А той, хто чекає, не може собі уявити нічого. Він навіть в якийсь момент ладен припустити, що помилився, що ніякої зустрічі не повинно відбутися, або, якщо й повинна, то в інший час або в іншому місці, або і в інший час, і в іншому місці. Його доконує непевність, його розпирають сумніви...
Переповнені людом і затраскані багном автобуси проминали мою самотню непримітну постать і мчали кудись далі, до своїх сьогоденних клопотів. Побут визначає спосіб життя цих людей. Вони зациклені на довколахатньому дріб'язку, на псевдовихованні дітей, на готуванні їжі, врешті-решт. У них постійно чогось не вистачає, все розламується, кривиться і кришиться від недосконалості...
Нарешті, коли я вже уп'яте постановив собі, дорахувавши до сотні, повертатися в офіс, де я зостався черговим на вихідні, один із Ікарусів пригальмував. Дверцята прочинилися, я механічно простягнув назустріч Ані руку, на яку вона легко обперлася, щоб зіскочити...
Буває, цілі місяці тонуть у трясині буденності, не залишаючи жодного вартісного спогаду, здається, потім, що й не жив, а спав весь той час. Однак, коли ти ще не геть пропащий, то в глибині зачаєної на денці смутку душі лелієш сподівання на мить, яка виправдає це безглузде чекання, на спалах краси, як очищення від нічогості. Таких миттєвостей може бути одна-дві на всеньке життя, а може й не бути зовсім. Або ж воно трапиться за твоєю спиною, і ти ніколи не відчуєш його, не встигнеш широко розплющити назустріч красі очі.
Для мене ця мить виправдання настала якраз тоді, коли Аня обома руками вхопила з приступки автобуса свою валізку і, з зусиллям тримаючи торбу на рівні колін, трохи випнувши їх для зручності вперед, знову обернулася до мене. На її устах світилася прозора усмішка зніяковіння, очі мружлися від сонця, яке, нараз вигулькнувши з-за хмар, якось по-особливому виокремило дівчину з оточення.
Понад усе я прагну зберегти свіжість і точність того спогаду, відтворити його з максимальною кількістю подробиць, знову і знову бачити його. Було прохолодно, але вона вбралася не відповідно до погоди легко: тонке бавовняне плаття і поверх нього светрик на гудзиках. Я намагався і намагаюся за жодних обставин не вводити себе в оману, не створювати міфів, лишень щоб приховати страх суцільної недосконалості, невідворотного наступу хаосу і ніщо. Тому ніколи не вважав Аню красунею. Я завжди помічав її прищики, деяку непропорційність рис обличчя. Однак у ту мить щось так легко защемило у грудях, в душі стало вітряно і солодко, як коли потягуєшся після сну чи важкої праці. Я дивився на неї і бачив втілення недосяжності краси. Зачіска її від пориву вітру розпатлалася, кілька волосинок задуло на обличчя і вона, оскільки руки були зайняті валізою, спробувала здмухнути їх. Довгі поли плаття розпустилися і набрякли мов парус...
За тим я простягнув руку до її валізи, сонце заступила хмара, Ікарус рушив, обдавши нас густими клубами сажі. Ідилія скінчилася.
56
— Ну то що, показуй... — вона зам'ялася, ладна додати "те": знову звертаючись до мене, як колись на "ви", але засоромилася і цієї паузи, і того, що засоромилася, і того, що все це помітив я, — свій монастир і свою келію.
Я проводив її холодними вогкими коридорами, розповідаючи усілякі небилиці, витворюючи нові міфи цього примітивного пам'ятника тлінності людських ідей та намірів. Я таємничо шепотів їй на вухо про загадкові кроки, які ми буцімто чуємо, коли пітьма огортає все наволо, про жахливі злодійства одного з партбосів, що він буцімто чинив саме тут, на місці санаторію; і вона довірливо притискалася до мене, міцно впинаючись пальцями в руку. Втім, переконаний, що аж ніяк не зі страху — не сумніваюся, вона ані на мить не вірила жодній із тих моторошних історій, які я вигадував на ходу не лише для того, щоб підтримувати розмову, але й для створення необхідної атмосфери, для витворення між нами відчуття гри, яку ми обидвоє приймаємо. Я раптом зрозумів, наскільки важливо для мене, щоб ця жінка не зникла раптом, а була поруч зі мною у цьому порожньому холодному приміщенні, принаймні доти, доки не з'являться інші люди, що своїм бездумним існуванням заперечать відчуття крихкості мого власного.
В маленькій комірчині з ліжком та телевізором вона спочатку відчулася затишно і просто — дозволила собі по-домашньому розкинутися на дивані, скинути з себе светра, а з мене кокетливим рухом стягти окуляри. Я розповів їй кілька почутих від Васька анекдотів, вона щиро розсміялася і вишкірила зуби, геть не дбаючи про те, як це виглядатиме. Я потроху збуджувався, однак вона раптом заклякла і насторожилася, чи то відчувши спалах чуттєвості у мені, чи по-новому глянувши на єдине у кімнаті ліжко, і відтак зрозумівши неминучість фізичної близькості між нами, яка не те, що була би їй неприємною або страшною, проте означала рішучий крок, безповоротню зміну в її житті, щось на зразок одруження або розлучення. А це лякало дівчину дужче, ніж згвалтування, бо примушувало брати відповідальність за рішення на себе.
Я просто підійшов до дівчини і поцілував її, аби припинити ці безглузді міркування та внутрішні вагання. Вона подалася назустріч, але за якийсь час, щойно я розпалився і почав шалено цілувати її шию та плечі, стягуючи бретельки плаття, знову відсторонилася. Я спробував налягти, однак її несильний опір був настільки безглуздим, що розохотив і мене.
