Як одягти на ці дивовижні порухи кутиків уст ярмо класифікації? в яку графу узагальнених таблиць занотувати їдкі меркантильні слова, на які, як би не реагував – залишишся в нервовому програші, пронизаний кількаразовим рефреном нотації, і не допомагає затикання вух, слова ранять і ранять, перетворюючи на Малого Рибу, що ніяково тупцює перед праведно розгніваною вчителькою, яка, здається, вже вмовкає, втихомирена і вдоволена гримасою болю на його страдницькому обличчі, але, чи то помітивши просвітління в прочутті полегшення, чи з інших причин, відомих лише їй самій, вона припускається знову, гнівно та невтомно, забуваючись в екстазі словосп'яніння…
— А моя… ‑ Малий Риба здивовано вмовкає, трохи невдоволений цією непередбачуваною перепоною у самотерапії розповіді, ‑ Закарлюка дивно глипає на нього і кидає в тишу пополуденного Києва, прогуркоченого тисячами авто: ‑ а моя померла… рак…
6.
Спілка Захисту Прав Учнів, як орган учнівського самоврядування, де з розпростертими обіймами чекали на юних наївних неофітів, що прийшли сюди з довірливим киплячим обуренням: що ж тут діється? яка гидота! так-так, ‑ улесливо посміхається короткострижений чорносорочечник, що насторожує обачніших, але не спиняє на тернистому шляху до суворого покарання підставлених імпульсивних бідак, надто щирих, надто словонетривких, чорносорочечник все ще улесливо підтакуючи встає, наближається, втихомирливо кладе руку на плече колезі, обіцяє розібратися, покарати винних, підводить заспокоєного і зраділого хлопця до дверей, прочиняє їх і ледь помітно киває двом олігофренійним охоронцям, з колишніх учнів, їхні вилинялі чорні сорочки зраділо шурхотять, хапають бідолаху попід руки, різко розвертають і, не зважаючи на епілептичні пручання і надривні вигуки, тягнуть до підвалу, в карцер, вогкий і темний, де ти можеш робити вже все, що захочеш: кричи скільки сил вистачить – все одно ніхто не почує твоїх волань, хіба порозлітаються чорнокрилі упирі, плескаючи слизом по незахищеному обличчю, а щурі, зачувши завивання нової жертви, зголодніло та зраділо оближуться, обступивши тебе ікластим колом голодної блокади…
7.
А моя померла… ‑ сумовито повторив Закарлюка, ‑ ото, знаєш, ображаєш людину, підходячи до неї зі своїми дурнуватими вимогами, дратуєшся безпривідно, втомлюєшся, не знаходиш часу для доброго слова, економиш на любові… Навіть коли вона вже хвора… Мучишся, але бува не стримаєшся, ‑ гаркнеш. А зараз вже не попросиш вибачення – нема в кого, залишаєшся сам на сам з самогубчою безвихіддю, з прикрими докорами сумління.
-Зачекай — но… — раптом встає Закарлюка і йде з кімнати , залишаючи отетерілого Рибу сам-на-сам з вбивчим лезом лакованої зброї, яка приваблює можливістю вхопити її і вшитися з цієї божевільні, доки не трапилося чогось неминучого і невиправного, іграшка виблискує під тьмяними променями змерзлого світила, апелюючи шугаючого дев'ятими валами цунимі кров'ю в мозкові зони алогічності, розриваючи щойнозроджений страх, вириваючи корчі сумнівів, що електромагнітно тиснуть руку до столу , всупереч обважнілості нательбушених гравітацією пальців, всупереч прикутості очей і вух до коридорних шерехів і пошепотіння абсурдності : для чого він залишив це тут ? хотів перевірити ? іграшкова пукалка, а цікавиться суто моєю реакцією ?.. Рука звивисто плазує до відстороненого дула , боячись поранення, коли з кухні зривається дзенькотіння, і тіло риби сахається в пісок дна, затуманюючись намулом якнайвіддаленішого неспокою : ми ж були друзями, хай там як, а були ж друзями ! здригається підлога під кроками невидимого ворога , а Малий Риба ніяк не зважиться на якусь дію, зрожевілий від надміру кров'яної швидкості, що не впмсується в повороти судин, посмикуючи ними, наче гітарними струнами, рука тремтить , шалено метаючись між зброєю і кишенею пальто, та раптом в дверях зависає викручене божевіллям тіло Закарлюки з кришталем прозорого пляшконаповнювача і двома склянками , Риба заціпеніло кривиться, наче струмом охоронного приладу присудомлений до місця злочину, лиш великий палець прокреслює в міжповітряній молекулярності півмиттєві діри рвучкого розрідження, Закарлюка похмуро спостерігає за завислою поблизу пістоля рукою, невдоволено хитає головою, вкладаючи поряд пляшку і склянки, намагаючись відгородити ними заскочену зненацька на гарячому руку-злочинницю від експонатного знаряддя позбавлення крові.
