Веселка у пошуках Таткового меча

Майже як в останньому сні. Ось вона вже зовсім поруч!

— Тату!!! — голосно закричала Веселка.

Але то був не Тато. І не зірка, а величезний ліхтар, який висів попереду незвичайного, чудернацького літального апарату, який і наблизився впритул до друзів.

Апарат був схожий на дирижабль, але замість повітряного балона було безліч надутих козацьких шароварів, а замість гондоли — щось зовсім незрозуміле, з дощок, коліс, ланцюжків і залізяччя.

А ще у того повітряного дива були вікна, правда, без скла. Із вікон виглядали люди. Вони щось голосно кричали та метушились.

І щось таке знайоме було в тому людському гомоні. Веселка придивилась уважніше, прислухалась — і несподівано впізнала їх!

Так! То були вони! Саме вони — її родина та її односельці!

Звідки?! На дирижаблі?! З неба?!

Веселка від несподіванки аж заклякла та рота відкрила, геть забувши про небезпеку впасти з дерева.

Люди теж упізнали її! Дід волав мов навіжений: "Веселко! Веселонько!" та так, що ледь з вікна не випав. Бабуся з матінкою ледве встигли втримати його за ноги. Хтось із односельців кинув друзям кінець довгої мотузки. Веселка обв'язала нею Коника, і люди втягли його крізь вікно в дирижабль. Так само вони зробили зі щасливою Веселкою, яку вмить ухопили десятки рідних рук, закрутили, заобіймали... А потім ще і ще! Поцілунки, радісні сльози, матуся, дід, бабуся.

Осторонь від усіх, за штурвалом, не в змозі покинути свою варту, стояв, посміхаючись, Тарасик, у захваті дивлячись на Веселку. Веселка теж побачила його, посміхнулась і помахала ручкою, не в змозі вирватись із ріднесенького оточення.

Та раптом вона, наче щось згадавши, трошки відсторонила діда й голосно гукнула:

— Заждіть, мої рідні! Там наші друзі у небезпеці! Треба якось загасити полум'я! Бо все згорить! Але чим? Є тут вода?

— Води зараз немає, — відповів за всіх дід, але є борщ! Тягніть сюди казан!

Люди вмить підхопили величезний казан, у якому тільки-но приготували борщ на все село, та підтягли його до вікна.

Дирижабль підлетів ближче до полум'я, і водоспад свіжого борщу вмить загасив вогонь, змивши при цьому на землю і літаючого чаклуна.

Це було смішно. Весь у сажі та буряках, він незграбно копирсався серед обгорілого хмизу, заплутавшись у мокрих крилах.

Регіт здійнявся неймовірний! Веселка зняла чобіток, який після всіх їхніх пригод залишився один, та й пожбурила його в чаклуна. Влучила!

А позаду всіх, на підлозі дирижабля, нарешті до тями прийшов і Коник. Він очманіло роздивлявся навкруги, забившись у куток.

— Тітко моя коняко! Де це все ...? Звідки вони ...? Як я ...?

Речення закінчувати в нього не виходило. Чи то від подиву, чи від переляку слова застрягали десь у роті, і він намагався собі допомогти, розмахуючи копитами.

Люди, перелякані видовищем балакучого коня, відсахнулися від нього, немов від скаженого, і заніміли.

— От бісова худоба! Ти дивись, розмовляє, — перехрестившись, промовив дід.

— Ой! Живий, живий, живий! І ніяка не бісова, а справжній друг. Якби ви знали, скільки разів він мені життя рятував! — невимовно зраділа Веселка.

Вона підбігла до Коника, і, опустившись навколішки, почала обіймати його та цілувати.

— Який же ти молодець, що ожив! Я знала — нікому більше не треба вмирати. Я ж казала, що всі вони живі! Подивись!

— То це не сон? Не пастка? Ти певна?

— Звичайно, певна! Підводься. Ходімо, я щось тобі покажу.

