У неї була дочка, вона сильно за неї хвилювалася. Найчастіше розмови зав'язувалися саме про неї, тому й знав про цю молоду дівчину доволі багато.
На диво, нам відкрила двері, які не мовчали саме дочка бабусі — Камелія. Її блондинисте волосся прикривало чорні татуювання на білосніжній шкірі. Їй було близько двадцяти, повнолітна дівчина, яка стояла перед нами смалячи загорнуту травку. Мені бабця Сара розповідала зовсім інше про Камілу, вона поставала доглянутою, вихованою дівчиною перед мною, а не цією розбишакою.
— О, Леонід, давненько не бачились, зайдеш?
— Так, Каміла, але я відмовлю, ти мою бабусю не бачила?
Вона прикусила губу, та сумно глянула на мої брудні кросівки. З вулиці почувся гучний крехіт воронів, мабуть не можуть поділити шматок хлібу але вони надавали мертву атмосферу суму.
— Її у п'ятницю похоронили, померла старенька від серцевого нападу. Моя з твоєю вирішили подивитися новини, ось так і вийшла така трагічна ситуація. Бабця Сара доречі тому і у лікарні, я за старшу.
Ці слова не викликали великого суму, я вдало виплакав його вчора на Вікторових колінах у затишних обіймах.
— Шкода, де були похорони?
— Тут не далеко, мабуть знаєш, що за парком є кладовище, — я кивнув їй, щоб вона продовжила казати й так очевидні мені речі, — так там і похоронили стареньку, — її закурена рука потривожила моє слабке плече. Я гадав, що впаду але Віктор притримав мене позаду, — ти тримайся.
— Добре, дякую, бувай.
Я вхопив Віктора за руку та пішов до низу по східцях. Дівчина кинула у слід прощання та з гуркотом закрила двері.
На вулиці сьогодні було доволі сонячно, хмари не намагалися прикрити яскраву зірку Всесвіту. Коти ніжились біля бабів, що присіли на лавці, та обговорювали побачине. Ворони досі голосно розмовляли між собою, вправду шматок вже розділили. Ми крокували густим парком до темного кладовища. Він вже був недалеко, залишилось тільки повернути. Вік ішов за мною слідом, як висока чорна тінь. Від пережитого стресу я вирішив закурити. Сірий дим цигарки перемішувався з гіркотою хвилювань, догадок.
Вступивши ще крок за низький забор, я увійшов у мертву землю, де ховалися трупи планів колись живих. Тут десь має бути не тільки бабусина могла, Розу також тут похоронили, так розповідали мені медсестри у реанімації. Вона кинулась мені у очі одразу. Могила була свіжою, тому й не далеко.
Я підійшов до неї, присів на холодну пожовклу траву та нахилився вперед. Віктор підійшов до мене, він розумів, що мені зараз важко, тому дарував таку потрібну тишу.
— Чому майже всі хто мені був дорогим покинули мене? — я повернувся до нього ледь не плачучи . Моє серце боліло від втрат, які спричинило сум.
— Це схоже на гру, — хлопець нахилився до моїх щік, спокійно цілуючи їх. Мені подобалось відчувати його тепло, — гру на виживання, в якій переможе тільки один.
— Тоді хтось з нас має померти?
Він вирівнявся, глянув на стару сосну попереду. Її пожовклі шишки виблискували на гілках. Прудкі білки бігали у пошуках саме їх, але шишок вистачало, тому клопоту не багато завдавало.
— Мабуть, — Віктор поправив впавше пасмо кудрявого волосся, — цього ніхто не знає. Поки ти насолоджуєшся своїм життям, на тебе за рогу може чекати смерть, від цього ніхто не застрахований.
— Я не хочу і тебе втрачати.
Він промовчав прикусивши міцно зуби, Вік хотів щось мені сказати, але боявся зробити боляче.
— Потрібно було купити квіти, — долав тишу я своїми безбарвними словами.
— У нас грошей не багато, тільки на перекус і цигарки й вистачить.
— Пішли шукати бабусину.
Я повільно встав, коліна почали знову хрустіти, цим долаючи тишу серед нас. Було безлюдно, всі можливі люди лежать зараз під землею віддавши душі на спочин. Десь, між деревами блукали духи, що не знайшли собі спокій, блукаючи теренами, ніяк не знайшовши те що потрібно було знайти.
Я з Віктором дійшли і до свіжої могили бабусі. Не витримуючі сльози хлинули по моїх рожевих щоках. Я впав на коліна, було дуже боляче, але цей біль не зрівняється з болем, що оповив мою душу. Мій крик відбивався по глухих травинах. Я забув про всіх, мені було начхати, що подумає Віктор, який досі стояв позаду. До моїх губ доторкнувся той самий напій емоцій, який люди куштують коли втрачають щось дорогоціне.
Бабуся була мені мамою і батьком, тільки вона завжди поруч зі мною, як я гадав. Хоч ця близька мені жінка не знала про мої психічні травми чи депресії, що я переживав занадто часто, вона любила мене не зважаючи ні на що.
Голі дерева перестали сяяти, як раніше. Пси, яких вирішили вигуляти качались у кучках мертвого листя, що розкинулось на темній землі. В моєму серці досі горіло те відчуття, яке я одягнув коли йшов від бабусі — відчуття самотності, непотрібності для світу. За ці майже два тижні, які провів у лікарні я встиг забути про них, але сьогодні вони обійняли мене даруючи не сильно солодкі мотиви.
