До 12-ої 00, коли дирижабль завис над центральною площею, звістка встигла поширитися до найоколичніших закутків міста, зі швидкістю струму вона дзеленчала в телефонних апаратах, скрипіла в телетайпах, дзижчала в факсах і модемах.
Дирижабль дещо знизився, усіх, хто випадково чи зумисне опинився поблизу, вражали його розміри: тінь металевого прутка кирпатим овалом затемнила площу; збиралися люди, вони надходили зусібіч, зупинялися, перехиляли догори верхні щелепи, латентно роззявляючись, стояли так деякий час, майже нерухомо, дослухаючись до звуків, що лунали, ймовірно, з гондоли, ці звуки можна було означити як музику, але радше, то були тривожні медитативно— шаманські електронні ритми, пов'язані нав'язливим і гнітючим рипінням. Нарешті захоплення минало, люди закривали роти, здивовано роззиралися довкола, зустрічалися поглядом з кимось схожим, ніяково посміхалися і йшли, звільняючи місце іншим; якщо б комусь спало на думку поглянути на натовп з верхівки міського ратушу, то такий сміливець мав би нагоду порівняти юрму з в'язкою рідиною, що набула певних закономірностей, лише їй властивих властивостей, цілком відмінних від будь-чого існуючого в безмежжі ймовірно-випадкових комбінацій; струмування відчувалося й у самому натовпі, проте це відчуття видавалося вкрай незначним поруч з поважним острахом і благоговійним нерозумінням, які викликав дирижабль.
Ніхто не дивувався швидкості розповсюдження інформації, поза сумнівами була її правдивість; дехто, щоправда, кволо вдавав здивування, псуючи атмосферу запитаннями: дирижабль? у нас? а навіщо? проте останнє слово самопоглиналося в концентрованості сонячного повітря і, звісно-що, залишалося без відповіді, навіть – без спроби відповіді.
Дирижабль дрижав і, здавалося, дихав, його лискучий корпус то роздувався, і тоді він ставав схожим на довгасту повітряну кульку, то стискався, скидаючись на темнуватий плаский коржик.
______________________
Темніло, я стояв біля прочиненого вікна і вдихав зміни, ловив прихід вечора усіма чуттями, я відчував його за змінами температури довкілля, що позначалася зміною температури мого тіла, я відчував його також зором, намагаючись означити етіологію всіх цих недискретних переходів забарвлення, фіксуючи їх описи і дивуючись справжності такої можливості; ще я чув прихід вечора, бо кожна наступна мить позбавляла шумову палітру якоїсь ноти, в той же час компенсуючи її іншою деінде, і, нарешті, я вловлював невловимі зміни носом, залишаючи спогади про них в нюхових рецепторах, а вже зовсім інше повітря потрапляло таки до моїх легенів, затінюючи довколадирижабливе сутініння в особливий свіжий фон.
Навіть дирижабль не оминули ці зміни, але вони виявилися навдивовиж непрогнозованими, більше того, ці зміни викликали у присутніх вигуки подиву, бо те, що бачили люди, йшло всупереч усім уявленням про оптику тіл у сутінках; замість блякнення і поступового розчинення дирижабль навпаки ставав чимдалі помітнішим, скидалося, що він сам випромінює сяйво; хтось з натовпу висловив здогад, що апарат фосфоресціює, і з ним одразу ж погодилися всі. Звідкілясь прийшов поголос, буцімто завтра ввечері тут відбудеться свято, а "Цеппелін" (ось вперше прозвучало слово "Цеппелін", обдавши всіх хвилею крижаної магічності) братиме участь у святкуванні, причому – саму безпосередню; чутка поповзла темрявою, потроху спотворюючись на поворотах, проте дрімаючих периферійних районів вона досягла у придатному для вживання стані, люди протирали очі кулаками і ковтали звістку про суперфеєрверк разом з вечірньою яєшнею, далі околиці знову поринали у звичний для них стан напівсну, а чутка перетравлювалася, буркотіла в роздутих животах, насичувала бажанням кров.
О 23-ій на Цеппеліні увімкнули освітлення, це вже було справжнє освітлення, надзвичайно потужне, бо після гучного клацання я аж заплющив очі від різких сліпучих променів; юрба синхронно, немов змовившись, підійняла до облич лікті і затулилася від фотонів з прожектора. Я кілька разів кліпнув і поглянув у вікно: було досить світло, але музика, що лунала цілий день, нарешті вщухла, що не могло не викликати позитивних емоцій. Позад мене зарипів старий паркет і я подумав про особливості цього паркету, які ніяк не пов'язані з Цеппеліном, які є чимось корінним, хай і змінним; рипіння тим часом наближалося, але я не озирався, хоч і не стежив вже за подіями на площі та над нею, залишалося просто стояти і дмухати на хмарки диму, розганяючи їх разом з незбагненним сумом.
-Що собі думає влада? – тихо залоскотало мені ліве вухо запитання.
Я пожбурив цигарку, що дотлівала у тлінність вечора і глухо зітхнув, почуваючи нестачу кисню; чиєсь різке підборіддя увіп'ялося в м'якоть м'язів мого плеча, стало млосно і ще сумніше.
-Не знаю. Пішли спати. – відповів я, не підвищуючи голосу і підборіддя зникло, але залишилося відчуття того, що воно щойно торкалося моєї засмаглої шкіри.
Я зітхнув і зашторив вікно.
