Жах на вулиці в'язнів

Олег Криштопа

Сторінка 20 з 36

Телебачення ще спить. Однак мине кілька хвилин — і озвуться вчорашні новини, потім ще кілька заздалегідь підготованих програм, нарешті трохи свіжаку і фільм. Сьогодні він за старшого. Потроху скидає із себе заціпеніння, починає ворушитися. Спочатку вмикає екран, потім вирішує засмикнути жалюзі, щоб не дратувати себе похмурим пейзажем із закіптюженими трубами заводу на обрії і чорним димарем кондитерської фабрики у дворі офісу. Два підприємства у місті, які ще працюють. Все решта давно законсервовано, розібрано, вікна цехів вибиті каменюками, подекуди вибрані дбайливими працівниками. Крізь величезні пройми в спорожнілі приміщення навідується тільки вітер. Недобудовані монстри машинобудівної індустрії пороззявляли пащеки своїх цехів, але там тепер скрізь росте бур'ян — на бетонній підлозі, у стелі, під перекриттями…

Степан намагається себе переконати, що він робить вірно, що люди, яких він мусить підтримати — справді гідні цього, а ті, кого слід дискредитувати, — навпаки потвори. Марно. Він загруз у гімні і виходу із цієї клоаки немає. Тільки вниз, до дна. Згнити в їхньому смороді, серед них. Травка, макова соломка, потім героїн. Все з красивою облицювальною плиткою, в катакомбі, поруч із справжнім сральником.

Тільки от він бачив, як Шура сам рятував того хлопця із трьома кольоровими сережками у правому вусі: той посинів, з рота текла брудна, густа піна. Ним тіпало, як у пропасниці. "Язик! Та хтось же поможіть, суки! Дайте мені залізяку! Ложку, лом, суки! Хоч шось! Бистро!" — верещав пополотнілий Шура, який намагався втримати тіло, що здригалося в конвульсіях. Кілька наркош сиділи попід стіною і очманіло на нього витріщалися, один блював над новеньким білим пісуаром. Нарешті хтось неприродно поволі підбіг, передав Степанові алюмінієву виделку і той змушений був простягнути її Шурі. Несміливо наблизився. Хлопець на руках у Саші широко розплющив очі, аж вилізли з орбіт очні яблука. Він вирячився, наче побачив якесь диво, не менше, ніж друге пришестя Христа. Шура вихопив із рук розгубленого Штефка виделку, вправно упхав її в рот наркомана, напружився — виступили одночасно на руках і шиї жили, рельєфно вирізьбилися м'язи. Хлопець нараз зайшовся кашлем — повітря потрапило до легень.

— Ми мусимо його відвезти, щоб він перележав, десь перебув ніч. Щоб його оглянув лікар.

"О, Господи! — нажахано майнуло Штефкові, — та він же, напевно, гомик, а це його любасик. Господи, яка гидота!"

— Їдемо до тебе, там найнадійніше! — раптом обернувся Шура обличчям до Степана.

— Та ти шо, старий, в мене ж жінка вдома…

— У мене теж. Крім того в мене вона не сама… А в тебе більше нікого не буває.

— А якщо він загнеться у мене? Шо тоді? Як я поясню мєнтурі: звідки в мене в хаті труп з явними ознаками наркотичного передозування?

— Він не загнеться, тільки йому нада помогти… Ти мусиш це зробити. Ти ж християнин? Якщо ти зараз не забереш його, він просто здохне, сконає тут, на твоїх очах, старий, — Шура обережно опустив тіло на забльовані кахлі підлоги і, впритул наблизившись до Штефка, поклав йому руку на плече, зазирнув в очі й промовив: — а тоді… запам'ятай його личико, уважно приглядись до нього, дуже уважно!… І тоді його дух приходитиме до тебе щоночі… Ти, Стьопа, вже ніколи не зможеш спати спокійно… Корочє, питання не обговорюється. Ми їдемо з ним до тебе. Викликай таксі…

Степан здригнувся від неприємного спогаду, який ще й досі мав на нього моторошний сугестивний вплив. Все довкола підв'язано одне до одного у складному неповороткому механізмі, де кожна ланка тримається за інші, але й ті, в свою чергу, підтримуються одна одною.

Потрібно пропхати узгоджених кандидатів — від влади, а в найкритичніших випадках — "мочити" конкурентів. Компромат уже наскладаний в банки, законсервований і лише чекає свого часу. Відповідні люди працюють на "журналістські розслідування", вишукуючи людей, готових перед камерами дати псевдосвідчення, звинувачуючи "чужих" у всіх можливих гріхах. А коли вдасться розкопати щось справжнє, тоді "хазяї" вже не скупляться на премії. Тільки от ніхто собі не завдає клопоту порпатися. "Мочарня" надто вже примітивна, докази притягнуті за вуха. Позови у суд натомість реальні, ще реальніші ті суми, які вказані у тих позовах…

До своїх кабінок, відгороджених одна від одної змієподібною пластиковою стіною, заходять журналісти, в "курилці" кучкуються оператори. Степан прислухається до монотонного гудіння людських голосів, дзижчання комп'ютерів і принтерів. Він ніяк не може збагнути того, що чує від цих людей: невже вони вірять у всі ці вигадки, якими їх щодня вже протягом кількох років, годують редактори і директори? Невже можна вважати темінь світлом і пишатися приналежністю до зла? Невже є виправдання вбивствам, грабежам та іншим важким злочинам?…

44

Ринок у так званій історико-архітектурній частині міста — епіцентр хаосу, смороду і розкладання. Поруч завжди повно усілякого бидла — брудні циганчуки, що нюхають клей з поліетиленового пакету, їхні батьки з непроникними чорними поглядами, що знають все і водночас не відають нічого, обрубки жебраків та алкоголіки, що маскуються під знедолених в останній надії врятуватися від ломки. І просто люди, яким щось потрібно, які говорять і слухають, розвісивши вуха. Багно квакає під ногами, як піддослідна ропуха перед розтином. Його бульбашки торкаються твоїх мештів, штанів, шкіри, розносячи інфекцію безглуздої штовханини на периферію цього маленького Армагедону дріб'язковості...

