Заварюю каву в кавнику, надуважно стежачи за утворенням бульбашок блідо-коричневого кольору, різко скручую газ, чується легке пахкання і брудна піна спиняється в міліметрі від країв турки та безсило спускається до попереднього рівня. Бездумно п'ю каву, смакую її, намагаючись увібрати в себе кожен відтінок присутнього відчуття, найменший перелив смаку, але спогади одразу блякнуть, стираються, відволікаються на гіпнотичні ритми з дирижаблю і її відсутність.
Натягую на зболену шкіру ніг біло-руді штани, вогнем спалахують старі опіки, полум'я охоплює мене з ніг до голови, миттєво досягаючи мозку, спопеляючи рештки прагнень та поза больових відчуттів; завмираю, бо чую щось схоже на кроки за дверима, здалося, а я все ще стою, виходити не хочеться, нічого не хочеться, навіть спати, навіть пити, та найбільше не хочеться дирижабля…Виходжу, гвинтова драбина веде мене донизу, вхопивши попід руку, я слухняно підкорююся її вимогам, довіряючи своєму та її вигаданим досвідам, бо це єдине може подарувати порятунок в час передкатастрофного напруження, інші методи заздалегідь приречені на нікчемну поразку.
Вислизаю з дверей відмежованості у незнайомий світ, переповнений для мене новизною та відчуттями непізнаного, торкаюся небезпеки спілкування, але безстрашно (вдаючи безстрашшя) пірнає між чиїхось рук та ніг, роззираючись на всі боки, не втрачаючи з поля баченого сріблястого велета серед сріблястої блакиті, небезпека оточує мене звідусіль, а надійність фортифікації залишається далеко позаду, лінії зв'язків між неоднорідністю модально викривлюється, перспективно прямують до візуального єднання; ворушаться, мов гади в період розмноження, пронумеровані туфлі та босоніжки, ворушаться штани, а моє тіло потопає у міцних лабетах, і страх позбавляє впевненості та набундюченості, відчуваю, що гублю рештки солідності, згинаючись і задихаючись.
Помічаю знайомі обличчя, ви тут? дивуюся, але мене ігнорують, аж поки не починаю нав'язуватися рішучіше, набуваючи нового досвіду, нових відносин, нового світосприйняття; вхожу в роль, одержую від такого силового спілкування навіть певне вдоволення, ви не бачили…? ні? шкода, а як у вас справи? гаразд? у мене також, бувайте чи що, бо про що мені з вами говорити? як і вам зі мною; прошу? про цеппеліна? та ні, це вже вибачайте, хіба якось іншим разом; їхні голови, зарозумілі, височяві, недосяжні для мене голови, вони задираються ще вище, а я пірнаю вглиб, нишпорячи між ніг, шукаючи ознак неозначеного, дивуючись власній необізнаності та довколишній однаковості, виловлюючи шурхотіння спідниць, перевіряючи кожен здогад з огидно-незбагненною прискіпливістю, але таки відчуваю брак повітря, спиняю пошуки і спливаю на поверхню тіл, жадібно хапаю повітря носом, ротом і вухами, лягаю на спину та дозволяю тутешнім гольф-, мейн— і кулстрімам нести мене під одирижабленим небом випадковості, інколи я змахую руками, здіймаючи бризки слини, кілька рішучих порухів – і я вже змінив напрям руху, інша течія підхоплює мене і кидає назустріч прихованим айсбергам (похованим?) та невідомим рифам. Назустріч небезпекам екзистенції мікроба соціуму.
Аж раптом розміреність розриває високий окрик з височини, від дирижабля відділяється крихітна фігурка і стрімголов наближається, стаючи помітнішою та більшою, метаморфози падіння перериваються передсмертним зойком, свистом розсіченої до кисневої дірки повітря і глухим стукотом; вигуки болю, верещання страху, цунамі паніки, збурення непорозуміння, вагання незнання, що викликає до життя міти параноїдальних пліток… Мороз по шкірі, огида й здивування, що там трапилося?: необережність? трагічна випадковість? попередження? покарання винного? Тікати звідси, тікати чимдужче, але щось затримує мене, якась млосна радість, якесь незнане досі почуття одностайності, щастя втраченості статусу самітника-анахорета. Втрачаю будь-які орієнтири, зникає відчуття усвідомленої небезпеки (лиш щось незрозуміле трохи турбує), вступаючи місце апатичній розслабленості, реальність видається нереальною, і лише граничне зусилля волі повертає до норми життєві процеси, змиває напівактивністю згубну релаксацію, я стискаюся і розтискаюся, відштовхуючись від нетривких тіл, реактивно злітаю, знову падаю, досягаю дна, вигинаюся в непередбачувану позу, розправляю крила і ще раз здіймаюся, цього разу тримаюся в повітрі тривкіше, встигаю навіть озирнутися і побачити свою вежу, корегую курс, збільшую швидкість.
