Сам губернатор дав добро...
Аня відчуває у коридорах міцний, наче від сечі, запах дешевих парфумів. Попід стінами застрахано тиснуться навпіл зламані вагітністю жінки. Наймолодшій років 14, максимум 15. Живіт вже більший за неї. Поруч із затятим обличчям дитини — заплакана матір, яка безперервно посипає її докорами.
Для більшості повитух цей безглуздий мітинг — свято. Крім обіцяного продовольчого пайка (який дають у разі підписання "меморандуму" — обіцянки проголосувати за "демографічний вибух"), є ще й зайва нагода "блєснуть" своїми принадами перед сотнями чоловіків у самісінькому центрі міста. Тільки от ті чомусь не цінують їхніх відчайдушних старань — заполітизовані очі палають ненавистю, в кутиках уст густа піна злоби...
50
— Хочеш афоризм, старий? — вишкірює свої обкладені каменем і нальотом жовті зуби Марко, випадково уздрівши мене на вулиці (хоча яке там випадково? В цьому маленькому містечку випадково можна хіба не зустрітись), — Тільки вчора вичитав. Мені сподобалося: дуже влучно і головне — актуально.
Марко за кілька передвиборних місяців, в які ми майже не бачилися, змінився до невпізнаваності: схуд, зблід, майже вицвів. Проте якось мобілізувався, почав щодня голитися, і погляд його, раніше такий млявий і розфокусований, тепер став запальним та наче трохи божевільним.
— Ну що ж, коли так вже не йметься — давай.
Він усміхається.
— Кожний має право на помилку. Щоб усі змогли його реалізувати, існують вибори.
— Не смішно, — кажу.
— А що — хтось обіцяв, що буде смішно? Анекдоти колись вичерпуються. Приїдаються. Гомеричний регіт зазвичай передує нервовому зриву або депресії. Перемога цілком не видна. Ми в лайні по вуха.
Я пропускаю повз вуха ці слововиливи, загалом дуже характерні для Марка. Нецікаво. Нецікаво вже все. У нас обидвох (а чи лише у нас?), здається, геть зникло щось дуже потрібне в житті — якийсь живчик, джерело щоденного натхнення, рушій вигадок і кмітливості, щось, що стимулює до найбуденнішої праці, що робить її стерпнішою і створює ілюзію потрібності того всього, що було, є, буде і вовіки віків. Амінь.
Передвиборним (та й взагалі) світом править нудьга. Коли вже все приведено у стан цілковитої і остаточної бойової готовності, коли зброя нагострена і витягнута з піхов, коли забрала опущені, і сурма грає — турнір розпочався! — раптом стає до млосності нецікаво, чим усе завершиться і хто, врешті-решт, переможе. Ти знаєш, що зараз, як і минулого разу, побачиш просто море крові, оголених кісток та мізків, і, хто б не переміг, однаково він не подасть тобі руки завтра...
— Ти на мітинг повитух? — цікавлюся я.
Марко киває головою.
— Я теж. Вперше за кілька місяців маю справжню журналістську роботу, а не займаюся штабними збоченнями. Замовили з Києва матеріал про це курвисько. А в мене аж руки чешуться їх провчити.
Марко з розумінням знову хитає головою — але в очах його лише втома безсонних ночей, що розповзається нижче, роз'їдає обличчя наче нерозведена кислота.
Чуємо мляву ерзацоркестрову музику, яка народжується десь далеко, потім раптом ближчає, вигулькує, наче з-під землі — і вже з-за рогу вулиці назустріч нам крокують яскраві стрічки, кольорові латексові кульки з написами "...фічний виб...", "...ух демо...", зімкнені шереги з лютими обличчями кобіт передклімаксового віку, а довкола діти. Земля двигтить від по-військовому викарбуваних в асфальті кроків, від скреготіння їхніх зубів, від жадоби влади і помсти ворогам. Вони оточені вартою дітей, вони ховаються за їхніми розгубленими безжурними обличчями.
— То не Аня? — запитую я у Марка, уздрівши в натовпі знайоме обличчя.
Він, здається, мене не чує — його обличчя кам'яніє, починає синіти, наче з ним от-от має статися серцевий напад. Страх витріщує йому очі: невмотивований панічний тваринний жах перед натовпом, що насувається. Він боїться бути розчавленим, зім'ятим, потоптаним. Ще мить — і він дремене звідси, навіть не намагаючись більше вдавати, що все гаразд, не дбаючи про те, як цю безславну втечу сприйматиму я чи інші. Страх переможе його, здолає, розчавить; зведе нанівець усі плекані роками суспільні інстинкти: вміння гречно поводитися, відповідати певним вимогам оточення, дбати про імідж.
Я, перейнявшись на мить цим враженням, хапаю його за руку, щоб вберегти від падіння — і це несподівано діє: погляду його повертається чіткість, за кілька напружених миттєвостей зникає заціпеніння м'язів обличчя.
Натовп уже зовсім поруч, ми навіть вирізняємо на віддалі пострілу риси облич, зуби з-поміж усмішок, сивину у вусах відеооператора, криваві пелюстки у букеті чоловіка, що розгублено борсається в жіночих тенетах, марно намагаючись щось дізнатися у якоїсь товстої незворушної кобіти; чуємо гиготіння, мляві слова і шурхотіння кроків, не таких вже й чітких, як це здавалося на віддалі. Люд продовжує тупо йти, зовсім не помічаюси нас, і вже й я сам піддаюся цьому сугестивному враженню, злякано задкуючи, шпортаючись за бордюру. Але обличчя врізаються в нас, оточують нас і продовжують йти крізь нас, аж поки процесія не впирається в Аню — і вона пізнає спочатку Марка, а потім вже й мене. Її штовхають в спину, нас тіснять вбік, хтось простягає руку, щоб вхопити дівчину і затягти її знову в круговерть хаосу. Я виловлюю обидвох — Марка і Аню — з черева безглуздого руху, і тягну на узбіччя, де трохи спокійніше: лише ланцюг цікавих із виряченими очима.
