Але люди лише посміхалися на його запитання і ніяково розводили руками, їм були незрозумілі його болі, вони тішилися своєю досконалістю і минали його, лише дружньо поплескуючи по плечу.
До камери увійшов поважний старець і кілька молодших чорносорочечників, які оточили того так, як оточують вождя тілоохоронці, готові будь-якої миті полягти за харизматичну постать лідера, кинувшись під кулі та вибухи, вірні пси – задолизи, — ненависно подумав Закарлюка, втішаючись певністю своєї вищості. Пішли ! – рикнув один з старших "колег" – член Спілки сьогодні, кілька років тому він був дружнім до Закарлюки, не раз запрошував його до своєї кімнати, відвідував і їх , з Малим Рибою помешкання, зичив цигарки , пригощав випивкою, колись веселий та дружній, тепер він ненависно супив брови, зло кривився у нерозуміючі очі Петра , який ніяк не міг позбутися кілка в грудях : запитання : хто?! хто зрадив його ?! Його вивели надвір, на мить заплющив очі, примружився і … жахнувся побаченого: тисячі інтернатівців стояли вишикувані в войовничі шеренги, чекаючи присуду і виконання аутодафе. Він став , як вкопаний, але хтось ззаду сильно штовхнув, передні потягли за шнурівку , об'язану іншим кінцем довкола тіла та рук .
Боліли стерті до крові зап'ястя, боліло невирішене запитання: хто?! адже вони знали куди йдуть , авжеж що знали !!! отже , він ? Малий Риба? Спинилися посеред площі оточеної моторошними стінами, які глузували десятками засяяних сонцем шибок, що бавлячись пускали сонячних зайчиків. Раптом стало спокійно та байдуже, навіть захотілося сміятись. І він таки засміявся, довівши трохи не до сказу когось з лютих старців; гримів і просторікував про покору, як найголовнішу чесноту учня директор, а Закарлюку розбирав сміх, що заразно розповзався рядами. Навіть деякі чорносорочечники не стримувалися і пирскали .
За якусь мить шаленство приємного, але небезпечного божевілля охопило всіх, лиш кілька впертих старців зло трималося, і саме від них почалася гнівна розправа: чорносорочечники приструнчені пильними поглядами летіли до рядів і дубасили посмішки гумовими кийками, викраплюючи з голів перших кров, але сміх ніяк не вщухав, вже пішла друга хвиля насильства і терору, а деякі ще не могли стримати кунвульсії реготу . Найдовше сміявся Петро, його довго не били, чекали, доки вгамується сам . Проте він не здавався: вже з'явилися на обличчі сльози справдешнього болю, а він все ще сміявся і сміявся по-справжньому, голосно регочучи посеред мертвотної тиші. Та цей сміх вже був безрадісним і незаразним, він викликав лише похнюпливі і невдоволені погляди: нащо то йому? Нарешті директор інтернату вихопив з рук безпорадно роззявленого охоронця кийок і смачно замахнувшись роз'юшив Петрову посмішку до спалаху чорних блискавок і раптового розпечення . Він нестримався і скрикнув, ковтнув кров, хотів було обтерти її рукою, але заважали пута і це бажання ще довго зудило його нижню губу своєю нездійсненністю.
Зачитали вирок, якого він не почув крізь гул в голові. Зрозумів трохи згодом, коли його потягли до рядів, вручаючи кожному, немов перехідний приз кращому учневі, величезні криві нижиці, що зловісно зблискували на сонці. Деякі ледь торкалися його волосся, відводячи погляд, інші садистично клацали, здираючи шматки шкіри, проте дивитися в очі також не наважувалися, були й такі, що від надлишку сумління прикушували нижню губу. Одиниці безжурно й насмішкувато позирали на нього, як на божевільного піжона, що від безглуздя затіяв цю наперед приречену боротьбу з сильнішими .
Раптом побачив Малого Рибу. Той стояв просто перед ним, роззброєний відсутністю оточення, блідий і переляканий. Він! – гахнуло в голову кров'ю, він!!! Рука Малого боязко і повільно потяглася до вже майже лисого черепа, а очі його неспокійно вишукували щось на землі…
9.
Закарлюка вмовк і спорожнив пляшку, витрушуючи останні краплини у свою склянку. Малий Риба захмеліло слідкував за кожним його рухом, серце гупотіло, прискорене надміром спогадів, а рука тремтіла, не наважуючись вхопити до рук зброю. " І коли ти клацнув ножицями мене за вухо …". Закарлюка знову сплюнув , ненависно але якось аж втішено слідкуючи за зміною виразу обличчя Малого , той нараз пригадав цей густий кривавий плювок, який затраскав його обличчя огидою і зневагою .