Вона потягла ошелешеного Коника до вікна. На землі, під деревом, на купі хмизу,що й досі димів, тупо дивлячись перед собою, сидів сумний чаклун, увесь вкритий вареними овочами. Він механічно знімав з себе та їв капусту й моркву з борщу. Може, зголоднів? А може, й збожеволів.

— Ага! — зрадів Коник. — А що, гарний костюмчик! Смачного! Може, солі додати?

— Та відчепись уже від нас! — крикнула Веселка до чаклуна. — Чуєш? Ну чого тобі від нас треба? Ми ж тебе не чіпали!

Чаклун почув їх. Він сумно подивився вгору і знесилено відповів:

— Відчепись, кажеш? Але як? Ще тисячу років терпіти цю муку? Я просто не витримаю. В мене немає вибору. Або я вб'ю вас, або краще вмерти самому. Часу обмаль.

Проте відстань була така велика, що його зовсім не було чутно. Веселка намагалася розібрати по губах, та марно. Але вона роздивилася на очах у чаклуна сльози і те, що обличчя його було вже не таким злим, як раніше.

— Зовсім не розумію, що він каже. Ти не чуєш, Конику?

— Ні. Мабуть, знову щось бреше.

— А мені здалося, що він плакав. Аж якось шкода його.

Спостерігаючи за всім тим, розгублені люди тихенько стояли осторонь, усе ще здивовані тим, що Коник розмовляє. Дід озвався першим, чи то звертаючись до людей, чи то намагаючись переконати самого себе:

— Ну, розмовляє, то нехай розмовляє. Чого тільки немає на світі. Я десь читав, що одного разу навіть віслючка заговорила. А то — кінь. Кінь же, мабуть, розумніший за віс-лючку. Як гадаєте, панове?

Панове мовчали.

— Зрозуміло з вами все. Агов, Тарасе! Ану, летімо звідси, синку!

— Слухаюсь, капітане! — весело відповів Тарасик. — Повний вперед!

Дирижабль різко почав розвертатися праворуч і набирати висоту. Люди немов прокинулися, весело загомоніли і знов кинулися до Веселки та Коника. Всім хотілось розпитати, обійняти, сказати щось тепле і дружнє.

— А ви наче такі, як були, але трошки наче не такі, — бубонів дід, оглядаючи друзів з усіх боків. — Не розумію: чи підросли, чи постаршали. Як таке могло статися? Усього два дні минуло. О! От і торба моя знайшлася! А я думав, що десь загубив.

— До речі, діду, весь цей час хотіла спитати: а звідки вона в тебе взялася? Вона ж справді чарівна!

— Дуже просто. Колись давно цю торбу мені подарував твій Татко. Сказав, як буде біда, дістань і віддай Веселці. А я, бач, одразу не віддав, а коли все закрутилося, то десь загубив.

Дід замовк на мить, а потім схаменувся.

— Та розповідайте вже! Де зникли? Що було потім? Як опинилися в цьому місці? Ми ж уже так плакали, так молилися, що не передати словами.

— Добре, — відповіла Веселка, обіймаючи маму і бабусю. — Але потім ваша черга. Конику, розповідай ти. В тебе смішніше вийде.

Коник старався, як міг. Розповідав з пантомімою, змінював вираз морди, перевтілювався в різні ролі. Він робив це так уміло, що глядачі-слухачі майже бачили всі їхні пригоди. Люди то реготали, то плакали. Байдужих не було.

Веселка непомітно встала і підійшла до Тарасика, який продовжував керувати повітряним човном.

— Привіт, Тарасику! Як же я рада тебе бачити. Уявляєш, я квітку твою десь загубила, з цими пригодами. Подаруєш мені ще, коли повернемось?

— Привіт, Веселко! Не переймайся. Квітка все одно рано чи пізно зів'яла б. Я тобі хоч кожного дня буду їх дарувати, якщо повернемось. А знаєш, я вірив, що ти жива. А тепер я певен, що ти переможеш і знайдеш меч.