— Мені здається, — раптом проронює Марко, — інколи здається, що ми бачимо не те, що слід бачити, не основне. Вхопитися поглядом за дикий порожній вигук із нічогості — це ж слабкість, ницість... Ми дивимося на другорядне, відзначаємо прірву зайвих подробиць, але нічого посутнього не бачимо. Все ж основне відбувається зовсім поруч: за рогом, або й за спиною. Треба тільки зуміти побачити, треба лише вчасно озирнутися і не спокуситися на примітивну ходу безглуздості.
Він вмовк, засоромившись сказаного, засоромившись нас із Анею, засоромившись себе.
— Може, ходімо, вип'ємо якоїсь кави чи пива? — пропоную вже й сам несміливо, вражений їхнім спільним острахом, що наче якась моторошна таємниця, назавжди поєднав ці напівзомлілі від непевності душі.
Аня зраділо хапається за мою ідею, згоджується швидким кивком голови і, вхопившись рукою за шию та прокашлявшись, каже, що їй просто необхідно промочити горло. Ми обидвоє зиркаємо на Марка, який враз похмурніє, і якось непевно буркнувши про термінову конфіденційну зустріч, вже усміхається до нас.
— А ви йдіть собі, йдіть. Може навіть не так, — помітивши заперечення в очах Ані, яка, було, поривалася за ним, змінив тактику Марко, — ви скажете мені, де сидітимете, і я потім, коли все залагоджу, до вас приєднаюся... — він знову посміхнувся чомусь у собі, — можете мені навіть замовити якогось світлого пива. Тільки не "Кобилянського", ти ж знаєш, я не перетравлюю цю сечу...
51
— ... Я боюся старості — боюся немочі і дряблості, яловості і постійної болі. Боюся стати маразматиком із вицвілими, вкритими плямами очима, що ходитиме під себе... Я не хочу жити у інвалідному візку, не хочу, щоб хтось постійно підставляв під мене судно, кривився від запахів майже твердої, зеленувато-бурої сечі і подумки бажав мені якнайшвидшої смерті. Я хочу спинити це, спинитись і подумати, спинитись, щоб подумати, бо мусить же бути на це якась рада...
Спочатку думаєш, що воно може статися із будь-ким, крім тебе. Лише не з тобою. Врешті, навіть якщо воно станеться, то є ж іще час. І якось то воно буде. Якось воно буде... Але твоя історія поступово перетворює тебе на труп. І робить це настільки вправно, ковтаючи тебе поволі і водночас швидко, що ти звикаєш, примирюєшся, загусаєш. Закисаєш у цьому... Врешті, вже не думаєш. Помирання стає твою суттю, ти переймаєшся лише окремими кроками свого відходу, втративши спроможність задивлятися вдаль...
Спочатку сивина у вусах і бороді, що залишається на лезі бритви після гоління; потім тонкі зморшки, які наче павутина муху, обплутують обличчя; а ще мішки під очима, задишка, втома, хвороби, а далі лише хвороби, випадання волосся, яке вранці вкриває подушку, яке застрягає у гребені... Якщо тобі за сорок, ти прокинувся і в тебе нічого не болить, отже — ти вмер, — казав мені один знайомий лікар, який останніх півтора десятки років поволі спивається в паталогоанатомічці, бавлячись із трупами... Нещодавно він відростив собі кучеряву козлину борідку, тільки от голомозий вже давно... Всі вони починають хропіти, навіть жінки, у нирках і жовчі збирається пісок, курці жовкнуть як багаторічні аркуші паперу, алкоголіки коричневіють і помирають... Або їх вбивають за дві гривні малолітні колеги із сусіднього двору, вирвавши із лавки штахетину з цвяхами і увіп'явши її кілька разів у мозок...
Я боюся старості, але цей страх, як і страх смерті, стає дедалі меншим, можливо тому, що все вже незворотньо, що маховик закрутився надто швидко і навіть щось виправити вже запізно... Тільки от мусить бути якесь пояснення хоча би, якщо не рада. Мусить бути, інакше навіщо все?... Навіщо?...
52
Я (він, вона, вони) прокинувся на світанку. Нагло витягнутою з-під ковдри шкірою пробігла дрож передчуття. Повітря було, як завжди у таких випадках, різке і холодне. Сіріло: сонце ще не зійшло, однак його обіцянка вже додавала крові у небо, вихоплюючи з пітьми стіни і асфальт. Кухонний ілюмінатор визирав просто у прямокутник "хрущовського" дворика — наче тюремного, що викликає клаустрофобію. Єдиний вихід (також прямокутником) зяяв угорі, поміж дахами, і туди був спрямований погляд почервонілих від безтями і довгого очікування ранку очей. Судини полускались від кави і цигарок. Криваві прокаринки віддзеркалювали хмари на волі і віддертий тиньк, з-під якого сіріли квадратики цегли...
Зібратися не вартувало нічого — закинути ще кілька консервних бляшанок у рюкзак; перевірити, чи добре складений намет, вдягти джинси, сорочку, жилетку. Присісти на кілька хвилин, відчути від нетерплячки і лячного очікування підхід калу до ануса, випорожнитися, зайняти кілька зайвих хвилин сигаретами і ще однією зайвою кавою. Нарешті встати, відчинити кватирку, пожбурити недопалок кудись у двір, на голови двірників, вдихнути на повні легені справжнього повітря, усміхнутися до себе і вийти...
Зберемося на майдані, під ратушею.