За крок до загибелі.
Віримо!!!
"Дирижаба" у полум'ї.
Завдання виконано! Це кінець…
Неможливо передати радість Веселки! Але саме тієї миті, коли всім здалося, що перемога зовсім поруч, веселощі перервав Тарасик.
— Усі сюди! Мерщій!
Люди всі гуртом кинулися до вікон. Навпроти них повільно пропливала скеля-бовван. Уся вона здригалася від підземних поштовхів. З усіх чотирьох пащ-печер виривалося полум'я, разом із яким вилазили і вилітали кажани, пацюки та безліч іншої різноманітної нечисті, що розліталася та розповзалася світом. Смерділо страшенно! Люди аж носи позатуляли!
— Тітко моя коняко! Як же їх багато! І лізуть, і лізуть!
— От бісове смердюче кодло! — підтримав Коника дід. — Хай би ви повиздихали. Давайте на них щось скинемо. Або окропу виллємо!
— Смоли гарячої! — запропонував Коник.
— Та де ж це стільки смоли взяти? Вони ж усюди, — похитала головою бабуся.
— Та ні, ріднесенькі мої. Не можна гаяти часу. Нам потрібен меч. І дуже швидко! Ми повинні їх випередити, інакше вони знов занапастять увесь світ! Тарасику, я благаю тебе, швидше, якомога!
— Залюбки, — відповів Тарасик. — Але ми трохи перевантажені. Багато людей, багато речей, їжа, вода, дрова!
— Ех! Кому чого не шкода? Гайда за мною!
З цими словами дід побіг до своїх речей, заграбастав цілу купу без розбору та почав викидати з вікна, намагаючись влучити в бісові створіння внизу.
Інші надихнулися його прикладом, і з вікон полетіло різноманітне добро. Навіть маленький хлопчик (той самий, пам'ятаєте?), понюхавши і скривившись, жбурнув у провалля свій нічний горщик разом з усім нічним добром, поціливши при цьому в якусь страхітливу істоту.
— Викидайте все, не жалійте! — командував дід. — Як встигнемо, то нового наживемо, а як ні, то більше не згодиться. Їжу, їжу не жалійте! Дрова паліть! Розкладайте більше багаття! Кожному залишити трошки води для себе, на один день! Залишки — за борт!
Люди робили все, що казав дід. Невдовзі шаровари наповнилися гарячим повітрям, і дирижаба піднялася високо в небо.
Чоловіки, змінюючи один одного, щоб було якнайшвидше, крутили педалі, які рухали гвинти. Повітряний корабель набирав швидкості!
Поступово чудовиська залишились далеко внизу, позаду. Навкруги, наскільки бачило око — сіро-чорна обгоріла земля, темні хмари, курява. І лише в одному місці, з-за обрію, ледь жевріло якесь крихітне сяйво. Веселка першою вгледіла його, подивившись у вікно.
Тарасику, нам туди! — гукнула вона. — Люди добрі, благаю вас, швидше! Треба ще швидше!
І люди робили все, що в їхніх силах. І навіть більше.
Сяйво швидко наближалось. Зовсім небагато часу пройшло, і тепер вже й підсліпкува-тий дід міг чітко розгледіти не тільки світло, а й його джерело. Ще трохи — і ось воно вже під ними.
Люди загасили полум'я і зацікавлено повилазили з вікон. Гаряче повітря в шароварах поступово охолоджувалося, і дирижабль почав повільно, колами, знижуватись.
Веселка зачаровано дивилася на меч, наче боялася, щоб він нікуди не зник і це не виявилося черговим сном. Ледь пропхавшись крізь людський натовп, до неї приєднався Коник. Дівчинка відчула його поруч, посміхнулась і прошепотіла на вухо:
— Я ж казала, що ми зможемо. І ти казав.
— Коли це я таке казав?
— Ну, не казав, так думав. А як не думав, то діяв! По-геройськи!
— Це справді так, — удавано знітився Коник.
— Я — герой.
Веселка розсміялась і обійняла його за шию. Потім вона швидко повернулася до людей.
— Діду! Треба зробити з якоїсь міцної мотузки петлю і зачепити меч за перекладину.
