Щось стороннє заважало, долинаючи крізь повіки заплючених очей, потім торкнулося плеча, несміливо шарпнуло до розчарованого вимикання. Хто ж це, дідько б його взяв?! Стурбовано близилося обличчя Риби, сухе і зрожевіле, потріскані губи ворушилися, мов у недобитого коропа, шия роздувалася, наче ненасичені зябра. Довелося витягти навушники : … ни хочуть тебе підстригти ! вже йдуть сюди!
Все якось нараз перевернулося, змішалося в безладності нецілеспрямованої метушні, що метала ними врізнобіч, приспішеними тупотінням в коридорі; Закарлюка вискочив назустріч ненависній погоні самовдоволених старців та чорносорочечників з клацаючими ножицями і зловісно скрегочучою машинкою, розгублено спинився; за мить дременув, зслизаючи подертими п'ятами пізньовжиткового взуття, відчуваючи тяжке дихання на потилиці, заслинені збоченці зраділо бризкали нестримною радістю, простягуючи вперед руку, якою вже мали б вхопити тремтячий загнаний комірець, брудний, мов у фільмового мексиканця з голівуду минулосторічних вестернів, та він вислизав, а руки хапали одна одну, перетиналися і сповільнювали зграю захеканих хортів, що ніяк не могли вполювати стрімкоп'ятого шибеника, який дозволив собі неповагу бути патлатим понад встановлені межі пристойності. Всім гуртом застукотіли на сходах, загнане звірятко майнуло попід пахву головмисливцю, який сам став жертвою інерційності оскаженілого від люті погоні натовпу: вони перекинули бідаку директора і помчали далі, вже не дивлячись куди біжать і за чим; власне, біг став самодостатньою цінністю, аж раптом потроху загальмували, всі нараз, хижо роззирнулися: а де ж здобич?! де це патлате щеня, якого вони зібралися покарати, увігнавши в прокрустове ложе своїх уявлень про справжнє виховання ? А він в цей час тремтів в одному потаємному місці в підвалі , про існування якого не здогадувався ніхто окрім Малого Риба, який колись і знайшов оцей сховок, чим неабияк тішився та пишався. Щомиті Закарлюці вчувалися тихі кроки погоні та ввижалися скрадливі постаті, які відкидали на морочні стіни моторошні тіні роззявлених ікластих пащек, поступово страх бути викритим і впійманим вщух, вступивши місце невеселим роздумам про майбутнє, рішучі плани втечі наштовхувалися на банальне незнання можливих виходів, наявної охорони та ще десятка-другого дрібниць, інформація дозволя про які пронирливим і творчим натурам вишукувати у недосконалості побудови щілину саме для себе; Закарлюка ж, як не старався, ніяк не міг відшукати лазу на омріяну волю, вся його вигадливість кудись зникла, розвіявшись пітною невпевненістю, але безвихідь становища чомусь не лякала, лиш занозливим гнійником строгала з підшкірної глибини, нагадуючи про себе; якось воно буде, — думалося чи не безжурно, а спогад про те , як дотепно йому вдалося уникнути тенет загінщиків і вирватися з рук директора викликало напади не зовсім щирого, але таки сміху, який слугував йому за такий собі протигаз від трунку темряви і жаху … Вночі прокинувся від голоду і холоду, але не одразу збагнув, де саме зараз знаходиться, ризикнув визирнути нагору; в білому світлі коридору куняв ще шмаркатий чорносорочечник. Закарлюці спала на думку вар'ятська ідея: спробувати втекти просто зараз, користуючись покровом ночі вишмигнути надвір, перетнути покраплене жовтавими згустками світла прожекторів подвір'я, наблизитися до воріт … ну а далі ? далі діяти за ситуацією : або йти на пролом, або сподіватися на щасливий жереб . Проте все це було надто непевним і ризикованим . Крім того, доки Петро вагався, заворушився збуджений неясним шерехом охоронець, розплющив очі, позіхнув, потягуючись, тож Закарлюці не залишалося нічого іншого, як тихо прослизнути назад, вглиб вогких і непевних катакомбів … Скрутився калачиком, ліг, притулившись до нерівностей заслизеної стіни, вклавши голову в чорну заглибину кам'яної тверді . Поринув у тяжку дрімоту, помережену лякливими, пульсуючими до шаленства мареннями . Раптово шарпнувся, прокинувся, збуджений чужим доторком, поряд темніла якась неідентифікована постать, Петро непевним голосом запитав: хто? Я, Риба – пошепки відповіла тінь, приніс тобі жерти, на два–три дні вистачить, а потім принесу ще, як зможу . Закарлюці раптом стало якось так млосно і тепло, що він трохи не заплакав від надміру почуттів, не вистачало сил навіть на "дякую", просто намацав в темряві холодну тремтячу руку друга і міцно та щиро її потис. Рука невдоволено вислизнула, а тінь почала віддалятися в найморочнішу частину пітьми , ну, бувай, ще прийду, тримайся. Зачекай, — Закарлюка пригадав, що хотів ще багато про що розпитати , — як воно там? Шукають, але мушу йти, бо як схопляться мене, втрапимо в халепу обоє, — втікало кудись мерехтливе шепотіння. Закарлюка посміхнувся і накинувся на їжу, хапаючи її обома руками і ковтаючи нерозжованими шматками.
