Я знічено опустився. Мене вразив розмір його члена. Лікар між тим знову ретельно мив руки.
Нарешті він обернувся, і наче аж здивувався, помітивши мене.
— А-а-а-а... — непевно протягнув він, — це ви...
У його погляді читався сум, у руках зніченість. Він не знав куди подіти свої товсті білі долоні, з яких стирчали сірі і руді довгі волосинки. Він м'яв праву руку у лівій і навпаки. Стискав пальці до хрускоту у суглобах. Десь я вже це бачив і чув, от тільки де? Раптом я пізнав його: це той самий лікар, що радив Томі забрати з лікарні свого дідуся. Фаталіст.
— Я хіба вам ще не казав? Вам не варто звертатися до інших. Це не допоможе. Якщо хочете, звісно, воля ваша... Але рак печінки... він, розумієте, неоперабельний. Тут ніхто нічого не зарадить. Вам зосталося тільки трохи часу...
58
Я прокинувся вдосвіта; Аня ще спала, скорчившись на самісінькому краю ліжка — так спить людина, що не звикла ділити своє ложе з іншими, — але міцно вхопившись у мій лікоть правою рукою. Її тіло прибрало незручного положення, рука натисла на обличчі червону пляму.
Я підвівся і скривився: боліло у правому боці — очевидно, загусла від зловживання пивом та вином жовч, або ж тисне на суміжні органи збільшена з тих же причин печінка. Я раптом згадав сон і здригнувся. От маячня. Але хто така ця Тома?
Підійшов до люстерка, щоб оцінити свій стан: обкладений язик, почервонілі прожилки в очах, підпухлі повіки. І ще кілька сивих волосків.
— Я не люблю, коли чоловіки задивляються на себе в дзеркало, — вихопилося у неї за кілька годин, коли я, перевіряючи якість гоління, обмацував щоки та підборіддя, прискіпливо розглядаючи їхнє відображення.
Ми спинилися, погляди зіткнулися: я вже не бачив у її очах вчорашнього виразу: цього послання, що базувалося на благанні; тепер там був тупий денний переляк, передчуття невідомості. Страх життя. Її молодість ще не дійшла до тієї межі, коли переважає страх смерті. За вікном знову дощ. Повітря важке і тягне на сон. В атмосфері передчуття конфлікту, але ми надто втомлені, ми надто багато сил затратили на те, щоб зійтися, аби одним махом зруйнувати це. Ми толеруємо різкі випади один одного, пропускаючи їх повз вуха, бо ми вже зв'язані, наче пошлюблені наручниками злочинець та бравий охоронець закону. У нас одні кайдани на двох. Я чомусь вже переконаний, що саме вона — мій останній шанс відчути сповна життя, що вона — це мій дарунок, маннна небесна, можливість знову пережити молодість, якщо не власну, то бодай її. Такого вже може не бути. Я, можливо, вже ніколи не матиму жодної жінки, окрім неї. Мої ровесниці мене не збуджують, а молодші ставляться з осторогою до мене. Їм скрізь вбачається підступ. Або ж вони такі тупі, що повторюють цю ахінею про те, що "всі чоловіки однакові і їм потрібно лише одно". Таке враження, що жінкам цього не потрібно. Але врешті, навіщо себе і ще когось мордувати, переконувати, примушувати. Я витратив вже занадто багато сил... Я втомився.
А що я для неї? Навіщо я їй, цій заблудлій переляканій овечці, цьому ягнятку на заріз, котре проте у критичні моменти саме демонструє свої гостренькі ікла? Що я можу дати їй крім своєї зневіри, крім оманливої певності і вдавання всезнання? Крім свого поношеного тіла?.. Нічого. Але я — це все, що їй зосталося зараз. Вона заплуталася і згубилася в чужому для неї світі, в який невідомо хто її закинув, попередньо навіщось виліпивши з нічого. Господи, яка дика біль — з'явитися з нічого, трохи побути і знову канути в ту пекельну чорну пустку небуття...
Ця нічогість уже в мені, вона наростає зсередини, стискаючи нутрощі душі, обплутуючи їх метастазами відчаю. Я боюся, але не можу навіть видати цього. Я знаю, що не можу врятуватися, але продовжую хаотично шукати порятунку. Тільки от, я вже не вірю у порятунок. Надто б це було просто, надто лагідно після всього, що було і що є. Покруч час прискорюється, наближаючи те невідворотнє агоністичне БУДЕ, якого не буде. Особистий апокаліпсис брутально банальний. Він озвірячує тебе, кидає на коліна, але це нікому не потрібно, цього ніхто не бачить, це марно і смішно. Це гидко. І ти підводишся, щоб зберегти перед кимось — перед тим самим стороннім Глядачем, на присутність якого ти потай все ще ледь-ледь сподіваєшся і віриш понад усе — видимість доброї гри. Гонор перемагає. Естетизація поразки все ще передбачає якийсь стимул. Стимул, що народжується з болю.
59
Ввечері наступного дня вона повинна повернутися до міста — щоб ніхто її тут не бачив. Години спливають у мовчанці і зітханнях. Відчуваю, що щось треба зробити, якось загальмувати час. Бодай промовити кілька слів, повернути їй вечірній погляд, блиск в очах... Але лінь розкладається в членах тіла чорною отрутою.
Нарешті я пропоную їй залишитися до ранку: штабники повернуться не раніше дев'ятої, бо навіть у неділю у них є своя робота — штаб і у екзилі працює на кандидата, вони кують перемогу на різних ділянках, буцімто розрізнено, але насправді чітко й злагоджено. Їхній прапор — кандидат — отримає владу, і як вислід, владу разом із ним отримають вони. Ті з них, кому це потрібно. Вони втраплять у вершки казана влади, де легко можна присмоктатися до якогось жирного шматка м'яса і, трохи підживившись з нього, підвестися на дещо вищий рівень.
