У нього немає і певно вже ніколи не буде дому. Двадцятип'ятирічна дружина зараз невідомо де і особливих причин надто довіряти їй у нього немає. Про це вже скрізь і всюди горланять конкуренти. На одній із мудацьких листівок, які від нього останнім часом старанно приховують, щоб бува на вибити з колії, не травмувати, не деморалзувати, бо ж попереду ще десятки зустрічей з виборцями, прямих і кривих ефірів тощо, його названо "дебільним рогачем".
Самому ж доводиться вести життя аскета і відмовлятися від жіночого товариства у найбезневинніших випадках, щоб супротивники не використали це, як компромат. Та це ще можна стерпіти. Але коли тебе б'ють ззаду, нижче пояса, болісно і підступно — вже ні. Вони, звісно, працюють професійно, нічого казати; але яке йому до того діло. Він один, сам, як палець. Всі ці люди зараз із ним лише тому, що випадок обрав його прапоронесцем і найпомітнішим місцем цього цілеспрямованого бронепотягу, що на всіх несеться у парламент. Вони могли би чудово впоратися без нього, називаючи лише прізвище і демонструючи народові тільки видимість кандидата (не так далеко у нашому майбутньому боротьба гумових кандидатів, паперових кандидатів, віртуальних кандидатів).
Мирон Павлович після кількох інцидентів уже не тримав водія: він більше не довіряв нікому, крім себе. Паранойя руйнувала його мозок щосекундним страхом. Він вже втомився боятися, але все одно нічого не міг з собою вдіяти: кожної миті Мирон очікував постріла в спину, удару збоку, ДТП, вибуху... Його тіло боялося перебувати в цьому просторі, всі нейрони готувалися до ударів і раптової смерті... Він весь стиснувся, швидко посивів, а обличчя вкрилося павутиною зморщок. Погляд втратив рішучість і цілеспрямованість, розм'як, наповнився вологою і сумнівами.
Мирон спинив авто посеред невідомої йому вулиці, яка під гострим кутом спадала з високості центру в долину одноповерхових околиць містечка, оточених чорним гілляччям садів, перекиданими грудками землі присадибних ділянок. Він заплющився, втопив своє тіло у зручному шкіряному кріслі, сповз у ньому так, що колінами вперся в панель інструментів під кермом. Далі йти нікуди. Немає друзів, жінок, сина, немає нічого. Одна "справа життя" в минулому, інша — така ж фікція — ще попереду, але чого вона вартує?
У дзеркало заднього вигляду він помітив, що метрів за двадцять позаду спинився рідкісний для цих країв сріблястий лімузин. Побачити тут "мерседес" чи ролс-ройс така ж дивовижа, як уздріти на вулицях тигра або динозавра. З авто вийшли два дебелих хлопці і демонстративно наблизилися до Миронового БМВ. Поки вони йшли, поволі, розважливо, курячи і спльовуючи просто себе, чоловік встиг зачинити усі дверцята. Двійця спинилася поруч із автомобілем, один із прибульців зігнувся і зазирнув у вікно. Мирона обдало холодним потом — до скла, наче муха, приліпилося бридке абсолютно неспотворене інтелектом обличчя. Лисий череп, ідіотська усмішка, білі, як у зомбі щілини під відсутніми бровами. У іншого в правому вусі одразу троє сережок. Він стоїть, з сигаретою в пиці і дивиться наче кудись набік.
Мирон провертає ключ, щосили тисне ногою на газ, різко провертає важіль коробки передач, автомобіль зривається з місця, набирає ходу. Він швидко шарпає важіль ще кілька разів, перемикаючи передачі. Тільки но розганяється до 100 кілометрів на годину, як з-за рогу вискакує даішник з паличкою. Мирон Павлович вдаряє ногою по гальмам. З-під коліс вириваються іскри і сивий дим, на асфальті залишається контрастний чорний слід протекторів. Мирон падає обличчям на кермо, обхоплює потилицю руками і завмирає: він упіймався...
46
Наші речі так само недовговічні, як і ми, може, навіть ще минучіші; однак в них закладена дивовижна сталість та незмінність, якої люди позбавлені; саме вони, а не ми здатні зберігати в собі минуле таким же чуттєвим, яким воно вже ніколи не постане для нас. Наші речі — це наша пам'ять. Дрібниці (такі як, скажімо, іграшковий Дід Мороз з позліткою, яка, якщо торкнутися до крихітної смішної фігурки, залишалася на шкірі) мають усі властивості машини часу, вихоплюючи із сум'яття подій конкретну мить, тим чи іншим чином прив'язану (пов'язану) саме до них.
У того Діда Мороза (чи Волохатого Миколая, як тоді називав його Марко) до маківки була причеплена шнурівка, теж вкрита позліткою. Саша любила тримати іграшку за цей жовтуватий мотузок, намотувати його на пальці; притуляти річ до обличчя. Її щоки потім зблискували на світлі крихітними зірочками, наче то був грим кіноакторки. Вони почепили Діда Миколая над дверима при вході — Марко забив у деревину цвяшка, але спершу — пальця. Він заскавчав, наче побитий вуличний пес, застрибав, розмахуючи долонею і закочуючи від болю очі.
Саша співчутливо торкається хлопцевого плеча, він обертається, крізь сльози дивиться на неї, і бачить — всього за крок — її великі, переливчасті очі, червонясту сітку судин у білку, чорні бездонні зіниці, розлиту нафтову пляму очних яблук. Їхнє дихання стикається: тепла вуглекислота із домішками запахів з'їдених яблук, супів, картопляного пюре чи ще якоїсь гидоти, шлункових соків: кислот і лугів... Палець синіє і брякне, біль проривається разом із пульсом, смикаючи руку наче електророзряд. Вона гладить його долоню своєю. Підносить її до обличчя, до уст, схиляється і злегка цілує... Йому перехоплює подих від цього лоскітливого торкання, від дмухання, що збуджує шкіру ніжністю...
