– Такий здоровенний і молодий.
– А ти що думаєш, гноми не можуть мати жінку славенку, – насмішкувато промовив Дартаз. – Та скільки завгодно таких випадків, буває народжуються і діти. А ти чорнявий, шкіра темна і силушка чимала, чим не гном.
– А батько хто?
– Ну, хоч і Бартаз, мій дядько. Він кілька років провів у полоні моквинського князя, доки не втік. Мати твоя померла, а тебе виховали дід із бабкою. Бартаз дізнався про тебе і помагав тобі, а після смерті твоїх діда і бабки, хотів забрати до себе, та не встиг, сам загинув. Я знайшов тебе і вирішив допомогти тобі потрапити до війська кийградського князя.
– І цьому повірять? – засумнівався хлопець.
– Можуть і повірити. Дядько розповів про це тільки мені, ми з ним були в добрих стосунках і цього досить. Хто подумає, що я збрехав.
– А твої родичі?
– Це їх зовсім не стосується! – похмуро сказав гном і сердито блимнув очима. – Вони завжди рахували Бартаза, та і мене, виродками нашого роду.
Ярослав промовчав, видно добряче дісталось Дартазу від його родичів, бач як сердиться, душевна рана ще кровоточить. Гном, не зважаючи на дружні з ним стосунки, не хотів вести мову про своє минуле життя.
Відпочивши, вони швидко зібрались і знову вирушили в дорогу. Йшли доки не почало потрохи темніти, тоді гном, відшукавши більш-менш зручне місце, запропонував улаштуватись на нічліг. Він сказав, що йшли вони досить прудко і завтра по-обіді вийдуть на лісову дорогу, тільки спочатку доведеться перетнути невеликий клаптик болота. Ярослав швидко розпалив багаття і вони повечеряли підсмаженою солониною, запиваючи водою. На варту поставили пса і уляглись на ложе із трави. Хлопець миттєво заснув, втомлений від лісового переходу, незважаючи навіть на гудіння ніг і комариний писк біля вуха. Дартаз підкинув трохи пахучої травки до багаття і густий дим відігнав настирних комах. Барту теж не сподобався цей дим і він розлігся подалі в кущах, насторожено прислухаючись до лісових звуків, чутливо ловлячи своїм носом запахи нічного лісу.
17
Ярій мовчки сидів, порсаючись гілкою в багатті і слухав ліниву перепалку свого наставника Кулака із Сапроном. Ярій, наймолодший син моквинського князя Буревія, був маленького росту, худорлявий але жилистий і славився своїм запальним норовом. Зараз його розбирала досада, це ж треба було запізнитись і всього на кілька днів. А як все добре починалось! Коли до їх поселення прибув Сапрон, втікач із Боброва, і запропонував пограбувати торговий караван, Ярій миттєво захопився цією думкою. Та, на жаль, батько думав інакше і не дозволив йому відразу виступити. Князь Буревій добре пам'ятав той час, коли кийградський князь Святослав зі своїм військом пройшов вогнем і мечем по моквинським землям, у нього тоді загинули два старших сина і найбільш кохана дружина, а родове селище було пограбоване і спалене. Не хотілось йому знову пережити ще раз це, навіть, якщо Святослав і був дуже хворим, то в нього залишились сини. Ізяслав, будучи в поході зі своїм батьком, прославився не тільки хоробрістю і воїнською доблестю, але й великою жорстокістю. Та Ярій не звик відступатись від задуманого і, розпитавши Сапрона про все детально, він вирішив діяти на свій страх і розсуд. За кілька днів підібрав бажаючих до набігу на цих жиріючих русинів, зголосились біля чотирьох десятків воїнів. Правду кажучи, це були в основному молоді хлопці, старі вояки не захотіли перечити своєму князеві. Сапрон розповів, що караван охороняють не більше двох десятків воїнів і здебільше це відставні старі дружинники та зелена молодь, тому Ярій був майже впевнений в успіху. Коли ж його батько дізнався про намір сина і не зумівши відрадити його, дав йому в поміч кількох досвідчених воїнів на чолі з Кулаком, велівши їм пригледіти за молодим князем, то це ще більше додало Ярію впевненості. Кулак, який з дитинства наставляв його у воїнській справі, був великим воїном і хитрим воєводою, незважаючи, навіть, на свій досить поважний вік.
Вони пробирались лісами і болотами майже два тижня, ведучи за собою два десятка запасних коней, маючи надію завантажити їх потім награбованим. І хоч весна цього року була напрочуд сухою і пересуватись була значно легше, та його загін запізнився. Судячи по слідам, торговий караван пройшов вже кілька днів тому. Розмістившись неподалік від дороги і поставивши спостерігачів, Ярій наказав розбити табір і чекати на подальше рішення. Воїни зраділи перепочинку, бо незважаючи на невдачу із караваном, князь вже заплатив їм за похід по п'ять срібних монет.
Ярій роздратовано жбурнув гілляку в багаття і зло подивився на Сапрона. Так хотілось відтяти йому голову, хоч той і не винуватий в затримці. Молодий князь подумав про поблажливі погляди своїх родичів і зневажливу посмішку свого старшого брата Горисвіта, якими зустрінуть його безславне повернення і стиснув до болю пальці. Кулак, помітивши злий блиск очей князя, сказав.