Вона відступила в темінь, що огортала нас. Останні залишки світла швидко витікали у віконце вгорі. Я розпачливо зітхнув.
— А як же Марко? — нарешті озвучила вона свої сумніви, — ми ж його зраджуємо...
Я вже не мав сил і потреби заперечувати. Я втомився. Мені захотілося просто плюнути на неї, вийти кудись надвір і сидіти, віддаючи розпалену голову на поталу холодного вітру. Але — що ж тут вдієш — я повівся геть інакше: соціально і розважливо, тобто спробував аргументувати непояснюване. Вже проти власної волі я шукав логічні пояснення на користь адьюльтеру і перелюбу...
— Я не бачу тут зради. Зрадити можна довіру чи дружбу, чи любов... Але не думаю, щоб Марко любив нас. Не думаю також, щоб він надто довіряв нам. Він перейнятий виключно собою. Та й чи ти любиш його? Любиш? — підійшов я впритул до неї, відчуваючи легку злість за невдало перервані ще до початку любощі; вона злякано відсахнулася, — певно, що ж ні... Ти просто шукаєш щось, за що варто зачепитися. Ти втомилася плисти за течією і хочеш спокою. Ти почуваєшся вже старою і всі довкола тобі про це кажуть. Якщо й не відкрито, то натякають. Твої однокласниці всі без винятку повиходили заміж і зараз успішно паряться на кухнях та пеленають дітей. Вони глибоко нещасні вдома, але твоя неприткнутість їх втішає. Вони скалозублять з тебе, вони гоноряться супроти тебе і вдають щасливих, щоб підгірчити тобі пілюлю твого незаміжжя. Вони цькують тебе, вони цькують все, що бодай трохи належить їхньому світові і не кориться цьому безглуздому закону занепадництва. Але чому ти повинна стримуватися? Чому ти повинна вдавати холодність зціплених уст і мастурбувати під простинею? Я не агітую за сексуальний синкретизм, я не раджу тобі кохатися з усіма, хто бодай трохи тобі не огидний. Але це повинно бути в тобі, в твоїх грудях, тут... — я легко торкнув її цицьку, — ти сама мусиш відчувати, коли чуттєвість перемагає і їй варто віддатися. Це мусить бути твоє рішення, без озирання назад. Там нікого нема. Нікого і нічого. Тільки ти. Мусиш це зрозуміти і з цим жити... Мусиш вибирати сама... Я все ще хочу тебе і відчуваю, що й ти хочеш мене. Правда ж? Хоч?..
Я видохся. На останнє речення мені не вистачило сил і повітря. Проте вона таки переконалася, її, здається, можна було переконати будь чим і у будь-чому: важила сама процедура: тепер вона могла послатися собі на те, що здалася не одразу, а під тиском обставин. Вона вже певно й сама не знає, що їй потрібно, чого хоче.
Це зціплене скоцюрблене тільце тремтіло в моїх обіймах як заляканий пташок, що впіймався в сильце, як застрахана сирота з інтернату. Її широко розплющені очі віддано і водночас благально дивилися на мене. Вони зблискували крізь темряву, не кліпали і не заплющувалися, навіть коли ми цілувалися. Вона трималася за мене цим поглядом, увіп'ялася ним в душу і не відпускала. Вона наче хотіла щось сказати, але не могла проронити й слова, лише вклала всі свої почуття у цей безнадійний, набряклий погляд. Він переслідував мене, коли ми кохалися. Мовчки, але гаряче, аж відчайдушно я проникав у неї, пронизував її тіло і мозок, діставав, здається, аж до цього погляду, який чомусь не мутнів і не зникав від задоволення. Її уста привідкрилися, і з них вирвалося чи то хрипіння, чи шипіння, наче звідти виривався шквал емоцій, океан відчуттів. Ми вибухнули майже водночас, химерно переплівши руки й ноги. Але очі її залишалися зі мною навіть тепер, вони продовжували звертатися і благати про щось ще й коли я засинав...
57
Лікар стояв спиною до мене і наче не помічав. Я подумав, що він рано списує мене, що хай все і скінчилося для мене, хай дата смерті неминуче наближається, але ж зараз я ще живий. З-понад його плеча я бачив, як він відкрутив кран над фарфоровим рукомийником і довго та ретельно вимиває руки. Я нараз зрозумів цей сталий потворний запах, що чув від нього та інших його колег — цю ауру ескулапства: від них тхне милом, дешевим, найдешевшим милом. Їхні руки схиблені на гігієні. В інститутах та академіях їх примушують здавати іспити з рукомийства. Їхня шкіра стає сухою і тонкою, а на горбиках під пальцями утворюються мозолі, гейби від важкої праці. Вони миють руки 20, 50 разів на день, а у особливо охайних ця цифра сягає сотні. Жодна бактерія не затримується на їхніх пальцях довше, ніж хвилину, але перш ніж вони змивають її, вона гине від смороду дешевого, найдешевшого мила. Може, це дуст?..
Він припинив мити руки і довго втирав їх рушником. Однак кран не закручував і продовжував нахабно ігнорувати мене, стоячи задом. Що він там хімчить? Я спробував підвестися навшпиньки, і ледь не злетів під стелю. Лікар, розщепнувши ширінку і виваливши звідти об'ємну голівку свого члена, ніжно задзюркотів у такт воді на дно рукомийника. Сеча була прозора і якась аж ніжна...