– Мабуть, природа створила вертикальноходячого голотіла й лускохвостого перетинчастовуха тільки для того, щоб жерти, спати, випорожнюватися, ну й розмножуватися, звичайно, і ні на що інше ці примітивні тварини не здатні, – продовжував чотириногий дресирувальник. – А шкода. Зовні тварини цікаві. Я розраховував, що з них вийде толк, коли побачив, що щупальця на їхніх передніх кінцівках такі ж спритні, як наші, – Хаххааух демонстративно поворухнув щупальцями лівого хобота. – Яка оманна буває зовнішність. Довелося цих двох безмозких тварин відпустити. Зате решта піддавалися навчанню. Особливо – краплистий розумник. Навдивовижу мізковитий звір! Він так швидко розуміє, що від нього треба, і з таким ентузіазмом виконує команди, що працювати з ним – одне задоволення. Краплистий розумник набагато розумніший за вертикальноходячого голотіла й лускохвостого перетинчастовуха разом узятих. Він стане зіркою нашого цирку, цвяхом програми!
І дресирувальник Хаххааух знову заходився ласкаво гладити хоботами пса. При цьому випадково натиснув щупальцем клавішу пульта, який продовжував тримати правим хоботом, і поруч із вольєром знову виникло зображення похмуро сидячого на гілці гомо сапієнса. Перш ніж відключити пульт, двохоботний дресирувальник зирнув на людину й розчаровано прогарчав:
– Ну до чого ж дурна тварюка!
Вересень 2003 р.
____________________
Помста Оскола
Апокриф
И придоста къ горамъ киевьскымъ, и увидѣ Олгъ, яко Осколдъ и Диръ княжита… И убиша Асколъда и Дира… И сѣде Олегъ, княжа в Киевѣ, и рече Олегъ: "Се буди мати городом русскымъ".
…
И приѣха на мѣсто, идеже бяху лежаще кости его голы и лобъ голъ… И въступи ногою на лобъ, и выникнучи змѣя и уклюну и в ногу…
"Повѣсть временныхъ лѣт".
В один із днів осіннього місяця вресеня, який видався в тому році – 6420-ому від створення світу – по-літньому спекотним, князь київський Олег повернувся з полювання до Києва разом із вірним Свенелдом і молодим Містишею. Зійшовши зі свого сірого в яблуках жеребця на кличку Кмет і, передавши коня кульгавому Олександеру, старійшині конюхів, князь раптом згадав руду, як білка, кобилу Мись, на якій їздив ще до походу на греків. І спитав Олександера:
– А як там моя кобилка поживає, моя Мись?
– Здохла твоя Мись, княже, – зітхнув конюх.
– Здохла?!
– Ще п'ять років тому, коли ти був у Візантії.
– Що ж ти дотепер не говорив?!
– А ти ж і не запитував.
– Здохла, – повторив Олег і раптом розреготався.
Містиша Свенелдич, син воєводи, отрок рослий і вайлуватий, увесь у батька, здивовано витріщив очі: дивно, князя розвеселила смерть улюбленого коня!
– Я ж ще за чотири роки до походу на Константинополь запитав Доку: від чого я вмру, – став пояснювати свою несподівану реакцію Олег, – і Дока провістив, що я прийму смерть, мовляв, від неї, від Мисі. Ну, я подумав: а дійсно, кобила гаряча, з норовом. От вона мене скине, і я зверну собі шию. Або брикне копитом у скроню… Я й наказав от йому, Олександеру, щоб конюхи пасли її подалі від Києва, а сам з тих пір більш до неї не підходив і навіть не бачив. І от тепер – Мись дохла, а я – от він – живий! Посоромив кудесника: уник його пророцтва, ха-ха-ха…
Воєвода київський Свенелд, борода якого – лисячого кольору – по краях уже ледь засріблилася сивиною, теж посміхнувся, потираючи товстим грубим пальцем шрам на обличчі: виходить, все-таки можна уникнути навіть тих неприємностей, які напророчив кудесник Дока!
– Її кістяк лежить у Кирпичівом яру, – додав Олександер і повів Кмета до стайні, волочачи ліву ногу й загрібаючи носком пил…
Після цього став докучати князеві київському Олегу внутрішній голос: їдь та їдь, мовляв, до останків Мисі. Та що я, кінських костей не бачив, чи що, теж мені дивовижа, ще час витрачати на дохлятину, відмахувався від внутрішнього голосу владар Києва. А внутрішній голос своє нудить: поїдь у Кирпичів яр, поїдь у Кирпичів яр… Та з'їжджу, насправді, чого вже там, Кирпичів яр не так вже й далеко. А зворотною дорогою зроблю невеликий гак: навідаюсь до старого бортника Гуда, поласую гречаним медом у стільнику… Наказав осідлати Кмета й, не повідомивши нікому мету поїздки, поскакав з Києва до Кирпичівого яру, названому так на честь Кирпича – слов'янського божества – намісника мохів і трав…
Хоча й сонце з безхмарного неба сіяло яскраво, життєрадісно; і метелики, бабки й пташки пурхали весело; і дерева, кущі й трави радували очі життєстверджуючою зеленню; одним словом, хоча природа була джерелом оптимізму і радості буття, на душі в Олега по виїзді зі стольного града чомусь зробилося тривожно й хмуро. Але вроджена впертість і наполегливість утримали його від того, щоб, відмовившись від наміченого під впливом смутного настрою, повернути назад. Вирішено – у Кирпичів яр, значить – у Кирпичів яр; і плювати на настрій…
А на півшляху нахлинув на нього раптом, ні з того ні із сього, спогад про перші хвилини його перебування в Києві. Про діяння тридцятирічної давнини. Заметалися перед внутрішнім взором, як живі, образи тих переломних митей… І, поринувши у спомин, князь спрямовував жеребця до наміченої мети майже машинально…
Тоді, тридцять років тому, весняний місяць травень видався в Країні Полян по-літньому спекотним. Яскраве світило із гладі блакитного верхнього океану щедро гріло земну твердінь. Ґрунт, просочений рясно поталою водою (зима була дуже сніжною), вистрілила пишною зеленню. Усюди пурхали метелики й пташки. Серця й очі раділи веселому буйству природи.