– Ярій, тут Сапрон пропонує ще одне дільце – напасти на Боброве.
Той поглянув на принишклого Сапрона, який від хвилювання дуже спітнів під шкіряними латами, недавнім подарунком Ярія. Молодий князь зрозумів, що вже кілька хвилин він не прислухався до розмови.
– А ну, повтори ще раз, – сказав він.
– Я кажу, – затряс своєю козлиною борідкою Сапрон, – тепер в Бобровому залишилось мало воїнів і можна спробувати напасти на селище.
– Ти ж говорив, що там кілька десятків дворів, а це значить, що із півсотні воїнів в них набереться. А в мене майже всі безбороді хлопці, навряд чи ми зможемо щось путнє утнути, хіба що спалити кілька хатин.
– Послухай, князь, вже багато років вони живуть тихо-мирно і не очікують на нас, охоронці на вежах здебільше сплять. Та і нам не потрібно грабувати все селище.
– А що ж нам там робити?
– Я вже казав, що там живе один купець на прізвище Лисюк, ще та хитра тварюка, він дуже розбагатів на торгівлі і вистроїв собі хороми на краю Боброва із величезним забором, там і охорона не більше десятка, а то і менше. Декого я знаю, кликну до них – вони і відчинять ворота, а там швиденько всіх порубати, нав'ючити багатством коней і все, шукай вітер в полі. Багатство в Лисюка незміряно, сам бачив.
Ярій замислився, можливо, це вихід, хоч досить і небезпечний. Та не хотілось йому так безславно повертатись із свого першого набігу, мріялось повернення багатим і славетним воїном. Його земля лісиста і болотиста кишить дичиною, та більше нічого і немає. Доки викорчуєш ліс під поля – сто потів стече. Так що хліборобство не в пошані. Але все одно люди біжать до них, тікаючи від невільного життя, хоча місцеві мешканці не дуже полюбляють славен. Так і його дід, новоградський славен, колись прийшов із ватагою побратимів на моквинські землі, взяв за дружину місцеву дівчину, дочку старійшини племені мерзів і збудував князівство – мале і бідне, але своє рідне. А потім почали збиратися моквинці в загони і ходити в набіги на русинські землі. Бородаті, в хутряних одежах, вони наводили жах на купців. Ті прозвали їх татарвою за отривання голів у непокірних. Тому русинський князь Святослав так жорстоко помстився їм, до сих пір старі люди зі страхом і ненавистю згадують ту лиху годину.
Князь поглянув на Кулака, старий наставник задумливо перебирав велику і чорну, як смола, бороду. "Фарбує він її чи що?" – прийшла недоречна думка князеві і тут же, мотнувши головою, він запитав.
– Що скажеш, Кулак?
– Якщо подумати, може і вигоріти справа. Там дійсно на нас не чекають, давненько ми сюди не приходили, – відповів той. – Підібрати півтора десятка розумних бійців і тихенько всіх там вирізати. А інші прикриють їх, якщо піде щось не так.
– Тоді зробимо так. Ти, Кулак, відбери найкращих воїнів для захвату дому цього купця Лисюка. Сапрон, скільки часу добиратись до Боброва?
– Десь півдня, можливо і скоріше, якщо гнати коней, – відповів зраділий запроданець, нарешті в нього буде можливість помститись ненависному Лисюку, із-за якого йому довелось тікати у моквинські землі.
– Добре. Відпочинемо до обіду і потихеньку поїдемо, щоб дістатися туди вночі, а на світанку почнемо. Ти, Сапрон, відволічеш варту і ми її приберемо.
– Треба все зробити швидко, за дві – три години і відразу до лісу, – задумливо сказав Кулак. – Залишимо ще десяток лучників для прикриття відходу. Хоча стріляють вони не дуже вправно, та пугнуть на деякий час охочих до переслідування і ми зможемо заглибитись в ліса, а там наш дім рідний.
– Жаль, що батько не дав ще півсотні воїнів, можна було добряче поскубти цих поселян, – зітхнув Ярій.
– Не жалкуй, – посміхнувся Кулак, – князь Буревій поки не хоче зв'язуватись із Святославом, так що нам ще влетить за набіг на Боброве. Він же погодився тільки на пограбування каравану.
– Нічого, переможців не судять, – відмахнувся юний князь.
– Підожди, княжич, не кажи гоп, доки не перескочиш, – спробував охолодити запального князя, старий наставник. – Ти будеш в засідці біля лісу, якщо піде щось не так, не кидайся із зопалу в бій не розібравшись.
– Ти що! – обурився Ярій. – Я піду разом з тобою на приступ!
– Ні, – твердо сказав Кулак і подавшись вперед, пробуравив поглядом молодого князя. – Князь повинен керувати боєм, а не битися в перших рядах.
– Я вже не маленький, – якось несподівано по-дитячі промовив Ярій, все ще пам'ятавший сувору науку свого наставника.
– Я і про це кажу, ти повинен думати як князь, – спокійно промовив Кулак.
Сапрон спостерігавши за їх перепалкою, аж відкрив рота від здивування.