— Вперед, Тарасе. Діду, візьми свою шаблю та стань біля мотузки, що тримає меч. Будь напоготові. За моєю командою одразу її рубай.
— Вона подивилась у темне, захмарене небо.
— Допоможи нам, Татку.
Дирижаба повільно розвернулася, потроху набрала швидкість і полетіла до центру вогняного стовпа.
Це було по-справжньому жахливо!
Звідусіль на них летіло вогняне каміння! Дирижабль наповнився їдким смородом! Вже зайнялися корпус та шаровари! Усюди полум'я!
Люди боролися, як могли. Вони збивали вогонь одягом, допомагали обпеченим, розкручували гвинти.
Ще декілька секунд — і вони прямо над епіцентром виверження! Тієї миті їхній геройський повітряний корабель геть втратив керування, нахилився і почав падати в самісіньке пекло.
— Діду, рубай! — вигукнула Веселка, ледь тримаючись на ногах, майже задихнувшись від диму.
Дід замахнувся, але перерубати не встиг, бо впав від удару вогняного каменя в дирижабль. Шабля випала в нього з рук і опинилася біля чаклуна. Той підібрав її, підповз до мотузки і з останніх сил намагався її перерізати. Однак нічого не виходило. Сил було замало!
Веселка крізь марево побачила намагання чаклуна і, чіпляючись за якісь обгорілі прилади та кріплення, підповзла до нього і вхопила шаблю з іншого боку. Ріжучи тендітні рученята гострим лезом, дивлячись в очі чаклунові, вона зробила останнє зусилля, на-тисла, мотузка піддалася, репнула і нарешті розірвалася.
— Я не сліпну! — щасливо вигукнув чаклун і знепритомнів.
Меч стрімко полетів у прірву. Дирижабль розвалився на полум'яні шматки, які разом із людьми шкереберть полетіли слідом, у самісіньке пекло.
Частина 11
Небеса на землі.
І раптом усе зникло. Майже все.
Квітуча Країна.
Нехай прийде Твоє царство!
Чарівне перевтілення ворога на Друга.
А ось і справжній бойовий кінь!
Веселе свято у Веселому.
Ось такої тобі!
Меч зник у жерлі на якусь мить раніше, ніж туди повинні були потрапити уламки і люди.
І раптом усе зникло. Майже все. Зник вогонь. Зник бовван і сірі скелі.
І замість усього того під ними з'явилася Квітуча Країна і їхнє затишне село. На пагорбі знов стирчав сяючий меч.
Люди, незважаючи на те, що вони падали з неба з величезною швидкістю, від подиву аж забули боятися. Ну і правильно зробили! Бо з неба до них вже мчали маленькі пухнасті хмаринки, які підхопили кожного та м'яко опустили їх на землю.
Ось де була радість! Ось де були обійми та сльози щастя!
Несподівано десь із самого неба полилася чарівна музика. Люди позадирали голови і аж роти пороззявляли.
З неба на землю повільно та велично спускалося небесне місто! На хмарах його супроводжували справжнісінькі янголи! Усередині в царському вбранні на золотому престолі сидів та щасливо усміхався Татко. Його впізнали всі, навіть у такому вигляді.
Веселка, не в змозі більше стримуватися, голосно заплакала та кинулася йому на шию. Слідом за нею — щаслива матуся, а вже потім усі інші.
Гармидер при цьому здійнявся страшенний!
— Татку, милий мій Татку, — шепотіла Веселка, сидячи в Татка на руках. — Ми це зробили. Ти бачив? Ми повірили, що більше ніхто не повинен вмирати, що ти обов'язково врятуєш нас, і зробили! Всі разом. І навіть...
Веселка озирнулася, шукаючи очима чаклуна. Те саме зробили всі інші. Де ж він? Аж ось.
