Старушенція наказала йому роздягнутися й він підкорився… Потім …
Кола зринули під повіки, розгойдуючи його взад-вперед, наче човник на тихому плесі …
Він довго біг, вбираючись на ходу, перестрибував через струмки; по виноградній лозині заліз на огорожу; звідти довелося боляче падати. І знову бігти, бігти, бігти, сподіваючись , що це порятує …
Сили вже кінцево залишили його, і він помітив, що начебто засинає. Щось пручалося у ньому проти цього безсилого занурення у пітьму небуття, але втома вперто накочувалася, огортала зусібіч, переконуючи здатися. Ну нехай, — подумав наче хтось інший, — я трохи посплю, а коли прокинуся — все буде гаразд. І думки його розчинилися у мороці…
3
З Е Л Е Н Е
П.С: Тонуть ріки й озера, тануть моря та океани, віддають душі мегакосму випарувані льодовики, зсудомлюються кристалізовані хмари…
СПРАГОМОР 9-9-9-1
(лист померлого від спраги до департаменту води)
Від самого усвідомлення безводності спрага хапає тебе за горло, потроху розчленовуючи тіло та свідомість; засохлі мізки неприкаяною каменюкою метаються в потрісканому, мов грунт у пустельну засуху, черепі; найтрагікумедніше, що знаєш: якби знав, що вода є, пити не хотілося б зовсім, намагаєшся себе переконати, що теперішний твій стан – всього лиш злий жарт захворобленої психіки, така собі сухофобія, але докази розуму запікаються і останні його краплі випаровуються, тебе охоплює дивовижне патологічне збайдужіння, сеанси апатичного лежання навзнак перериваєш лише все безнадійнішими, вже майже звичковими ривками до крану: інколи здається, що почув, буцімто впала крапля, немов повитуха-акушер зазираючи в чорне лоно крана, уявляєш собі її народження: он вона вистромлює замутнену голівку, бачиш свою сверблячу нетерплячку в її оченятах, засвічених іржавістю люфи крана, ось вона росте, набрякає, мов ракова пухлина, видовжується, як сталактит, засліплює заломленим світлом, і така вона приваблива, така люба й зваблива, що хочеш її понад усе, лиш жадоба ледь стримує: ще не час, ще можна урвати більший шмат, проте губи вже не коряться ницим забаганкам, вони простяглися назустріч коханій волозі, видовжилися, як шланг порохотяга; пристрасті всередині тебе вирують: щоб лиш не проґавити, не впустити її, вхопити за хвіст обірваної гравітацією пуповини і зжерти, засмоктати, наповнивши себе по вінця її життєдайним сенсом; кілька разів передчасно смикаєшся і ледь спиняєшся за міліметр від новонародженої, напружено і мрійливо зазираючи в її глибини, що обіцяють надто багато, прозираючи крізь неї…крізь?! вона якось раптово зникає, а ти лиш зачудовано проводжаєш поглядом її останній політ, вільне падіння граційних молекул, якісь сили окулюють краплю, бачиш дрож, що мініхвильками перекочується її крихітно-дитинним тілом; нарешті кидаєш навздогін свої натомлені нервовим очікуванням уста, але запізно, запізно, бо от вона, розігнавшись, як метеор (чи "Метеор", що, до речі, також несугірше ), врізається в металічне дно умивальника, наче прошиваючи його наскрізь, просочується, немов у пісок Західної Сахари, а тобі зостається лише торкатися язиком і губами шерехатого, холодного, але надзвичайно сухого металу; потім ще зазирнеш під умивальник, сподіваючись, сам не знаєш на що, крапля настільки стрімко прорвала дно раковини, що виникло враження, буцімто вона і справді полетіла далі додолу, розтікшись вологою плямою на підлозі, але ні: ніде нічого, міраж, все то було оманою комунального апокаліпсису; похнюпившись повертаєшся до ліжка, ні про що не думаючи, ні на що не сподіваючись,…а може, – знов спалахує вогник життя в збайдужілих було до всього очах, – може є люди, що завбачливо підготувалися, запаслися вологою…зітхаєш ліниво і спрагло, пити! – струмує одна-єдина думка, чекова вимога цим брудним гуртожитковим стінам і кадебістським (подвійним) дверям; а якщо води більше не буде ніколи? – знову прискорюється серцебиття; а клей-слина намертво схоплює твої потріскані уста, тріщини збільшуються, вони охоплюють міцними путами псевдопавутини все тіло, лущиться шкіра, а ти й далі витріщаєшся у вікно, яке монотонно і п'янко розхитується біля зів'ялого від спраги, засохлого до нерухомості листя дерева, пити! пити! – аж стогнеш, і стогне дерево, уявляєш вже, як потиратимете поряд: ти й воно, потріскані, із здертою шкірою, висолопивши заціпенілі, мов ватні, язики; пити! пити!!!