Вона дає себе вмовити, у нас в запасі ще одна ніч, але це нічого не вирішує. Це лише пауза, це лише розтягування невідворотності. Як жуйка, з якої вже давно вибрано всі соки-емульгатори. Ти ковтаєш власну тверду слину і ремигаєш, бо нічого іншого тобі не зостається. Залишки смаку в роті тануть, в рецепторах спіднього боку щік та низу язика тільки спогад про псевдополуничність схожої на зуб подушечки, що перетворилася на понівечену заслинену масу. Але її нікуди пожбурити і ти втомлено працюєш щелепами...
Я, щоб хоч чимось наповнити час і нашу спільну самотність, розповідаю їй варіант із жуйкою. Вона слабо усміхається, не може навіть тішитися. Це втома. Покруч-час прискорився, ми не встигаємо за ним, за нашими молодшими ровесниками, що все роблять ВЧАСНО. Ми приречені спізнюватися. І добре, коли хтось тебе дочекається на забутій зруйнованій автостанції.
Вона молодша за мене на 15 років. Вона теоретично могла би бути моєю донькою. Кажу їй і про це, щоб подолати втому. Кажу їй вже все, чи майже все, що думаю. Не озвучую лише цілковито збоченських сексуальних фантазій (ще соромлюсь) та не надто компліментарних виразів на її адресу (щоб не відштовхнути і не образити). І вона цінує мою відвертість, мою надвідвертість. Вона бачить цю прозорість, бачить, що за цим немає геть нічого темного і хижого, що вона може почуватися спокійно. Страх її не минає, проте вона знає, що, сівши мені на коліна, принаймні за спину свою зможе не турбуватися. Там вона у безпеці.
ЧАСТИНА 9
60
Пити — це нудно, але є бодай якесь заняття. Степан слухав, а чи лише вдавав, що слухає, цих паскуд, які наввипередки хвалилися йому своєю ненавистю і ступенем її реалізації, і потроху ковтав алкоголь. Бридку горілку з дрібкою лимонного емульгатора. Він робив дрібні регулярні ковтки — так його навчив пити якийсь чи то німець чи то австріяк. Від цього буцімто швидше п'янієш; а чи навпаки — повільніше?... Хлопці — його ж вихованці — результат його праці — уже забріхувалися, намагаючися в азарті розмови виставити себе перед шефом якомога затятішими паскудниками.
— Ми його замочимо!!! — переможно підсумував це змагання такий собі Тося — малолітнє мудило з фарбованим у пергідролі волоссям, кульчиком у лівому вусі, окулярами-хамелеонами і пещеною усмішкою.
Степан гидливо відсахнувся — це геть невинне(!!!) зауваження — йшлося ж бо всього лише про моральне знищення геть чужої, незнайомої їм людини, з власним світом, переконаннями, долею — чомусь злякало його. Він подумав, що ці виродки за певних умов могли би і справді, не здригнувшись, вважаючи це за чесноту, вбити ворога своїх хазяїв. Бридкі лакузи, бридка горілка, очі, заплилі жиром й алкоголем. Степан уважно зазирав їм у рот, коли вони перехиляли залпом свої келішки: язик зводило судомою у передчутті гіркої пілюлі щастя, білі зуби виблискували термінаторським металом (навіть це не було справжнім). Очі заплющувалися, уста кривилися — певно, цей жест вони у когось поцупили: десь підгледіли абощо, бо не кривляться так від горілки. Потім з очманілим, дебільним виразом обличчя (вирячений погляд, роззявлена пащека) кидаються до закуски і закидають її в отвір між устами, мов кочегар — вугілля у паротяг. А як вони жують! Навіть бомжі, що вперше за кілька днів угледіли шматок хліба, поводяться вишуканіше, ніж ці новітні інтелігентики. Степан подивився на їхню статуру — нічого спільного з тим образом захланого, заляканого фізика чи хіміка — худого, високого, у великих окулярах. Викінчені піжони, ці пестунчики побуту, можуть дозволити собі по кілька годин щоденно відвідувати тренажерні зали і під орудою тренерів напомповувати собі м'язи. А що їм ліньки чекати результатів власної праці, то вони швиденько насичують себе анаболіками. В поєднанні з горілкою — вибухова суміш.
61
Тома сиділа у вчительській, з нетерпінням, мов учениця, чекаючи кінця уроку. Це була чергова помилка — йти працювати у цю комендантську установу, з військовими правилами та муштрою. Штефан чи не вперше мав рацію, завзято відраджуючи, навіть забороняючи їй вдаватися до такого кроку. Переслідував він, звісно, при цьому зовсім іншу мету — йому було сташно. Його запіненість і агресивнісь у суперечках пояснювалась тим, що він підсвідомо відчував небезпеку — його світ був надто ненадійно вибудуваним, надто крихким, і таке випробування загрожувало руйнуванням. Відпустити Тому з дому — це було все одно, що випустити канарку з клітки. Пташка не може без неволі. Вона випурхне, загубиться, заблукає; може, її підбере хтось інший, може, їй буде в нових хазяїв навіть краще, але що йому до цього? Він надто вже звик, приходячи додому, відчувати чиюсь присутність. Йому приємно було перевіряти міцність власного голосу, виголошуючи якісь банальні речі — це чув ще хтось. Степан не був певен у собі, у Томі, він не був певен ні у чому.