. Язик Віктора грався з Леонідовим, енергійно, немов зараз його втратить, немов він зникне. Зникне не, як Леонід , якого знають всі а, як Лео, якого знає Вік, якого він любить. Зникне, як це зробила Роза, та незнайома, але водночас дорогоцінна йому бабуся, Тріксі та її брат. Зникне, як всі.

Голова Віктора з силою врізалась у стіну. Цей поцілунок був все-таки сном. Солодким сном, який хочеться пережити по новій.

— Я би потонув але немає води, — в навушниках грали пісні Tery, — куди мені йти?

Ці слова відзеркалювала порцелянова стеля. За вікном сонячні хмари сповіщали про новий день, а медсестра з чаєм, що власне й розбудила Віктора про цікаві новини.