_________________________
День другий (останній)
Ранній ранок, світає, очманіле місто, щойно розклепивши повіки, пригадало, що йому наснився дирижабль, краса несказана, небачена, нечувана й неторкана, а що так, то її хочеться сказати, побачити, почути, ну і торкнутися.
Заспані обличчя кидаються до шаф з одягом, розкидають помешканням шмаття ( чи шматтям помешкання), вишукуючи щось най-най-най, щоб вразити своїм блиском, а для дужчого блищання вбрання нашвидкуруч чистять та вкривають шаром лискучого матеріалу, далі приховують ним своє огидне, зморщене тіло, попередньо вмившись, також нашвидкуруч; поспіхом наводять багатошаровий лад на обличчях жінки, що вже межує з фантастикою( чи навпаки з реальністю), нарешті приготування скінчено, і вони вискакують за двері, стикаються там з сусідами, дивляться на них, неначе в дзеркало, пригладжують неприродно охайні зачіски, що виплекані десятиліттями пліснявіння фантазії, прискорюють крок і в унісон вистрибують на двір, ширяють над задиристими сходинками, наштовхуються на людей з протилежного боку вулиці, похмуро кивають їм, не знаходячи слів для справжнього привітання; по-військовому карбуючи крок, поєднуються в колони, поспішають до дирижабля.
Ранкові прибиральники зачудовано проводжають закляклим та засаленим поглядом поспішаючих, на деякий час вони сповільнюють свої нехитрі шурхітливі порухи містичним знаряддям праці, потім, нарешті, спиняються, лише очі їх неспокійно блукають від одного кінця вулиці до іншого, сподіваючись вгледіти кінець валки спраглих паломників, марно, пальці розтискаються, глухо вдаряється до подерто-задертого асфальту віники, ще трохи шурхотять за інерцією, а руки прибиральників майже радісно знімаються догори, оранжево майорять роби, злітають і падають, вже нема прибиральників, є лише мешканці трохи менш охайні, як решта, але заколисані і лоні натовпу вони не виділяються білоплямно, а навпаки, вдало допасовуються, утворюючи однорідно-строкату картину дирижаблелюбів.
___________________
я пив компот і стежив за ущільненням людської маси крізь заломлення скла кухонного вікна, сонце випереджало події, видаючи своє передчасне зображення за фіктивну дійсність, і дехто довірливо купувався на цю провокативну проекцію, пізніше не жалкуючи своєї ненавмисної офіри язицькому божеству (божку?), що радо пожирало невибагливі думки в знак зажерливо-егоїстичної компенсації за свою мотівсько-легковажно марнотратність, воно розпорошувалося на дрібниці, даруючи енергію вакууму і людям, не вартих її споживання, нездатних до її усвідомлення та використання…
-Я на роботу, – почулося з коридору, здаля, з невидимого і тому майже нереального?
-Сьогодні на роботу не піде ніхто, – що більше схоже на погрозу, ніж на звичайну констатацію, треба ще тренуватися, щоб оволодіти всією гамою інтонацій, крім того, варто подумати і про попереднє обдумування фрази, аби не конструювати її на ходу, як то зараз: — поглянь у вікно.
Кроки, наблизилися, з правого вуха перебазовуються до лівого після короткої та нікчемної паузи посередині, мов перехід звучання в стереосистемах з одного динаміка на інший, але…
Зітхання, знову кроки.
-Я прийму душ.
Я стинаю плечима.
Кілька чоловік якимось чином здійнялися на ретрансляційну вежу, ризикуючи перетворитися на пляцок та пошкодити прийому-передачі телерадіосигналів, які нікому не потрібні (нікому – це більшості, що компактно влаштовується на дещиці центральної площі, подекуди в два поверхи, демонструючи дивовижну винахідливість: інновації переслідують мої очі на кожному порусі погляду, зупиняючи його нервове пересування паралітичним стовбняком).
Намагаюся читати книгу, віддаляючись від порізаних фарбою сторінок через гул невідчепного цеппеліна, кроки в коридорі:
-Я ненадовго.
Я стинаю плечима.
Клацає замок; спека висмоктує всі сили та бажання, думки тануть разом з мозком, перемішуються і конденсуються бульбашками болю на внутрішній поверхні черепа, перед очима розповсюджуються у безмежжя калейдоскопічних відтінків кола, ковтаю аспірин…
Сон про падіння, страх, тяжке пробудження, знову поринання у обтяжливу напівнірвану дрімоти, нарешті, кінцеве прокидання, болісне протирання очей, повернення свідомості, незрозумілий страх, в кімнаті порожньо, легенький протяг погойдує гардини на вікні, з вулиці долинає шум збожеволілого міста, неохоче встаю, повільно підхожу до вікна, натовп згустився ще дужче його відгалуження розмірено гойдаються в такт ритмам з цеппеліну, знову протираю очі затерплими кулаками, виходжу до кухні, на щось сподіваючись, марно, біля туалету:
-Ти тут?
У відповідь – тиша, від якої дзвенить у вухах, хоча ні, це ніяк не від тиші, гул знадвору, нав'язливе дзижчання, вібрує тіло, це передається підлозі, стінам, будівлі, стає лячно за можливість руйнацій землетрусу. Ще трохи чекаю, сприймаючи враження з поважним спокоєм самовпевненості, забобонно сподіваючись в такий спосіб оманути долю (недолю), підсвідомо надіючись, що бравування введе її в оману, відлякне, розверне в інший бік, в бік похилених і настраханих, очманіло-охайних, які витріщаються на дирижабля з безмозкою впевненістю у правдивості цього ритуалу.