— Ми переможемо. Ми знайдемо. Тепер нас багато. Даси трошки покерувати?

— Звичайно, дам, — посміхнувся Тарасик, звільняючи місце біля штурвала.

Проте не встигла Веселка в усьому досконало розібратися, як Коник вже закінчив свою розповідь. Усі знову загомоніли.

— Оце пригоди, так пригоди! Оце герої, так герої! — гордовито поглянув на односельців дід. — Онучко, та йди вже сюди, я розповім нашу історію. Хоч вона і не така цікава. Слухайте. Одразу, тієї самої миті, коли забрала тебе та клята завірюха, як луснула блискавка прямісінько у стовп, за який усі трималися! Та так, що аж табличка з назвою села відлетіла! Та сама, на якій ви потім від акул драпали. Думали — усе, смерть прийшла, та несподівано вітер вщух. Отак, раз — і нема вітру. Дуже несподівано. Попадали ми на землю і поворухнутись боїмося. Потім обережно повставали, глянули навкруги, на село... Отже трясця! Все! Тебе ніде немає! Коник десь подівся. Село згоріло — села немає! Цього разу

— по-справжньому. Що тут почалося!

— Навіть страшно подумати, — тихенько мовила Веселка.

— Ага, — продовжував дід. — Баби ревуть! Діти верещать! Мужики — і ті зі сльозами на очах. А чого плакати? Наче це допоможе. Лише Тарасик не плаче. Не вірю я, каже, що все пропало, що Веселка загинула. Ви, каже, як хочете, а я полечу її шукати. І що надумав, шибайголова! Взяв з льоху старі шаровари, зв'язав штанини, прив'язав до пояса величезний кошик, у кошик запхав казанок, у казанку розвів багаття, і почали шаровари гарячим повітрям наповнюватися. Усі думали — збожеволів. А він заліз до кошика і полетів! Так і літав, доки багаття не згасло. Ось тоді ми йому повірили. Повірили — і вирішили летіти на пошуки всі разом. Скинулись шароварами. Довелося, бач, у поганські штани вдягтися. Та не в трусах же летіти. Потім сплели оце чудовисько, — дід показав рукою на дирижабль, — з чого було. Позбирали все, що вціліло, склепали, як могли. Дров назбирали. Багаття розвели, та й вперед! А куди летіти, де тебе шукати, навіть гадки не мали. Так оце два дні і літали. Спочатку навіть намагалися керувати цим створінням. Бач, який пристрій придумали: педалі, гвинти, кермо. Але потім зрозуміли, все одно не знаємо, де

тебе шукати. Ось так і носилися в дирижабі, куди вітер дме. Аж оце поки вас не зустріли.

— Як ти сказав? — не розчула Веселка. — У чому вас носило?

— У дирижабі. Це так наші, сільські, назвали оце страховисько. Дирижабль, схожий на жабу, — дирижаба.

— Тепер зрозуміло, — розсміялася Веселка.

— Та ви не здогадуєтеся, які ви молодці! Ми напевно б загинули без вас. Але я була певна, що трапиться чудо. Я сон бачила. Це вас Татко прислав. Слухайте, а що, невже все-все згоріло?

— Та майже все. Один стовп-рятівник залишився. Як блискавка в нього вдарила, табличка з назвою відлетіла, іржа обсипалася, то він аж засяяв увесь. Як раніше. Стоїть, мовби величезний меч хтось в землю встромив. Ми до нього наш майбутній повітряний корабель прив'язували, щоб без нас не злетів.

— Як ти сказав?! Мовби величезний меч?! — раптово скрикнула Веселка так голосно, що всі оторопіли. — Так це ж і є меч! Татків меч! Ми його по всіх усюдах шукаємо, а він увесь цей час був поруч! Життя всім врятував! А ми на нього табличку начепили! Татку, ти чуєш? Я зрозуміла! Ми його знайшли! Нарешті знайшли!

Частина 10

Чаклун.