І знову вчувається тихе крапотіння крану, мав би спітніти, але ж піт – це також волога, щось рідке, чим можна втамувати цю шалену задушливу спрагу, насититись, та поту нема, організм – не perpetum mobille, не фабрика з виробництва вологи, може справді капає? – уважно, надуважно слухаєш, крап, справді? та ні, не може бути, вчувається; сиди й не рипайся, бо ж кожне схоплювання , кожен крок висмоктуватиме з тебе останні мілілітри вологи, той недоторканий запас, на якому тримаєшся, завдяки якому дихаєш…Щось треба діяти, пити! здається, що відчуваєш наближення смерті, муки стають все нестерпнішими, ти вже не можеш нерухомо лежати, ті ж страждання, що годину тому (годину?! видавалося, що минуло з десяток вічностей) кинули тебе в простирадлові обійми апатії, тепер змушують до активності, життя не хоче так просто вступитися, воно верещить, нуртує в тобі, збурюючи й тебе, спонукаючи до роздумів: негайно, якнайшвидше слід щось вигадати, пити!! води! води! схоплюєшся на ноги; встанеш, а там видно буде, там якось буде; це, мабуть, схоже на малювання: варто розпочати і безвихідне коло роздумів проривається рішучими і впевненими мазками, сама собою виникає вистраждана, підступна тема, постзадум ускладнюється…до дідька малювання! пити! пити! пити!!! Бісять своєю подвійністю двері, сухі до неможливості, торкаєшся потрісканої фарби губами, цілуєш пустельний холод…безнадійно це все, жодних шансів на порятунок, на виплекану з ніщо краплю, питипитипитипитипитипитипитипитипи-
типитипи!!! і довгий стогін в засохлому коридорі, торкання стін і п'яні кроки, пити!!! помічаєш під ногами зсудомлену перешкоду, обличчя спраглої без кровиночки, мабуть, виссала собі всю кров, кляте самоупирство, тепер неясна ціль віддаляється ще на крок, пити! тяжкий же цей крок, пиииииии-ити!!! а попереду ще кілька засушених експонатів, обережно переступаєш, сповзаєш, скочуєшся донизу крутими сходами, пити, випереджаєш ще кілька напівтрупів, що вилизують власну сечу (щасливці!), але спиниться, щоби приєднатися до бідолах у калабанці не можеш, щось тягне донизу (чи просто штовхає в розпечену сухістю спину?) нарешті двері, знову двері, пити!! кидаєш потьмянілий погляд на встелену тілами землю і падаєш, приєднуючись до паркого килимку жертв спрагомору, стрясається затуманений світ, зростає над тобою, обступає тебе своєю ворожою сухістю…аж раптом (щось шепочуть твої уста, чи не якесь заклинання? пи…ти…пи… — ворушиться частина губ, — п…) крапля рятівного дощу зволожує твій набряклий, зрадливо-нечутливий язик…
ЦЕППЕЛІН
(хроніка катастрофи)
День перший
Дирижабль з'явився над містом вранці, затулив собою сонце у провулках на сході, шугонув над шурхотінням побляклого, мов перед грозою, листя, пронизав дроти ліній електропередач.
Першими його помітили діти, бо дорослі саме знемагали від вступного валу спеки, пітніючи в потоках перегнаного фуркачем повітря; дивіться, дивіться! енело! ухти! – пороззявлялися дитячі роти з затемненнями в крихітних зубчиках, іскри в очах, вказівні пальці тягнуться догори, а велетенська сигара вже промайнула, зникла за дахами будівель, і дітлашня, ведена інстинктом цікавості, рушає на захід, навздогін, петляючи провулками, витинаючи дивовижний маршрут дитячого марафону.
Потім дирижабль помітили пенсіонери, які сиділи на лавчинах перед входами до похилених, а-ля Пізань, будівель, вони здивувалися дитячим метаморфозам і, чи не вперше за останні піввіку, звели очі догори, не намагаючись вгледіти ознаки очікуваних опадів (а може й цього разу, задираючи до враз спохмурнілого неба свої зім'яті обличчя, вони не сподівалися побачити там нічого іншого, крім велетенської хмари).
Далі його помітили майже всі у східній частині міста: хто, випадково визирнувши у вікно, хто, відчувши щось антропогенне і штучне у раптовому сонячному затемненні.