Усі заходилися шукати мотузку. Та це виявилося не так легко — знайти таке на дирижа-бі. І ще — довгу та міцну!
Першим знайшов маленький хлопчик, той самий. Він приніс тоненьку мотузочку, якою були підв'язані його штани. Штани спали і тягалися підлогою. Веселка лагідно поцілувала його і допомогла підв'язати штани знов.
Дідова торба, а точніше, Татків подарунок, згодився і тут. Коник занурився в неї з головою — і за мить у нього в зубах вже стирчав кінчик мотузки. Такої, як треба. Та ще з готовою петлею.
Дід вистромився з вікна і, потроху опускаючи мотузку донизу, спритно накинув петлю на руків'я. Підхопивши таким чином меч, люди всі гуртом почали тягнути його вгору, та нічого не вийшло. Меч не піддавався. І замість того, щоб вирвати його із землі, вони самі почали знижуватись. Тільки дирижабу ледь не перекинули. А як ви думали? Гаряче повітря в шароварах стало ледве теплим, бо щоб спуститися, довелося загасити багаття.
Веселка зрозуміла проблему першою. Зібравши жінок, вона почала розпалювати вогонь, поки чоловіки тримали мотузку. Повітря в шароварах швидко нагрілося, і дирижабль повільно потягло вгору. Тепер усе залежало від сил і терпіння чоловіків. Навіть маленький хлопчик сердито сопів, учепившись за дідові штани. Чому за штани? Бо ще не виріс і до мотузки дістати не зміг. А та вже мов струна! Усе натяглось, аж у вухах задзвеніло! І ось, нарешті!
Меч різко вирвався із землі, описав величезну дугу в повітрі і завис на мотузці.
Від цього чоловіки полетіли шкереберть і впали один на одного. Який же тут здійнявся галас! Усі радісно кричали і вітали Веселку, що плакала від щастя в обіймах матінки та бабусі. Коник видав такого гопака, що навіть дід позаздрив! Він закріпив край мотузки за якусь залізяку і, втомлено усміхаючись, витер рукавом спітніле чоло.
— Дякую тобі, Татку! — усе ще плачучи від щастя, прошепотіла Веселка. — За все, за все! Я обов'язково виконаю твоє завдання.
Вона витерла очі і звернулася до односельців:
— Ріднесенькі мої, тепер треба швидше до боввана. У нас зовсім мало часу. Тарасе, вперед!
Чоловіки завзято заходилися крутити гвинти. Жінки слідкували за багаттям. Веселка та Коник, вдивляючись у скелі, підказували Тарасикові напрямок.
Істукан був уже майже поруч. Залишилось облетіти якусь гору. Але те, що вони побачили за рогом, змусило їх зойкнути.
Просто перед ними, на рівному майданчику, стояло величезне знаряддя, схоже на арбалет, заряджений величезною стрілою, кінець якої палав, наче смолоскип.
Поруч стояв чаклун із кривою шаблею напоготові. Він уважно спостерігав за дирижаблем і був готовий слушної миті перерубати мотузку, що стримувала стрілу. Обличчя в нього було дуже втомлене, але рішуче. Він чекав, коли повітряний корабель стане так, щоб стріла одночасно пробила всі шаровари вздовж.
Звернути або зупинитись вже не було ні часу, ні простору. Здавалося, що порятунку немає.
Коник рішуче занурився в торбу, витяг звідти лук зі стрілою і простяг Веселці. Дівчинка нерішуче взяла їх до рук і обернулась до чаклуна. За мить вони зустрілися поглядами. Веселка підняла лук. Чаклун втягнув голову в плечі і підняв шаблю. Дирижабль був саме там, де його могла знищити вогняна стріла.
Хто перший? Веселка чи чаклун? Чи може, одночасно? У такому разі загинуть всі!
— Стріляй, Веселко! Та швидше, не вагайся! Інакше ми загинемо всі! — гукнув їй Коник.
Веселка спробувала зосередитись, але на її обличчі був сумнів та жаль.
"Навіть твій ворог допоможе тобі стати собою, справжньою!" — несподівано пролунав Татків голос так чітко, наче він був десь поруч. Веселка аж здригнулася від несподіванки. Вона обернулася, проте одразу зрозуміла, що більше ніхто цього не почув.
