Хоч і мав Порій зуб на воєводу, та це була давня історія, вони були тоді ще зовсім молоді дружинники і впадали за однією дівчиною. А та красуня вибрала Добриню.
На світанку волхв підійшов до сотника, який одягав упряж на свого коня і тихо сказав йому.
– Воєвода Добриня знатний воїн, можливо, ми сьогодні наздоженемо його, та він навряд чи захоче відпустити Дарину, сестру князя. Я спробую його і воїнів зачарувати, тільки треба щоб вони зійшли з коней. Якщо так вийде, нікого не прийдеться вбивати і ми спокійно заберемо Дарину, а через деякий час вони прийдуть до тями.
Порій полегшено зітхнув, хотів щось відповісти, та Врон вже відійшов від нього. Нехай сотник не дуже добре ставився до чаклунства, а точніше просто побоювався його але це був би найкращій вихід для всіх. До речі, князь не наказував вбивати воєводу. Порій трохи повеселішав, можливо все пройде вдало. Він прикрикнув на дружинників, щоб скоріше сідлали коней. Через кілька хвилин вони знову скакали по лісовій дорозі.
По обіді сонце нещадно припікало і коні притомились. Дружинники вже поглядали на сотника, чекали на зупинку.
– Незабаром буде невеличка лощина із лісовим струмком, там і перепочинемо, – сказав волхв, вловивши погляд Порія.
Дружинники, почувши це, трохи пожвавішали і їх настрій передався коням, ті прискорили ходу. Аж раптом донісся клич: "Урра! Урра!" Татарва! Всі потягнулись до зброї.
– Хорс їх забери! – вилаявся Порій, витягнувши меча.
– Ці лісові собаки напали на загін Добрині, – сказав хтось із дружинників.
– Вперед! – крикнув сотник і загін рвонув на виручку русинам.
Волхв тримався позаду, насторожено поглядав по сторонам, тримаючи в руках залізну булаву. Через декілька хвилин дружинники почули звуки бою. Вони повернули в лощину і побачили невелику групку воїнів, які із останніх сил відбивались від татарви. Дружно грянуло: "Слава! Слава!" Дружинники Порія врізались в лави татарви, крушачи все на своєму шляху. Ті спочатку розгубились, та підбадьорені криками чорнобородого велетня несамовито почали рубитись із дружинниками. Зажаті на вузькій дорозі воїни не мали змоги розвернутись, тому часто штовхались і заважали один одному. Та військова виучка і вправність русинів була більшою, татарва почала потрохи панікувати і шукати можливість втекти. Раптом чорнобородий велетень, розсікши одним ударом свого противника, зіскочив зі свого коня і підскочив до молодого хлопчини в блискучих латах, стягнув того з коня та поволок в лісові хащі. Багато хто із татарви миттєво зіскочили з коней і побігли за ними, тільки з десяток воїнів рубились до смерті, прикриваючи їм відхід. Та хвилин через десять все було скінчено. Маленька лощина була завалена трупами татарви і дружинників. Частина воїнів Порія злізла з коней і ходили між тілами, вишукували поранену татарву та добивали їх.
Сотник під'їхав до Добрині, який важко поранений сидів під старим дубом, дивом вирослого серед лісу у величне дерево. Біля нього клопотались два воїна, намагаючись допомогти йому, один із них теж був поранений.
– Порій! – підскакав розгарячений битвою молодий дружинник. – Будемо гнатись за цими псами?!
– Облиш, – втомлено махнув рукою сотник. – Все одно не здоженемо. Скільки їх втекло?
– З десяток, – пролунав голос волхва Врона, котрий зупинився напроти воєводи Добрині.
– Тоді краще допоможи нашим пораненим, – наказав дружинникові Порій і, обвівши поглядом довкола, помітив, що залишилось їх разом із волхвом дванадцять чоловік, п'ятеро були поранені, із них троє – досить важко.
Він гірко зітхнув та, повернувшись до Добрині, запитав.
– Воєвода, де сестра князя Ізяслава – Дарина?
– Не знаю. Вона поскакала до Боброва, – промовив воєвода і його лице скривилось від болю.
– Що ж ти, старий чортяка, не вберіг її? Навіщо поїхав цією дорогою? – сумно похитав головою сотник.
Той промовчав.
Порій обернувся до своїх людей, знайшовши поглядом дружинника Торопилу, наказав.
– Візьми двох людей і скач по дорозі до Боброва, шукай княжну! Вибери найкращих коней! А ми поїдемо з пораненими за тобою.
Сотник не вірив, що вдасться знайти княжну, скоріше за все вона вже в полоні. І він вже почав розмірковувати, як йому доповісти про це князю. Волхв похмуро дивився на Добриню, а той відповів сердитим поглядом. Врон відвернувся від нього і поглянув на Порія.
– Почекай хвилину, потрібно щось вирішити з ними.
– Нехай князь їх судить, – тихо сказав сотник.
– До князя далеко... А вони озброєні і можуть втекти.
Воїни Добрині насторожено спостерігали за ними.
– Ми готові, – під'їхав Торопило із двома дружинниками до сотника.