Полювання продовжилося вдосвіта, Закарлюка ще спав, а шляхи до відступу йому вже було відтято, залишилося лише тремтіти від холоду і страху та сподіватися, що не зазирнуть у крихітну щілину поміж немурованого каменю, не ризикнуть відвідати необжиту і холодну келію. Про всяк випадок Петро щільніше притулився до стіни, втиснувся в неї, залишивши відбиток контурів у ранковому байдужому камені, шум наблизився, спинився поряд, затупцював на місці, вчуваючи близькість здобичі, а серце Закарлюки здригалося раз-за-разом у молитві порятунку і обливалося слізьми поту, нарешті зграя нишпорок рушила далі, кроки лунко кришилися в каменях, вдаряючи в скроні, міцно притулені до ламкого холоду. Минулося, минулося, — струмувала полегшена, швидка думка . Потроху тепліло і вдень втікач дозволив собі поспати ще, радше не дозволив, а просто відрубався, виснажений до малокрів'я страхом і попередніми знущанями . А Риба молодець, — грів душу спогад про неочікувану допомогу, хай і невелику, а проте: що б він зараз робив без їжі ? вив би вовком і несвідомо шукав можливості впійматися, тільки щоб нагодували бодай крихтами тої помийної гидоти, що вважається тут їжею.
Час раптом зупинився, вкорінившись в анахоретському приміщенні, спонукаючи до тривких і глобально-світоглядних роздумів, проте узагальнення вислизати поміж нестійких юначих звивин, а від конкретних планів втечі вирішив відмовитися , бо все одно не уявляв, як саме можна потрапити за ворота . Мріяв про волю , як потім повернеться сюди, щоб допомогти втекти Малому Рибі. Або й зруйнує це закляте місце: підкладе вибухівку, напише анонімного листа прокуророві; видасть книгу мемуарів про жахіття, які спіткали його в ув'язненні, що могло проіснувати стільки часу серед поважного добропорядного суспільства. Коли почало холоднішати, раптом повернулися кроки; Закарлюка затремтів, але вдавав перед собою байдужого і впевненого у своїй невловимості :не знайшли тоді , то й цього разу не знайдуть , — заперечував він гучне серцебиття і пітні острахи, не можуть знайти, надто не схоже на сховок, надто непомітне . І ніхто про це місце не знає, його мабуть і в планах не залишилося . Але кроки впевнено наближалися і невдовзі від бравувань і самовпевненості не залишилося навіть спогаду, Петром трусило, немов у малярійній лихоманці, він нажахано затиснувся в куток, загорнувся в куценьку куртку з головою, щоб не бачити з'яви своїх катів, але насправді все ще вірячи у краще, он вони спинилися, так само, як і тоді, вранці, може минеться ?! – наче прохаючи у когось . Ні, обривалося все всередині і падало у безвихідну нудотність, надто швидко вони йдуть, надто впевнено крокують, наче знаючи куди саме слід зазирати, он вже чутно їх тяжке, але задоволене дихання, що виривалося з роззявлених великих та страшних пащек, які штовхають одна одну, щоб першою впитися блідими зубиськами в тремне горло жертви, відчути його зникоме тепло вібрування на останній межі життя . Он поряд, за стіною, за кілька кроків спиняється хтось захеканий і задоволений, проте Закарлюка ще у щось вірить, ще прохає когось про допомогу, шурхотіння поруч змушує його визирнути і зустрітися з межовим поглядом приреченого на довічну службу і биття ногами зла, зла підкореного іншим злом, могутнішим і зорганізованішим . Якусь мить вони гіпнотизували один одного, потім не витримали , — розбіглися очима врізнобіч . Знайшов ! Тута він! І крізь крихітну дірку у чорнокаменній темниці всі вони полізли сюди, щоб побачити цього сміливця, якого зневажали, а проте й трохи заздрили йому і дивувалися. Вхопили попід руки, обв'язали міцними мотузками і потягли брудною підлогою підземелля до близького карцеру, рештки світла раптом згасли, майнувши вбік гострокутною тінню.
Потяглася сумна і страшна ніч, ніч, яку оминають увагою, яку за безподієвістю списують в монтаж, викидають на чорнометалевий брухт, яка проте в юнацькому віці западає в душу глибше за найгидкіші приниження та найсуворіші тортури, що ними його почастують наступного ранку, це була ще одна ніч роздумів і сумнівів, вагань та підозр. Малий Риба ? Ні, ні ! не міг же він зрадити його після того, як приніс тоді їжу, ризикуючи впійматися і зазнати покарання . Але ж ніхто інший не здогадувався про існування тієї щілини , ніхто крім мене та Малого. А ці паскуди добре знали куди йдуть, їх напевне хтось навів. То хто ж ? Малий Риба! Малий?! Чи може то бути? чи може то бути ???
І от настав ранок, сповістивши про себе рипінням дверей і порожнечею прокидання: втома і юначість зробили своє – десь попід світанок Закарлюка забувся у тяжкому кататонічному напівсні, бачачи картини чудового утопічного світу, де всі були милими та уважними один до одного, випромінюючи любов, як вибухлий реактор радіацію, проте навіть уві сні щось стримувало Петра і змушувало його уважно вдивлятися у несправжні обличчя, шукаючи в них відповідь на глибоко болюче запитання: хто й чому його зрадив .