За дверима намацую надмірно прискорений пульс, вихаркуючи на сходи рештки адреналіну, обережно, раз-за-разом здригаюсь, клацаю замками вхідних дверей, затикаю всі щілини, аж тоді полегшено переводжу подих, обтираю піт, що гейзерує з чола, роздягаюся, лягаю…
Розщеплення досягає свого апогею, мене нудить від повітря, яке вривається до кімнати знадвору, встаю з наміром перекрити і цей канал зв'язку, але стримуюсь, бо стає важко рухатися, ноги тремтять і просто на очах розпухають, виразки давніх ран кровоточать свіжою кров'ю, кімната вмить наповнюється різноманітною комашнею, яку я намагаюся відганяти слабкими і невпевненими рухами, але напосідливих крилатих надто багато, вони присмоктуються до почервонілих місць, і я, роздивляючись поцятковану зарожевілу шкіру, із здивуванням помічаю, що це зовсім не боляче, навпаки – приємно.
А на дворі починається свято, згустки пітьми довкола цеппеліна надають всьому естетичної довершеності, з гондоли падають бомби, які вибухають в повітрі, забарвлюючи площу, повітря та необачний люд у найрізноманітніші та найнесподіваніші відтінки, я зачудовано спостерігаю за немов закам'янілими обличчями, усміхаючись майстерності скульптора; шкірою органічних манекенів перебігають кольорові тіні, шкірою цеппеліна майнув агонічний дрож червоняво-жовтизни, ліхтарі на площі мерехтять поглиблюючи фантасмагоричність феєрії; в якесь дивне, інтуїтивне відчуття кидає мене до дверей, гвинтовими сходами нагору, подалі від землі, в попідхмарну ізоляцію, розтуляю настіж затхлість, сирість миттєво витісняється з піддашшя свіжим та потужним вітерцем. Висота лякає гравітацією, здається, що мене щось виштовхує назовні, щоб перекинути і помчати донизу, оминаючи рятівні перешкоди, і вже несила пручатися.
Я поглянув на площу і закляк від здивування, яке змінилося нетривким неспокоєм: з цеппеліна падали бомби, але вони вже не розривалися в повітрі, падали додолу, вибухали там фонтаном тіл та їх шматків, перетворюючи людей в криваве місиво; охайність шматувалася безжальним металом; як мені шкода було цих бідолах, який нестерпний жах бачив я на їхніх обличчях, яку муку, який біль, вони чавили один одного, вони кричали, даючи волю первісним інстинктам, вже не дбаючи ні про зовнішній вигляд, ні про набуття людської подоби, в їх очах я не помічав жодної думки, жодного іншого почуття, крім всеохопного жаху. І мені також було страшно, потоки розпаленого повітря намагалися видмухнути мене з крихітного майданчика на даху вежі, скинути донизу, в гущавину тіл та крові. Паніка досягла найдальших тіл, найвіддаленіших нейронів, концентруючись в м'язах, позбавляючи людей називатись людьми.
Відчайдушний загальний зойк, несамовите горлання приреченості змусило мене підвести погляд догори і здригнутися побаченому там: дирижабль похилився, завис так, наче одна з ниток: та, що підтримувала в горизонтальному положенні його корму, обірвалася; здавалося, що ось-ось обірветься й інший трос, ще мить тривала хитка рівновага, потім цеппелін гойднувся і…прискорено шугонув на землю, осяяна фосфором тінь майнула на зафіксованих, мов на світлі, обличчях, тінь зачудованості та спокою…потім обличчя зникли, їх затулив яскравий спалах, що розійшовся довкола нитками вогню і пекельного тепла, за якусь мить язики потойбіччя торкнулися моєї шкіри, і я також закричав, без жаху помічаючи, що перестав чути власне волання, замість нього мене огорнуло гаряче дзижчання та відчуття тиску, який вгинав голову досередини, від чого вона лущилася, і з дірок в черепі витікали зелені шмарки…
За деякий час все скінчилося і почалося знову, площа дотлівала, у величезній воронці здригалась в конвульсіях туша дирижаблю, струшуючи планету, поміж розкиданих тіл рухалися стерв'ятники та дружинники рятувальних загонів.