Чаклун сидів під мечем, з подивом роздивляючись свої руки, які вже не були кажанячими крилами, а стали справжніми руками, як у звичайної людини. Він з острахом намацав голову, яка вже зовсім не боліла, і посміхнувся.
Це був начебто він, та одночасно — не він. Обличчя вже не зморшкувате і сіре, а досить привабливе. Волосся біляве, кучеряве та м'якеньке. Одягнений він був у підперезану ткану сорочку та білі штани.
Веселка з Татком, тримаючись за руки, підійшли до нього. Він усміхнено підвівся їм назустріч.
— Татку, це тепер наш друг. Він став хорошим.
Друг схвильовано вклонився і став навколішки перед Татком. Той поклав йому руку на плече і лагідно промовив:
— Не хвилюйся, юначе. Я вибачаю тобі всі ті погані справи, які ти накоїв не з власної волі. Я дуже хочу, щоб ти якнайшвидше повернувся до своєї родини і розповів, що більше ніхто не повинен вмирати. І я маю для тебе особливий подарунок, який обов'язково стане тобі в нагоді. З ним ти отримаєш нашу любов та, якщо буде потрібно, нашу допомогу.
Татко простяг до хлопця руку, в якій, невідомо звідки, з'явився білосніжний голуб. Птах злетів вгору і, зробивши коло, сів юнакові на плече. Друг підвів на Татка очі, сповнені сліз та подяки. Ще не в змозі вимовити ані слова, він підвівся, обійняв Татка, Веселку, по черзі всіх інших, і навіть Коника, який запропонував йому трохи погостювати.
— Якби ви знали, друзі, наскільки я вдячний вам, що перемогли і пробачили, — нарешті зміг вимовити юнак. — На жаль, я зараз не можу залишитись, але я вірю: ми ще обов'язково зустрінемось. Я все зрозумів! Більше ніхто не повинен вмирати! Це саме те, що потрібно моєму народові. Дякую вам усім!
Люди провели його до околиці села, щиро наділили подарунками та їжею. Голуб сів йому на плече, і вони вдвох вирушили в далеку путь.
— А тепер, — схвильовано мовила Веселка, проводячи Татка крізь збуджений натовп, —дозволь тобі нарешті представити мого найвідданішого, найсміливішого, найвеселішого бойового коня! Знайомся, це — Коник! Без його допомоги я б вже три рази загинула.
Тато посміхнувся, пригорнувши Веселку до себе, підійшов до Коника і лагідно торкнувся його чола. Від цього дотику Коник вмить перетворився з маленького, кривенького лошати на сильного, стрункого білого коня із золотою гривою. Він став перед Татом на передні коліна, той сів на нього верхи, взявши до себе Веселку. Кінь підвівся, і вони велично рушили поперед натовпу до веселих хатинок рідного села. Додому.
Та не сиділося щасливим людям по домівках!
За годину просто посеред вулиці вони накрили велетенський стіл — так, щоб усім дісталося, і влаштували справжнє свято.
Усюди лунала весела українська музика, співи, танці. Усюди голосні розмови та дружній регіт. На чолі столу сидів Татко, щось захоплено розповідаючи оточуючим. Поруч бавились діти.
Веселка стояла на пагорбі, біля меча. До неї підійшов Тарасик, тримаючи в руках яскраву польову квітку, ще гарнішу за попередню.
Невідомо як, із самого неба, на золотистих ланцюжках до них спустилася гойдалка. Тарасик допоміг Веселці зручно вмоститися на ній, і вони злетіли у самісінький вирій, над рідною землею, над веселим Веселим, над своїм щасливим майбутнім!
А десь під ними, спершись спиною на хрест, на задніх ногах, склавши передні на грудях та задравши голову, стояв Коник.
— Гей, Тарасику! — гукнув він. — Ти там обережніше з Веселкою! Як-не-як — володарка землі!
Задоволений своїм дотепним жартом, він весело заіржав, та наступної миті вираз його морди змінився на переляканий. Він миттю розвернувся для втечі, але не встиг, отримавши Веселчиним чобітком прямісінько по крупу.