" За твою смерть, друже ти мій рідний !" – перехилив чашу Закарлюка і чомусь наслідував його приклад спітнілий від неприємного спогаду Риба. Гірко скривилися . "Пам'ятаєш ? " — спитав Закарлюка, прискіпливо вдивляючись в очі . "пам'ятаю, — все ще кривився Малий Риба. Ні хріна ти не пам'ятаєш ! – п'яно варнякнув Петро, — це я все пам'ятаю , я пам'ятаю нашу дружбу ! я пам'ятаю, що то значило тоді мати хоч одну людину , якій міг вірити , з якою можна було сміливо говорити пошепки … Я пам'ятаю ! Ох, як я тебе ненавидів ! як довго я плекав цю помсту ! як довго носив її біля серця, зрощуючи до сьогоднішнього стану . Як я тебе ненавиджу! А після смерті дружини я зміг всього себе віддати цій помсті , я зробив дуже багато, щоб вистраждати цю мить, — він патетично підвищив голос , аж підвівся з місця, — мить справедливості !
Малий Риба – також захмелілий – раптом спалахнув обуренням скочив на ноги . Та що це таке, врешті-решт! Ти що, зовсім рехнувся?! Що за нахабство : хапати мене, везти кудись проти моєї волі ?! Що за дурнуваті погрози ?! здійснити які, до речі, у тебе ж все одно духу не вистачить ! Я вже прогавив через твої нав'язливі ідеї свій потяг! Я розчулений твоєю пам'яттю, друже, мало не до сліз, але мені плювати на це божевілля! Ти хочеш знати , чи я тебе виказав ? так! я !!! бо я ненавидів тебе ! бо ти був кращим за мене, сильнішим, розумнішим, правильнішим! Я заздрив тобі, хоч і не міг без тебе. Але все це було дитячими маразмами, які не мають жодного глузду зараз ! Отямся! Ті часи давно минули ! Зараз все інакше !
Закарлюка похмуро стояв напроти і похмуро дивився у вічі , все міцніше стискаючи щелепи ." То, значить, таки ти ?" – перервав потік звинувачень глухим запитанням. "Я!"— рявкнув Малий Риба , і раптом щось гримнуло і штовхнуло його на підлогу, відлунюючи в вухах надгучним дзенькотінням . Закарлюка скам'яніло стояв над ним з пістолетом в руках, не розуміюче озираючи поранений палець , Який мабуть відбило порухом затворної рами . " Мене ж примусили !" – чомусь тихо сказав Малий Риба, уважно слідкуючи за чрними колами , що розпливалися вусібіч, монтуючи калейдоскоп похмурості . Спробував підійнятися , але щось сильно різануло в животі , а плями перед очима скаламутилися ще дужче . Почув як б'ється серце , стихаючи , сповільнюючись . Може це вже кінець ? безрадісно і байдуже майнуло кудись в минуле . Я ж не хотів … Вони мене примусили … — благав він когось , але поряд вже нікого не було , гримнув до підлоги закривавлений пістолет, попростували геть безнадійні спорожнені здійсненим кроки.
Малий Риба подививсь на темну, наче охоплену сутінками кімнату і раптом з жахом і падінням серця усвідомив всю безвихідь свого становища . Гукнути б, поки він ще не пішов ! — подумалося , але чомусь мовчав, аж раптом грюкнули двері. Якось так дурнувато, не може ж воно отак просто скінчитися ! він спробував роззирнутися, але бачив довкола лиш таку кількість крові, що ставало недобре. Намацував рукою рану, намагаючись спинити кровотечу, та лише затраскував руку . Якось воно буде, якось воно буде. Головне не рухатися , хтось прийде на допомогу , мусить же хтось мені допомогти , в мене ж двоє дітей, але головне не рухатися. Він заплющив очі і вдоволено подумав , що все має бути гаразд , головне – не дивитися під ноги, де розлилася глибока калабаня крові. Дужчала слабкість , але він намагався побороти її, пригадуючи свою ненависть до інтернату, свою щасливу втечу звідти , коли Спілка зорганізувала конкурс краси серед учнів . Ох, як він ненавидів цих сволот ! Надіслали лист на радіо з розповіддю про свою роботу і попрохали вислати їм найбожевільнішу і найогиднішу з пісень якогось місцевого "Карузо" : ми Кобилянці, ми Галичанці!" – звучало в приспіві, і їх муштрували на репетиціях, змушуючи визубрювати так званий гімн конкурсу, що уявлявся комусь символом їх любові до рідного Кобилянська і до місцевих традицій. Як він ненавидів цих потвор, як ненавидів ! – в нього аж забилося сильніше серце і кров ще дужче зацібеніла з промоченої рукою рани . Їх змушували виходити в самих лиш плавках на ясні очі старих місцевих крутеликів-бюргерів , що люто плескали в долоні , прицінюючись до молодих хлопців . Згодом був аукціон, де декого з них купували на ніч старі пани та панни. Коли дійшла його черга піти з молотка, він вихопив з залу насмішкуватий, але й трохи співчутливий погляд молодої і симпатичної кралі, вхопився за нього, як за останню хмизинку після корабельної катастрофи : дівчина відводила погляд , червоніла, але він невідступно переслідував її, благаючи : забери мене ! Ціну назвала жирна і потворна старушенція, а він благав : ну будь-ласка! і сталося диво: молода леді встала і озвалася ! він торжествував ; але старушенція коршуном вп'ялася в молоде м'ясо: більше ! панянка знову глузливо посміхнулася Рибі, але немов вибачливо, за тим порожевіла і швидко вийшла з зали …
Його охайно вбрали і під конвоєм спровадили на величезну віллу за містом.