От в один із тих славних травневих днів і прибув до Києва – столиці русів-полян – вісник із Новгорода – столиці Країни Словен. Кошлатобровий такий мужичок зі слизькими вічками. Прибув, припливши в човні Дніпром, і повідомив київським правителям, що, мовляв, сюди, у Київ, із дружнім візитом, пропозицією про співробітництво й багатими дарунками, прямує Дніпром же на лодіях новгородська делегація на чолі з молодим новгородським конунгом. І прибуде якщо не завтра, то післязавтра…
І дійсно, через день із півночі наблизилася до Києва ціла флотилія…
На берег Дніпра, що виблискував під сонцем як розгонистий розсип алмазів, зустрічати новгородських гостей спустилися обидва правителі київські. Один – дещо дебелий, ставний плішивий Оскол, другий – худий, в'юнкий, смаглявий кучерявий брюнет Дір (шостий десяток, а ні сивого волосся, ані лисини). А з ними – численні родичі: жони, діти, онуки, брати, сестри, племінники… Настасія, внучата племінниця Діра, руде веснянкувате дівчисько семи років, навіть прихопила із собою на зустріч північних гостей улюблене домашнє звірятко, мавпочку Матоху, подарунок заморських мандрівників, що припливали до Києва позаторік, але не з півночі, як ці, а з півдня.
Праворуч від багатолюдних князівських сімейств рівними рядами вишукувалася князівська дружина у святковому облаченні, а віддалік на схилі безформною масою з'юрмилися простолюдці – цікаві роззяви.
Князь Оскол, із краплями поту на безволосому черепі, з-під долоні (світило сліпить очі) спостерігає наближення суден, що ворушать веслами, наче комахи-водомірки ніжками. Борти лодій зовні прикрашають бойові щити, схожі на великі розплющені коренеплоди. Оглядається на родичів і мимоволі сміється – дуже вже комічні скомороські кривляння мартишки на шкіряному повідці.
З лодії, що приплила на чолі флоту, на брусований причал перекидається збитий із соснових дощок трап. По ньому хвацько збігає на київський берег молодий варяг, невисокий кремезний прищавий блондин, двадцятичотирилітній ясноокий швед. За ним вервечкою сходить інтернаціональний загін новгородських кметів – добірних витязів, новгородська гвардія. Молодий варяг із гордою поставою й владним поглядом – це і є конунг Халгі, що очолив Новгород три роки тому, після смерті конунга Рьорика. Бідний Рьорик…
Відзначивши, що всі його кмети вже на березі, Халгі рішуче прямує до виступаючих назустріч Оскола й Діра, князів київських, побратимів-співправителів. За владарем новгородським, як тінь, слідує молодий богатир Свенелд, огрядний рудий гігант зі шрамом на лиці – від перенісся до вилиці; уже призначений на посаду воєводи, хоча йому від роду тільки неповні двадцять років. Втім, сам Халгі був навіть трохи молодше, коли конунг Рьорик зробив його новгородським же воєводою. Цілеспрямовані активні люди без комплексів і сантиментів напрочуд швидко роблять кар'єру.
Сумно кричить на дубі птах. Несподівана хмаринка, непомітно з'явившись на чистому небі, прикриває сонце, накидаючи на Київ легкі сутінки. Зривається вітер, навдивовижу прохолодний серед такої спеки; по Дніпрові ворушаться хвилі; шумить дуб.
Вони зупинилися обличчям до обличчя – молодий, жвавий, рішучий, рвучкий кошлатий Халгі й досвідчений, неквапливий облисілий п'ятдесятисьомирічний Оскол, що багато бачив, багато пережив, й багато міркував. Ясноокий швед дивиться на князя київського гордовито й холодно, начебто не гість, а суворий володар. Це трохи жолобить Оскола, але він тепло й м'яко, як і належить гостинному християнинові, виголошує:
– Вітаємо тебе, дорогий гостю, у місті Кия!
Душа князя ще не усвідомила, що сталося, а його простромлене металом тіло вже повалилося на коліна. "Дорогий гість", висмикнувши з жертви закривавленого клинка, дивиться на поверженого із глузуванням і презирством, смакуючи його агонію.
Оскол прийняв хрещення й став християнином ще двадцять два роки тому, відразу після походу на Константинополь. І деякі земляки послідували його прикладу, але Дір, вірний побратим, волів молитися колишнім богам, що, втім, не заважало їхній дружбі. Однак Оскол не примушував киян хреститися (як це зробить один з його правнуків, Володимер), уважаючи вибір віри справою добровільною. Але зараз, в останню мить свого життя, він раптом звернувся не до християнського Ісуса, що вчив вибачати ворогів і підставляти під удар щоку, а до слов'янського Сварога, творця Всесвіту, прадавнього заступника Русі. Вгасаючи, Оскол зрозумів, що його вбили, і, харкнувши кров'ю, хрипить:
– Великий Свароже, дай мені…
Халгі не дає йому домовити: наносить заточеним металом другий удар, остаточний.
Свенелд між тим не гаяв часу і блискавично зрубав бойовою сокирою князя Діра, як дроворуб деревце.
У ту же мить дружинники київські, обурені підступництвом прибульців-душогубів, висмикнули з піхов зброю.