Дівчинка поглянула на свої руки і з огидою відкинула лук.
— Ні!!! — вигукнула вона та, визирнувши з вікна, голосно звернулася до чаклуна. —Чуєш, чаклуне, я не стрілятиму в тебе! Не треба більше ворожнечі! Бо так ми всі загинемо! Всі, чуєш?! А я не хочу цього, повір! Бо більше ніхто не повинен вмирати! Ти чуєш мене?!
— Нічого ти не розумієш! — відповів той геть змученим голосом. — Не повинен вмирати, кажеш? Та якщо я не вб'ю вас, він мучитиме мене ще тисячу років! А я не витримаю цього. Він замучить мене до смерті! То вже краще отак, одразу!
— Та ні! Не замучить! І не буде ніякої смерті, якщо ми припинимо намагатись один одного вбити. Це залежить тільки від нас, чуєш? Від нас усіх разом із тобою! Більше ніхто не повинен помирати!
Чаклун сумно подивився в очі Веселці, повільно опустив шаблю і втомлено сів біля своєї невикористаної зброї. Дирижабль відлетів з лінії ураження. Люди полегшено зітхнули.
— Та летіть уже, — сумно мовив чаклун. — Це був мій останній шанс. Тепер усе, кінець.
Саме тієї миті щось загриміло під землею, і скелі почали страшенно здригатися. Чаклун упав і схопився за голову. Біль спотворив його і без того страшне обличчя.
— Ні! Я більше не можу так! Більше не можу! Вбийте мене, хто-небудь!
Він підвівся, хитаючись, підійшов до краю прірви, сумно подивився услід людям і, склавши крила, кинувся вниз.
— Прощавайте!!!
— Не треба! — зі сльозами вигукнула Веселка. — Люди, ми маємо його врятувати! Більше ніхто не повинен помирати!
Тарасик відреагував першим! Він спрямував дирижабль у піке і встиг підставити під чаклуна, що падав, м'які, наповнені теплим повітрям шаровари. Скотившись ними, непритомний чаклун упав досередини повітряного човна.
— Допоможіть йому, мамо, бабусю!
Жінки кинулися до бідолашного чаклуна. Перемагаючи огиду, вони перевернули його на спину і поклали на лоба прохолодну вологу хустинку.
Веселка підійшла до Тарасика.
— Молодець, друже! Тепер давай вгору, підіймайся над бовваном. Я знаю, що нам потрібно саме туди.
Але виконати це виявилось ой як не просто. Бовван несамовито здригався. Його чотири обличчя розвалилися вщент, роз'їхались в різні боки, і на їхньому місці з'явився величезний кратер вулкану, з жерла якого до самого неба вирвалося шалене полум'я і почало вилітати величезне розпечене каміння.
Обпалені жаром люди відсахнулися до протилежної стіни.
— Рятуймося! — почулося звідусіль. — Летімо звідси! Ми всі згоримо!
Тим часом величезний палаючий камінь влучив у крайні шаровари. Ті миттю зайнялися. Від них почали горіти сусідні. Дирижабль, мов підстрелений птах, похилився на один бік. Люди посипались один на одного. Здійнялася паніка!
— Тікаймо! Повертай назад, Тарасе!
— Стійте, люди! — зупинила їх Веселка. — Послухайте мене! Якщо ми зараз повернемо назад, то всі неодмінно загинемо! Чи тут —зараз. Чи потім — на землі. Все одно загинемо! Нам треба туди, чуєте, саме туди! — вона рішуче вказала в напрямку кратера. — Це страшно, але це — єдиний вихід! Я вірю, що Татко неодмінно врятує нас! Хто вірить разом зі мною?
І стільки сили і впевненості було в цій маленькій дівчинці, що всі зупинились і змовкли.
Першим до Веселки підійшов Коник і мовчки поклав голову їй на плече.
— Я вірю! — гукнув зі свого місця Тарасик.
— Я теж, звичайно, — хриплим голосом приєднався дідусь.
— Я вірю, — прошепотів, розплющивши очі, чаклун.
Поступово і всі інші погодилися, заспокоїлись і повернулись до своїх справ.
— От і добре, — посміхнулася Веселка.