Віктор швидко крокуючи від маленької забігалівки прийшов з дечим смачненьким у прозорому пакеті та склянками з гарячими напоями. Я постарався усміхнутися даруючи свою вдячність. На мене чекала апетитна булочка з маком та терпкий цінамоновий напій з листків чорного чаю. В цей раз Віктор обмежив мене і купив чай, а не каву. Я радісно вихватив наїдок і почав одразу з наснагою жувати. Вік не здивувався, а навпаки зрадів такій ініціативі. Собі хлопець взяв сосику в тісті та американо.
Ми вже довгенько засиділися у парку, за цей час у нас були виключно дружні стосунки, я хотів поцілувати Віктора, але він протирічив моїм бажанням. Людей було достатньо, адже сьогодні вихідний день. Турботливі мами ходили з великими колясками, а постарілі бабусі водили за повідок слухняних песиків. На дитячих майданчиках також було шумно, вона була наповнена енергійними дітьми.
Через пару хвилин я встиг доїсти та допити каву, занадто поспішав але це можна пояснити своїм голодом.
— Пішли?
— Забирати речі? — жуючи сказав мені хлопець. Його щоки були у майонезі та кетчупі, тому я обережно витер їх. Він мило усміхнувся у відповідь неподумаючи цілуючи мої пальці.
— Так.
Я нахилився до нього зустрівши його губи, з наснагою але спокійно. Мені не вистачало цього поцілунку, він вийшов апетитним, у прямому значенні цього слова. Бабусі, що вигулювали домашніх улюбленців, або просто лузали насіння навпроти не вдало зреагували на це. Віктор помітив це та не зрадів.
— Пішли все ж додому, — випулив злісно хлопець відштовхуючи мене.
Прийшовши додому вже настав холодний вечір. Я вийшов на балкон своєї квартири і відразу відчув легкий вітерець, що розвіває волосся в різні боки. Це викликало приємні відчуття, проте прийшов я не для того, щоб подихати свіжим повітрям. Все навпаки. Я узяв пачку цигарок, дістав останню цигарку і запалив її запальничкою, підносячи до губ і вдихаючи дим, що виходить з тютюну. День видався важким, і я неймовірно втомився за добу, яка, як здавалося йшла вічність. Але тепер, коли дим дихальними шляхами потрапляє в альвеоли, змішується з кров'ю і потрапляє в мозок, викликаючи необхідні відчуття, мене нічого не хвилює. Я повністю розслабився під дією нікотину і постарався не думати про пережитий день, наповнений пригод по саму дупу.
20 розділ "Останній спалах"
— Ми втрачаємо дуже потрібних нам людей.Ми ідіоти. Стіг Ларссон "Міленіум".
Вулиця прикрасилась темним серпантином. Пташки, які не відлетіли у гаї, заховались у кущах, очікуючи на сонячний ранок. Яскравий місяць прикрасили чорні хмари, тому важкий, як град — дощ мив сірий асфальт. Моя тінь зникла з балкону, як тільки небо насупилось краплями холодних опадів.
Віктор сидів на кріслі, чекаючи гортав бабусині книги. За його спиною були високі стелажі з не одним томом книжок. З верхньої полиці — починалась філософська, або історична класика, закінчуючи багатьма записниками чи журналами з тисячами рецептів. Їх було більше, чим книг Грабовського, Маковея, Старицького чи Шевченка. Кожну бабуся розглядала перед тим, як постарілі кімнати квартири наповнювалися ароматом бувалих пиріжків з картоплею чи новенького салату в широкій білосніжній тарілці. Чисте, просторе вікно постійно було відкритим, тому солодкий запах смачного бавив носи людей, що проходили чи сиділи поруч на лавці.
— Поїхали на пошуки ще більших пригод? — прикусуючи губу сказав хлопець.
В його чорних кучерях заплуталось багато пилі з полиць. Широка стопа Віктора різала повітря, поки кістлява рука охайно гладила сторінку. Від нього тягло холодом, мов з відчиненого вікна, що на кухні. Панувала тишина, навіть крехіт ворон стер зачинений балкон.
Мій живіт хоробро перемагав її спокійно бурмочучи про неймовірний голод. Я став менше їсти, та більше ослаб, мені не вистачало вітамінів та мінералів. Не здивуюсь, якщо через тиждень перетворюсь на сухого, лисого пацюка, який буде бігати тінню за першозустрічним, щоб той кинув, хоч шматок цвілого хліба.
Я чув тільки шурхіт колес, які нахабно за командою різали змокрілий асфальт. Парфум Віктора пестив мені ніс перемішуючись з моїм, який був вже звичним. Моє обличчя зіткнулося з його спиною, коли довелось різко затормозити і я не хотів забирати його, мені було так комфортно. Вік також не був проти, по правді всю його увагу забрала дорога, у цього хлопця немов не існувало нічого, крім мотоцикла і довгого маршруту.
Мої руки міцно охопили тіло юнака. Я тримав, що є сили зі страхом, що втрачу його. Мою душу бентежило передчуття, яке останнім часом не давало добре спати. Він замінив мені сонце, яке хоробро бороться з темними хмарами, він замінив мені місяць, який освітлював темний холст нічного неба.