Ось такої тобі!
lko-oleksandr-ta-melaniia---veselka-u-poshukakh-tatkovoho-mecha_11.jpg">
Частина 11
Небеса на землі.
І раптом усе зникло. Майже все.
Квітуча Країна.
Нехай прийде Твоє царство!
Чарівне перевтілення ворога на Друга.
А ось і справжній бойовий кінь!
Веселе свято у Веселому.
Ось такої тобі!
Меч зник у жерлі на якусь мить раніше, ніж туди повинні були потрапити уламки і люди.
І раптом усе зникло. Майже все. Зник вогонь. Зник бовван і сірі скелі.
І замість усього того під ними з'явилася Квітуча Країна і їхнє затишне село. На пагорбі знов стирчав сяючий меч.
Люди, незважаючи на те, що вони падали з неба з величезною швидкістю, від подиву аж забули боятися. Ну і правильно зробили! Бо з неба до них вже мчали маленькі пухнасті хмаринки, які підхопили кожного та м'яко опустили їх на землю.
Ось де була радість! Ось де були обійми та сльози щастя!
Несподівано десь із самого неба полилася чарівна музика. Люди позадирали голови і аж роти пороззявляли.
З неба на землю повільно та велично спускалося небесне місто! На хмарах його супроводжували справжнісінькі янголи! Усередині в царському вбранні на золотому престолі сидів та щасливо усміхався Татко. Його впізнали всі, навіть у такому вигляді.
Веселка, не в змозі більше стримуватися, голосно заплакала та кинулася йому на шию. Слідом за нею — щаслива матуся, а вже потім усі інші.
Гармидер при цьому здійнявся страшенний!
— Татку, милий мій Татку, — шепотіла Веселка, сидячи в Татка на руках. — Ми це зробили. Ти бачив? Ми повірили, що більше ніхто не повинен вмирати, що ти обов'язково врятуєш нас, і зробили! Всі разом. І навіть...
Веселка озирнулася, шукаючи очима чаклуна. Те саме зробили всі інші. Де ж він? Аж ось.
Чаклун сидів під мечем, з подивом роздивляючись свої руки, які вже не були кажанячими крилами, а стали справжніми руками, як у звичайної людини. Він з острахом намацав голову, яка вже зовсім не боліла, і посміхнувся.
Це був начебто він, та одночасно — не він. Обличчя вже не зморшкувате і сіре, а досить привабливе. Волосся біляве, кучеряве та м'якеньке. Одягнений він був у підперезану ткану сорочку та білі штани.
Веселка з Татком, тримаючись за руки, підійшли до нього. Він усміхнено підвівся їм назустріч.
— Татку, це тепер наш друг. Він став хорошим.
Друг схвильовано вклонився і став навколішки перед Татком. Той поклав йому руку на плече і лагідно промовив:
— Не хвилюйся, юначе. Я вибачаю тобі всі ті погані справи, які ти накоїв не з власної волі. Я дуже хочу, щоб ти якнайшвидше повернувся до своєї родини і розповів, що більше ніхто не повинен вмирати. І я маю для тебе особливий подарунок, який обов'язково стане тобі в нагоді. З ним ти отримаєш нашу любов та, якщо буде потрібно, нашу допомогу.
Татко простяг до хлопця руку, в якій, невідомо звідки, з'явився білосніжний голуб. Птах злетів вгору і, зробивши коло, сів юнакові на плече. Друг підвів на Татка очі, сповнені сліз та подяки. Ще не в змозі вимовити ані слова, він підвівся, обійняв Татка, Веселку, по черзі всіх інших, і навіть Коника, який запропонував йому трохи погостювати.
— Якби ви знали, друзі, наскільки я вдячний вам, що перемогли і пробачили, — нарешті зміг вимовити юнак.