М'ясники своїми товстими волохатими руками хапають ратиці, голови, тулуби, а ще — велетенські сокири, які зі свистом опускаються на плаху, де свого останнього призначення очікують розпластані рештки мертвотних знекровлених коняк і пацюків. З камінних, облицьованих мармуровою плиткою торгових рядів на рухливі натовпи покупців іронічно дивляться вибрані псячі очі, порожні котячі очниці, людські черепи. А м'ясники, регочучи, шматують туші і ще живі тіла, з яких скрапує кров. Відтяті шматки свіжого м'яса одразу заштовхують у млинці, з яких виповзає гнилий фарш... І довкола всього цього — полчища мух: зелених, синіх, чорних. Кусючих і дзвінких, наче гелікоптер. Вони обліплюють черепи, впиваються своїми довгими хоботами у кістки, щоб висмоктати мізки і відкладають натомість свої прекрасні, чудові личинки...

Природним відрухом живої людини в такому місці є нудота, блювання, непритомність, смерть... Запах свіжого м'яса, методичні удари сокири, підвішені туші, гамір голосів, що лине догори і збивається у велику лайняну купу під банею цього псевдоцирку. І нікуди втекти, ніяк вирватися...

Степан знервовано метається, але скрізь, куди б не потнувся, наштовхується на однаково по-рахітичному згорблені спини, сірі плащі, перекошені обличчя, які обертаються до нього лише на те, щоб образити. І всіх потрібно розштовхувати: грубо, брутально, безжально. Чим слабшою і беззахиснішою виглядає істота попереду, тим агресивніше слід із нею поводитися. Поспішати, тікати, вириватися, б'ючи цих немічних старців і дітей поміж лопаток кулаком, ногою під коліно тощо. Відрубаний шматок сирого блідо-рожевого (таким кольором медики означують здоровий колір людської шкіри) м'яса невідомого походження відлітає від однієї з плах і впивається йому в обличчя. Сходи надто круті і йому доводиться стрибати через десяток; вже в польоті він жахається, що зламає собі ноги, а цього робити зараз аж ніяк не можна, бо на носі вибори. Під ногами кілька жебраків, що розпластали свої розшматовані тіла по квадратиках тротуарної плитки, наче фігури на шахівниці... Степан обганяє якогось із сірих плащів, що продовжують оточувати його, і ненавмисно, ногою жбурляє іржаву металічну мисочку з кількома сірими копійками: жалюгідний виторг безногого каліки за весь день. Посудина підстрибує догори, перекидається, копійки з неї розлітаються на всі боки. Інвалід підводить до Степана свої червоні ненависні очі, підводиться на двох культях і ... плює в обличчя...

Він прокидається, важко дихаючи. За вікном місяць уповні, свище вітер і гавкає, майже завиває пес у сусідньому дворі. За винятком цього — тиша, старшенна німотна тиша, не чутно навіть, як дихає його дружина.

Піт на чолі, руках, грудях. Він підводиться, виходить в коридор, до кухні, з якої сочиться промінчик світла. Там хтось є. Жінка сидить на стільці з ногами, у самій нічнушці; курить своє погане Марльборо, п'є чай і читає книгу. Вони перекидаються із Степаном навіть не словами, а лише поглядами. Він нахиляється до неї... бере з її рук склянку холодного чаю, самої заварки, майже чефіру. Тремтячою рукою наближає до рота, робить кілька судомних ковтків.

— Щось сталося? — мляво запитує Тома, у голосі якої немає ні крихти співчуття.

— Сон, — пояснює радше собі Степан, — тільки сон і нічого більше. Я перекинув ногою мисочку із заробітком жебрака.

— То й що? — дмухає синім димом в обличчя чоловікові Тамара, — йди назад, знову засни і поверни йому те, що винен. Знаєш, як чоловік банує за втраченим? Може, то його останні копійки і він не має за що поїсти уві сні. А може, для нього то зовсім не сон? Може і для тебе — не сон?

Степан відсахнувся: у жінці було щось відьомське: розпущене волосся з сивинкою у кісці і біля скроні, недобра усмішка, почорнілі очі. Він захотів перехрестити її, але рука не слухалася. Він бурмотів "свят, свят, свят", а дружина раптом розреготалася моторошним потойбічним сміхом і... він знову прокинувся. Тома спала поруч, теж неспокійно і знервовано: кидаючись з боку на бік, зітхаючи і стогнучи. У вікно зазирав місяць уповні...

Степан обтирав піт з чола і з-під пахів, коли згадав, як це було насправді: мисочка з кількома монетами, необережний порух ногою у штовханині, дзеленчання посудини, яка аж радісно підстрибує, ударяючись до асфальту. Монети врозсипну. Циганчук, який жебрав, дивиться вовком, але мовчить. Степан прискорює крок, він не відчуває нічого, окрім всепоглинаючого роздратування...

45

Мирон Павлович поспішав додому. Щоразу, подумки означуючи так свою дію за звичкою (словесна констатація фактів стала безглуздою нормою життя одразу після того, як його затягли у це божевілля), він жахався своєї безпритульності.

17 18 19 20 21 22 23