Я зістрибнув з даху і плавно приземлився на розплавлену, наче пластилінову, бруківку, цеппелін був поряд і чомусь видавався мені гігантським недопалком, я байдуже промайнув його і наблизився до похрещених машин, хрест на одній з них був червоним, на іншій – чорним, кожен неживий з рук стерв'ятників потрапляв до лабораторії обрядовиків, решту намагалася оперативно врятувати медицина, з вогню лунали горлання та стогони, які поволі вщухали. Я обійшов площу довкола кілька разів, уважно вивчаючи тіла, які заклопотано проносили повз мене, але ці закривавлені шматки м'яса не викликали жодних відчуттів, крім хіба-що незначного полегшення і ледь вловимої огиди; несподівано тягарем впала на затемнені вечором плечі втома, я безілюзорно озирнувся і рушив додому; гвинтові сходи тремтіли, того й гляди, норовили вислизнути з-під ніг.
В затишності кімнати було тихо та порожньо, що спершу наводило на сумні роздуми, але поряд з дверима свіжіла підсмажена запашна цидулка: "все ол'райт, скоро буду. Цілую. Люба ", я зігнувся, став поряд з папірцем навколішки, прочитав текст, не беручи записки до рук, потім поволі підійнявся і рушив на кухню, щоб випити трохи компоту. Дрижали стіни, з павутиння в кутку лилися сльози, приміщення заходилося риданнями постшокового переляку, а я ніяк не міг владнати з графином, який вперто вислизав з рук, нарешті в склянку, що також збунтувалася, потрапляє кілька крапель компоту; до страйку речей приєднуються руки, які відмовляються виконувати накази мозку, куштую напій і кривлюся: компот зіпсувався від спеки, я зітхнув, сплюнув і рушив до вікна, в котре за цей день долаючи цю відстань. Знадвору долинали перші симптоми повернення до норми, з-за вікна струмувала нічна прохолода, якісь робітники давали лад понівеченій площі, миготіли вогники щойно відчинених кав'ярень.
І лише чорні стрічки на спущених прапорах, які медичною змією обвилася довкола малопомітних древок, нагадували про чужу і малозбагненну трагедію…З кав'ярні навпроти вийшла симпатична краля, вбрана в одяг, що фосфоресціював, посміхнулася мені і привітно помахала рукою…
___________________
Г Р А Н Д И
або
сон хробака
Осідлавши пантагрюелівського коняку, з ніздрів якого валить сизий дим, гранд несеться назустріч нічному вітрові, розтинаючи його відточенимм рогами вікінського шолому, мов прапорами майорячи старовинними шароварами, при боці у нього –гнута музейна шаблюка, пістолі його, як і належиться грандові, — золочені, пиво у флязі — оболонське...
Прокидається гранд пізно ввечері, і аж зітхає з полегкістю земля , що змушена була 4 дні та 4 ночі стрясатися з кожним подихом заснулого велета; метушиться мізерна челядь у величезному залі, склепіння якого сховалося за пінистими хмарами, готуючи панові запізнілий сніданок; нарешті з'являється той, прикриваючи роззявлену якось навскіс пащеку рукою з п"ятиповерховим канделябром, ковтаючи при позіханні свічки і викашлюючи згодом згустки згаслого полум"я, заганяючи в нірки насмерть переляканих дівчат-прислужниць; ті , вже з безпечної віддалі, поважним поглядом проводжають гранда, бліднучи на згадку про те, що чекає кожну з них у ніч свого 18-ліття, побоюючись тієї жахливої дефлорації; гранд чухається в носі , видовбує звідти козу з козенятами, необережним порухом розчавлює найменше, скрушно зітхає, облизуючи пальці, цмокає, бо між зубами застряг шматок шерсті, падає на стілець дубовий, ноги закидає на стола дубового, протинає його дзвінкими шпорами і застигає так, сидить, немов у задумі .