Меч сріблястим візерунком блиснув під сонячним промінням.
– Ого! –захоплено вигукнув Ярослав.
– Тримай, він твій, – урочисто промовив Дартаз і передав меча хлопцю.
Той обережно прийняв його з рук гнома. Меч був справді гарним, трішки вуже, чим його старий, але уполовину довший, хоча і не на багато важчий. Ярослав покрутив його однією рукою, потім двома. Лезо сріблястою блискавицею розрізало повітря, меч був чудово збалансований і рукоять його добре сиділа в руці.
– Не знаю, Дартаз, – сказав Ярослав, – чи маю я право прийняти такий дарунок. Меч такий прекрасний, а я ще незграба у володінні мечем...
– Не хвилюйся, цей меч сам вибирає собі господаря, попрацюй з ним і якщо все буде добре значить ти достойний його.
– А як це я взнаю?
– Відчуєш.
– Що це за меч?
– Це довга історія, – сумно проказав гном, – розкажу іншим разом. А мечу багато сотень років і викували його не гноми, а народ який жив далеко на сході. Він не дуже оздоблений, та лезо прекрасне і володіли їм великі воїни.
– Не знаю, чи зможу я бути гідний цього меча, – знову збентежено сказав Ярослав. – Чому ти вирішив віддати його мені?
– Бачу, що він якраз для тебе, можливо, це твоя доля. Давай зараз прикріпимо меч до твого пояса.
Хлопець вклав меч до піхов і гном спробував приладити його, замість короткого меча, до пояса. Та нічого путнього не виходило, було трохи не зручно діставати меч. Тоді Ярослав попросив у гнома мотузки, той здвинув нерозуміюче плечима, але приніс кілька тонких шкіряних мотузок. Парубок прив'язав їх до кілець на піхвах і, закинувши за спину, зав'язав. Рукоятка меча тепер стирчала над його лівим плечем. Трохи потренувавшись, Ярослав знайшов зручне положення, при якому меч досить легко виходив із піхов.
– Здорово! – розвів руками Дартаз. – А я ламав голову для чого ці кільця.
– Майже, як самурай, – посміхнувся Ярослав.
– А хто такий самурай? – поцікавився гном.
– Ну, на моїй землі, рицарі, що живуть на далекому сході, – пояснив хлопець. – А що у вас ніхто не носить меч за спиною? Ти ж тримаєш за спиною сокиру.
– Сокира то зовсім інше, не дуже зручно коли вона б'є тебе по ногам. А мечі завжди носили на поясі, швидше дістанеш.
– А я буду носити його за спиною.
– Спробуй. Може і буде тобі зручніше.
Цілий день Ярослав тренувався з новим мечем і він подобався йому все більше і більше. Гном був правий, меч був зроблений наче для нього і хоча він був дворучний, хлопець міг доволі легко крутити його і однією рукою. Дартаз, який з посмішкою спостерігав за ним, давав йому поради і показував, як правильно тримати лезо, щоб ворожий меч зісковзнув з нього і можна було завдати удару.
– Знаєш, ти візьми все-таки і короткий меч, а лук поки тобі ще не потрібний, він тільки заважатиме тобі, – сказав Дартаз, задумливо потріпавши свою бороду. – Та й щит залишимо, навряд чи він тобі знадобиться. Можливо потім, коли пройдеш навчання з досвідченими воїнами.
– Згода, – зрадів Ярослав, не дуже йому хотілось тягнути на собі лишню вагу. – А може короткий меч теж залишимо?
– Ні.
– Збираємось, як на війну, – зітхнув парубок, подумавши скільки поту вийде з нього, доки вони будуть плентатись під пекучим сонцем.
– Ярославе, не знаю як ви живете там у себе, але тут рідкі часи коли тихо і мирно. Мої предки хотіли покою і що, залишилось нас зовсім мало. Так що звикай до можливої небезпеки.
– Добре, спробую, – зажурився Ярослав і заскучав за своїм світом – світом машин, комп'ютерів і різних зручностей.
Вечором вони добре поїли, так що хлопець ледве дихав від перенасичення. Та Дартаз сказав, що кілька днів їм прийдеться попоститись, доки вони доберуться до Боброва, а там відпочинуть у знайомого гнома – купця Лисюка і човном попливуть до Кийграда. Якщо все буде добре, через десять днів доберуться до столиці Русинії. А там вже спробують розшукати мага Мальфара.
***
Вранці, ледве посвітлішало, Дартаз і Ярослав вирушили по лісовій дорозі до селища Боброво. Чорний пес кружився біля них, іноді, зриваючись вперед, із гавканням полохав лісову живність. Петляючи вузькою стежкою поміж височенних дерев, подорожні мовчки йшли в тіні цих вікових дерев. Ярослав весь час думав про мага і уявляв його сивобородим мудрецем із конічним ковпаком на голові, з посохом в руці. Чи зможе він допомогти йому? Дартаз не дуже вірив в це і готував новий життєвий шлях для хлопця, шлях воїна. Що і не дивно з таким зростом та силою можна було сподіватись на князеву дружину, тільки багато чому прийдеться навчиться. А головне вбивати людей за наказом! Ярослав зітхнув, щось його не приваблювала ця перспектива, краще вже бути ковалем. Він знав, що у Бобровому гном має кузню, яка дісталась йому від дядька. Можливо краще залишитись у селищі, працювати в кузні, допомагаючи Дартазу, а далі було б видно. Та ні, спочатку потрібно переконатись, що назад дороги немає, спробувати знайти якихось чаклунів, може вони щось підкажуть.