– Зачекай трохи, – відповів той і нерішуче торкнувся свого шраму.
19
Тобіас верхи на рябій кобилі їхав гамірними вуличками Кийграда. Стояла спека і хоч від річки Слави дув легкий вітерець, та він не приносив полегшення. Такої жари не могли пригадати навіть старожили міста. Цілими днями жерці приносили жертви богам русинів, молили за одужання Великого князя Святослава і за послання дощів. Волхви вимагали від князя Ярополка людських жертв, щоб ще більше задобрити богів і той, трохи повагавшись, все-таки дав сотню полонених і злодіїв. Тому сьогодні на пагорбі понад Славою в капищі всіх славенських богів збирались їх кров'ю оросити жертвенні камені. Та люд кийградський шептався, що потрібна сотня цнотливих дівиць, щоб умилостивити древніх богів, а ще краще принести в жертву древнім богам віруючих в Єдиного.
"Дикуни! Коли вже ви навернетесь до Єдиного бога, Творця всього сущого!?" – гірко роздумував Тобіас, пробираючись поміж народу, який поспішав до капища. З його поміччю наречена Златка стала вірувати в Єдиного. ЇЇ батько, дізнавшись про це, нічого не сказав, лише сумно похитав головою. В Кийграді було багато єдиновірців, особливо серед купців та ремісників і навіть була невеличка дерев'яна церква на окраїні міста побіля ріки. І все-таки більшість городян непривітно ставились до них, ще й волхви підбурювали їх проти нової віри. Останні десять років князь Святослав пішов на зустріч побажанням Патріарха Клемента і дозволив священикам проповідувати на землях русинів. Імператор Василь II дарував за це привілеї русинським купцям в торгівлі із Цареградом. Але не всім було це до вподоби, особливо сину Святослава – Ізяславу, за яким стояли старійшини волхвів, із них самий непримиренний був Горюн, жрець Перуна.
Повернувши до невеликого провулку, Тобіас в'їхав під тінь високих дерев. Там розташувався невеликий двохповерховий дім Мальфара, весь оповитий зеленим плющем. Він зліз з коня, прив'язав його до перев'язі і зайшов до будинку. Пройшовши невеличким напівтемним коридором, Тобіас повернув до світлиці, звідки лунали голоси. Схоже Мальфар не заспокоївся і знову робив спробу умовити свого слугу Майшу поїхати до Хазарії. Латинянин посміхнувся і зайшов в світлицю.
– О! Дивись, Майшу, хто до нас завітав, – сказав зраділо маг. – Став ще один столовий прибор. Як завжди ти вчасно, Тобіас, я тільки сів пообідати.
– Добрий день, вчителю. Зараз змию бруд із рук і приєднаюсь з великим задоволенням.
– Атож, такого кухаря, як Майшу треба ще пошукати.
За хвилину, вони, нахвалюючи страви старого хазара, їли засмаженого молодого кабанчика, приправленого хроном і різними спеціями, запиваючи холодним темним пивом. Добряче перекусивши, Тобіас відкинувся на спинку стільця із кухлем пива в руці. Він з легкою посмішкою спостерігав, як Мальфар неспішно доїдав молодого порося. За останній місяць маг наїв собі чимале черевце, готуючись до численних постів на сході.
– Мальфар, ви дійсно післязавтра відправляєтесь із торговим караваном Тумбея?
– Авжеж. Що мені тут робити? Магічні справи гірше нікуди, чи краще сказати зовсім погані, а шаманити не хочу. Надіюсь тайбетські мудреці скажуть, куди котиться цей світ. Останні приготування вже завершені, двоє справних коней чекають вже третій день на постоялому дворі Кудима. Так що незабаром Майша буде радувати своїми стравами тебе і твою Златку.
– Жаль, – сказав Тобіас, потягуючи прохолодне пиво. – А то вчора до мене прибув купець із звісткою від Нестора, той трохи затримається у Венедії, але сподівається прибути до дому днів через десять.
– Ну і що? Ти ведеш з ним справи, вся торгівля повністю в твоїх руках. До речі і цей дім теж вже твій, так що нічого мене не тримає в Кийграді.
– Ну не знаю, іще дещо залишилось, – протяжно промовив латинянин.
– Невже? – поцікавився маг і відставивши блюдо, взявся за кухоль.
– Було б добре, щоб ви залишили мені папір на дозвіл забрати одну річ, яку везе для вас Нестор.
– Що? – здивовано підняв сиві брови Мальфар. – Яка річ?
– Та я до пуття і не відаю, схоже купець виконав ваше замовлення і дістав якийсь посох, начебто аравського мага Мухамтина.
– О! Побий мене грім! – з силою поставив кухоль маг, розплескавши пиво. – Чого ти тягнув? Це важлива новина!
– А навіщо він вам? Магія ослабла, що цей посох зможе зробити?
– Та може і нічого, – вже спокійно сказав Мальфар. – Та в цьому ще треба переконатись. А шукав його не одне століття, що ж тепер так просто змиритись.
– Дасте мені вісточку і я вам перешлю його, – посміхнувся Тобіас, бачачи як розгораються очі його вчителя.