Рука безсило падає, зранено відповзає поближче до захисту величі тіла і Малому Рибі нараз стає дуже просто та легко, наче насправді зустрів старого друга, з яким перейшов вогонь та воду, поблизу якого не варто напружуватись, спотворюючи обличчя гримасою посмішки, коли тобі боляче, поряд з яким скидаєш нашарування масок, оголюючи підшкірні м'язи і втомлену кров .
Закарлюка плюнув набік, вишпортав щось з зубів брудним пальцем з почорнілими жилковими порізами, знову плюнув, цього разу злісно і зневажливо, дивлячись тим самим божевільно-кров'яним поглядом, що й раніше, на сполотнілого Рибу, той раптово почервонів, пульсуюче сприймав бризки слини на свою адресу і згадував щось близьке, що наче причаїлося під верхньою кіркою спогадів і ось-ось вдасться вишпортати його на денне світло, он вже помітно якийсь огризок того забороненого до вживання спогаду, але ні, щипці свідомості розтискаються і оманливо близьке видиво вислизає та розчиняється в глибинах безпросвітку втомленої блуканнями душі.
— Ну то що, друже ти мій любий ? – повільно, добираючи слів, мовив Закарлюка, кожним словом він, здавалося, причавлював якісь незбагненні нотки розгублення у тверді сприйняття Риби, той ошелешено шастав поглядом по кімнаті, шукаючи якогось знаку, звідомлення, що б заспокоїло його, повернувши втрачене від обуховості несподіванки самовладання, але не знаходив нічого, крім жахного трюма, обдертого пошматованими світлинами , погляд, метаючись , все частіше повертався до цього огидного свідчення невмотивованої ненависті , що нагадувало погано обтушоване тіло, шкіру з якого здирали невміло та неохайно : деякі подерті фотокартки ще здригалися у посмертних конвульсіях перехресних протягів , – Вип'ємо за твоє повернення … — тут Закарлюка вперше посміхнувся, але ж яка страшна і потворна була ця посмішка , навіть завжди ззовні однаковий Риба (хіба от трохи мімікрійний), навіть його обличчя сплюндрувала гримаса збридження, він сахнувся, якомога міцніше притулившись до спинки стільця, щільніше увіллявшись в кут спинки, однак за мить сахнувся ще дужче і трохи не скам'янів: —… І за твою смерть!
З цими словами Петро простягнув Малому переповнену склянку горілки і посміхнувся ще гидотніше, потім залпом перехилив своє, а пістоль самотньо закликав втомлену лежачу руку Риби, вона зухвало підповзала до нього, але якось невпевнено, боязко, поволі, згодом вже було пізно, рука вхопилася для рівноваги за склянку, переважила ліктем її до рота, горло здригнулося пекучим ковтком, чомусь випив , чомусь відчув звичне терпнення вражених опіком нутрощів, яке хвилясто-корпускулярно розмножувалося в тілі, хмеліли, раз-по-раз просочуючись спиртом, раз-по-раз проточуючись трупним смородом, який набухав пухирцями в гротескному роті та вибухав туманними словами і буйнявінням померлих напівщирих спогадів.
Не вистрелить, якщо б хотів насправді вбити, стрельнув би раніше, а як зразу не зумів, чи не захотів , то тепер вже й поготів, втішав себе , п'яніючи після чергового ковтка Малий Риба, тільки от на потяг не встигну, шкода… Хотілося вже назавтра бути вдома, побути з сварливою жінкою, яка , впевнений , також щось та відчуває, також скучила … А чи ... якщо в неї хтось ?… — спохмурнів , забувшись, не слухаючи Закарлюку , дивно вона якось розмовляла по телефону, сухо , малослівно, навіть трохи дратівливо … А! Що ти собі дурницями голову забиваєш ! проте підозри не йшли з голови навіть коли щиро захотілося обійняти сина та дочку, було сильно боляче, що їх немає поруч, що нема змоги от просто зараз піти й знайти їх, привітатися, попросити за все вибачення : за дратівливість, неувагу … може навіть неповагу …
8.
Закарлюка любив лежати вбраним на застеленому ліжку і слухати плеєр через навушники, бо тиша мертв'яного каменю інтерната душила душу, шкребучи охололими до абсолютного нуля пазурами; жодна пташка не залітала на цю прокляту територію, жодна порядна тварина не опинялася оточеною в чотиристінному колодязі цих високих мурів, неприступних до самогубчої безвиході .
Вікна назовні були замуровані прямокутним візерунком червонявості і жоден звук чи промінчик з волі не підіймав настрою приреченим на довічну каторгу.
Він слухав гучний та непристойний рок, похитуючи в такт ударнику ногою, інколи збиваючись, згодом розпочинаючи знову.