Так вони пройшли кілька годин. Сонце піднялось над верхівками дерев, незважаючи на лісну прохолоду, піт стікав під льняною сорочкою, кольчуга ставала дедалі важчою, та ще й торба за спиною крутила плече. Ярослав вже годину з надією поглядав на спину Дартаза, який здавалось зовсім не втомився, хоча навантажений був ще більше. І тільки пес весело бігав навкруги, хоча і лаяв вже менше, бачив, що вони не збираються полювати.
– Все, трохи відпочинемо і далі підемо, – нарешті сказав гном.
Ярослав зняв торбину і повалився біля дерева. Собака присіла поряд і, здавалось, із розумінням та співчуттям подивився на нього. Хлопець погладив Барта, який відразу підскочив і завиляв хвостом, стараючись лизнути його в обличчя.
– Барта прийдеться полишити у Лисюка, до Кийграда нічого його брати, тим більше на човен, – промовив Дартаз і діставши із торбини в'яленого м'яса кинув собаці.
– Дивлюсь я на тебе Дартаз і бачу, що добре в тебе серце. Мені ось допомагаєш, хоча хто я тобі – так перехожий.
– Не кажи, хлопче, ми з тобою схожі, обидва одинаки в цьому світі, – задумливо відповів гном. – А якщо люди не допомагатимуть один одному, як тоді вижити.
– Чому ж ти живеш один? Щось трапилось?
– Що трапилось? – похмуро перепитав той. – Багато чого трапилось, та не хочу я про це балакати. Пожуй краще шматочок м'яса, та води багато не пий, скоро буде лісний струмок, там відпочинемо трішки більше.
– А ми чого так поспішаємо?
– Поспішаємо?! Та ми плентаємося наче черепахи, – широко посміхнувся гном. – Але нічого, спішити нам поки нема куди, через деякий час звикнеш і підемо швидше.
– Куди вже швидше, – буркнув, перетираючи зубами в'ялене м'ясо, Ярослав. – А чого воду не можна пити?
– Та ти ж зранку аж піввідра видудлив, – здивувався Дартаз, – нехай лишня вода витече з тебе. Легше буде йти. Тут більш-менш безпечно, цей острівець лісу зо всіх боків перекритий болотом і тільки одна вузька стежка веде до лісової дороги, а там підемо обережніше, хто знає, що сталося за останні півроку, поки я зимував у лісі.
Вони йшли ще кілька годин. Сонце почало схилятись до низу, коли мандрівники вийшли до струмка. Лісовий струмок, вибиваючись із невеликого яру, тонесенькою стрічкою ледь журчав серед моху і трави. Вмостившись під розлогим дубом вони мовчки перекусили і напились прохолодної води. Барт, від жари висолопивши язик, розлігся на вилізлим із землі корені дуба. Ярослав теж ліг, підклавши під голову торбину, а поруч поклав свій дворучний меч та дивився на синє небо, без єдиної хмаринки, яке було точнісінько таким, як і в його рідному світі. Дартаз щось порпався біля струмка, обкладаючи його камінцями, потім підійшов до хлопця і присів поруч, привалившись до дерева.
– Якщо ще жара протримається, струмок пересохне, – промовив зітхаючи він. – Весна без дощу, це погано.
– Так, – погодився Ярослав. – Може бути не врожай. А у вас буває голод?
– Не пригадую такого. В лісах багато дичини, а річка Слава ніколи не пересихає і в ній повно риби.
– Ну, а селяни, вони ж сіють зерно, а якщо не виросте?
– Не виросте в одних, виросте в других. Хіба, що подорожчає, – відповів гном і нахмуривши кудлаті брові додав. – А потім починається війна і людей меншає.
– А з ким війна?
– Та з ким угодно, було б бажання.
– Хмм... Весело ви живете, війна за війною.
– А у вас що не так?
Ярослав замислився. Дійсно, в його світі теж саме, тільки воюють більше за нафту. Хоча ні, в багатьох країнах голодують і тому завжди воюють, дивне рішення вирішити продовольчу програму таким дикунським способом.
– Та ні і в нас не обходиться без війни, тільки зброя інша, а так хтось і десь завжди воює, – гірко відповів хлопець.
– Ось бачиш, люди скрізь люди.
– Це ж скільки різних світів і скрізь живуть люди, такі різні і водночас схожі.
– Можливо. Та ти не дуже базікай про це іншим. Скажеш, що ти мій брат.
– Брат!? – хмикнув Ярослав.