Все наступне життя він пам'ятатиме цей дотик (невинність втрачають лише раз — навіть чоловіки), жодна жінка вже не зможе витіснити із спогадів цей хиткий розпливчатий образ, цей міф, цю легенду, мрію, яка, навіть здійснившись, не стала реальністю, і, спотворивши себе ж, не вивітрила з мозку ореолу юнацької романтики.
47
Більш, як півроку тут зима — не температурна, не календарна і навіть не географічна, а просто — зима. Холодне, аж мокре повітря робить шерехатою шкіру обличчя і рук, холодні люди викликають шершавість духу. Терпнуть пальці, бо погано циркулює кров, у долоні заходять шпари, обвітрюються уста. Сніг здебільшого брудний, чорношкірий...
Крихти на столі, переривчатий білий слід від олівця, що є засобом проти тарганів — таких собі всюдисущих бридких корчиневих комашок із багатьма лапками і вусиками, які жеруть все, що є довкола — від жовтих сторінок неторканих книг до крихітних шматочків людського м'яса. Так вони (люди) і зникають — кавалок за кавальчиком їх переносять зі скелету в брудні смердючі нірки, де аж кишить від мімікрійних порухів маленьких потвор...
48
Аня боялася залишати п'єц увімкненим на ніч (пам'ятаючи надто про пожежу в сусідстві, яка трапилася ще за часів її раннього дитинства — низький сизий дим, який стає все густішим, сморід розплавленої синтетики, нестерпне завивання пожежних авто, які над'їздили щоп'ять хвилин, чиїсь відчайдушні зойки, вигуки людей в чудернацьких уніформах, за кіношними діями яких вона спостерігали з безпечної віддалі батькових рук; нарешті кілька попалених тіл, яких винесли лікарі, не подбавши про те, щоб заховати їх від пожадливо-переляканих поглядів у простирадла); тож вранці у її височенній безрозмірній кімнаті панували зимні протяги. Тепло, здавалося, зберігалося, лише у верхніх, злегка заокруглених схильним до химерств архітектором, кутках приміщення, поміж масного темночорного густого, наче кілька тижнів неголене волосіння під пахою, павутиння.
Аня працювала акушеркою в жіночій консультації за двохзмінним графіком. Тричі на тиждень їй випадало чергувати по обіді; в такі дні зранку вона могла досхочу наніжитися у ліжку. Тепла перина, якою Аня обгорталася з усіх боків, щільно притискаючи до змерзлого тіла, зберігала залишки вечірнього затишку, аж доки у кімнату не поверталося після нічних мандрів сонце — за будь-якої, навіть найпасмурнішої погоди, у певну мить воно з'являлося просто перед нею — величезний розплавлений диск, що пропалює хмари, віконниці, скло, очі, мозок...
Тоді схоплювалася; змерзле тіло починало тремтіти, геть вкривалася гусячою шкірою. Втім Аня полюбляла якнайдовше залишатися голою. Вмикала музику — якнайгучніше, щоб помститися сусідові зверху: ще безвусому пацанчику, котрий полюбляв стрясати стіни потужним рок-н-ролом. Вона натомість слухала дешеві "піратські" касетівки із записами бездарних попсачів, що на примітивні електронні мелодії накладали невибагливі напівримовані, здебільшого російськомовні тексти.
На журнальному столику у вічному хаосі лежали: розкидані жіночі журнали, позичені у сусідки-цигнаки; кілька подовгуватих коричневих дамських сигарет із напомадженими фільтрами, хоча й ще нескурені (теж позичені, до слова); набрякла, вительбушена у поспіху косметичка, із якої стирчали помада, пластмасова щітка для волосся та поламане дзеркальце, на яке вона якось необережно сіла...
Запалює якийсь шмат тканини або подертий аркуш паперу і кидає в роззявлену пащеку печі — там жадібно вибухає вогнище, пахкаючи їй в обличчя жаром. Мине ще чимало часу, поки нагріються стіни печі і вже потім повітря. Аня поспіхом вбирається...
Вмиватися доводиться на кухні — над маленьким порепаним рукомийником. З балкону до Ані долинають пронизливі крики старої циганки, яка матюкає свою доньку. Це сусідство вже давно її втомило, як втім і все, що пов'язане із теперішньою ситуацією — і будинок без вигод, без комфорту, без нормальної повноцінної кухні, ванни, туалету, і робота в товаристві тупої старої докторки, яка сікається до неї з приводу чоловіків, коли ті приходять провести її додому, і вимагає скурпульозно вести безглуду і нікому не потрібну документацію...
49
— ...Ми сьогодні влаштовуємо мітинг, — урочисто і піднесено оголошує Ані одразу по з'яві її шефиня.
— Хто — ми? — не "врубується" одразу дівчина.
— Ну, ми — партія "акушерки — за демографічний вибух!". Я тебе запрошую... Там, десь за тиждень-другий буде атестація. Я тобі, певно, допоможу, Аню, бо, сама розумієш... Ми ж всі свої. Мусимо якось давати собі раду самі. Один одному помагати... Але зараз мусиш піти з нами. Нам люди потрібні. Ну, щоб виглядало. Щоб маса була... Наша головна сьогодні залишає чергувати Швадченко, а всі решта йдуть на мітинг, все погоджено зверху.