Відкрив витяжну шафу, зробив знайому суміш, виклав її знатною купкою в глибині (та не звернув уваги, що витяжний канал чомусь було перекрито) і капнув довгою мірною піпеткою концентрованої сірчаної кислоти. Спалахнуло знано. Але у приміщення поповз їдкий запашок і літало чудернацьке "павутиння" темно-коричневого кольору. Всі пороззявлювали рота. Ефекту було досягнуто. І тут вийшла Княжна, та одразу до мене (як здогадалася?): "Що це ви собі дозволяєте?!" — "Вибачте, витяжна шафа не працює. Хотів повторити свій домашній експеримент. Не розумію звідкіля оте "павутиння" якщо ніякої органіки не було?" — Дивиться на мене півобертом прискіпливо. Я на неї — і відчуваю теплу хвилю (не брешу, дійсно так запам'яталося, адже момент був досить напружений: коричневі пасма вже під стелею — чотири з половиною метри заввишки та хто буде потім білити; запах від реакції трошки ріже носа, посередині ми вдвох, а навколо нас дугою підтягнулася вся група — наче "корида"). — Гаразд каже, закінчуємо.
Минуло тижнів зо два, наближався кінець семестру, а з ним і курсу хімії. Останній раз до лабораторії. Княжна видає персональні завдання. Підзиває мене. Ви праві, каже під час термічної реакції кришталі марганцевокислого калію сублімувалися (випарилися) в надлегку фракцію. Зиркає на мене трохи схиливши голову над столом. Потім відкриває свого зошита і показує виклади з електронними рівняннями етапів процесу реакції та із розрахунком кількості виділеного тепла. З глузду з'їхати можна!
Курс електронної хімії нам читали (навіщо майбутнім інженерам-механікам він був потрібен не розумію). Прояснилося, правда, на підставі чого "конструюються" праві компоненти хімічних рівнянь — формули новоутворених речовин. Такі собі намітки рівнянь, які я навчився запросто збалансовувати відповідним підбором коефіцієнтів ще у школі та розв'язуючи задачі на олімпіадах з хімії.
Більше не бачився з Княжнею. Чув, що згодом вона стала доцентом, а потім ймовірно і професором. Талановита, розумна жінка! Через п'ятдесят років з вдячністю згадую про неї за натяк на солідарність і порозуміння зі звичайним студентом. Воно може і нічого такого. Та все ж ... .
Наступним "скарбом" я заволодів навчаючись у восьмому класі. Це був посібник для студентів педагогічних вишів і викладачів з російської літератури для викладання учням професійно-технічних училищ на базі восьмирічної освіти.
Знатна була пухка книжечка сторінок на шістсот !
Тут треба зауважити, що тоді для мене питання стояло класичне: "Бути чи не бути?" Річ у тім, що батьки після сімох років навчання в українсько-англійській школі перевели мене до російської середньої, з політехнічним напрямком. Зараз це ліцей.
Зрозуміло, що з російською граматикою і літературою було сутужно. Проблеми з правописом додалися за допомогою репетиторства. Питання літератури вирішував самостійно, спираючись на згаданий посібник. Його цінність полягала у тому, що критичний розбір програмних творів (це становило основу звичайного підручника зі шкільного курсу) супроводжувався попереднім містким викладенням фабули. Це дозволило швидко долати свої пробіли у вивчені шкільної класики, у написанні тематичних творів.
Ні, не тупо "перекатував" критичні пасажі. Прагнув викласти редакторські судження своїми словами, з власними ремарками й акцентами. "Компілятор-плагіатор". Мабуть, певна користь в цій практиці була. Через рік усі сторінки посібника було перегорнуто і я став відмінником з російської літератури.
1981. Що мусиш — те мусиш
Ну от і все. Одне теоретичне питання і три задачі виконано. Збирають аркуші з рішеннями. На першому у верхньому правому кутку — чорно-біле фото три на два сантиметри. Хтось наче схожий на мене, та це не я. Добре хоч паспорт не запитують. Думаю про себе: "Дивись, хлопче, не натрапляй на скандал, не дай Боже, позбавлять диплома кандидата наук!" Пронесло. Здав. Вийшов навшпиньках та й гайда додому.
Не міг не здати, бо однокашник дуже просив. Заочники вони такі із себе, крутії-відчайдухи, а диплом про вищу освіту — не жарт. Без нього втратиш керівну посаду. Годі що зараз виконувач обов'язків.
Товариш прийшов до мене додому з ранку у неділю й без попередження. Впізнав його одразу. Він майже не змінився, лише погляд сірих очей посерйознішав. Десять років минуло від школи. Це вже не той хлопчик, який буває, спізнюється й питає дозволу зайти посеред уроку. Вчителька дозволяє й мовить: "А, знаєш, у тебе вже дві "одиниці". — "Як це?", перепитує, "Була ж одна?!" — "От наразі друга!". Регіт в класі неймовірний, ледве заспокоїлися. Треба зауважити, що та "паличка" у класному журналі, у випадку вдалої здачі пропущеної теми, легко виправлялася на "четвірку". Тільки но давай, вчись!
Вигляд респектабельний. Усміхається. Гарно підігнане темно-фіолетове пальто з пагінчиками, зі сріблястими ґудзиками й символічними значками. На рукавах — шеврони. Кашкет з кокардою. Здалеку вигляд, як у льотчика. Красиво!
Кажу йому, заходь, розповідай. Він трошки ніяковіє, пальта не знімає, тільки кашкета крутить в руках. Ти де зараз, питаю. — Головний інженер таксомоторного парку, каже. Заочно навчаюсь на третьому курсі автодорожнього інституту. Слухай, здай за мене екзамен з математики, бо пролечу! Ти ж пишеш курсові (й називає сусіда з паралельного класу), зроби й для мене.
Якщо хлопець довідався про мене, розшукав, прийшов, то виходить, дійсно припекло. Допоможу. Розпитав його, що, де і як. Дав мені методичку. Тематика виявилася збірною: там і вища математика, як така, й аналітична геометрія. Наче все знайоме. Тому і взявся.
Для нього в роботі все склалося з початку непогано. Потім, мабуть, щось пішло не так...
Коли зустрічалися з однокашниками на сорокаріччя закінчення школи, дізнався, що він відійшов у кращі світи.
Буває, замислююся під час відвідувань поховань рідних, навіщо нам усе це ядро життя? Хай там як, а підсумок (корінь — "сум") залишать одним-двома рядками на могильній плиті або й символічним малюнком. Скільки людей — стільки й "віх". Та маємо займатися доступними нам справами, бо Екклезіаст сказав, що добре ім'я краще дорогої масті, і день смерті — дня народження.
1992. "Там за туманами ..."
Вибач, друже, за цитату з пісні мокшанського гурту "Любе". Зараз не про них. Просто до слова.
Не знаю чи була в біографії гурту Братів Гадюкіних мандрівка до славного міста Тули в ерефії, а мені довелося завдяки відрядженню. Так, Тула-92 — це не файне місто Тернопіль. Що правда, у Тернополі чудове озеро, в Тулі — чудернацька річка Упь. Не певен чи водилися в її околицях упирі (з позиції сьогодення питання мало б бути: "Чи водилися там люди?"), а от вигул собак там був налагоджений — нозі стати ніде — геть усе "заміновано". Хоча сама річка грайлива, переливчаста, переламувано-мазутна.
До речі, у ті часи в "нових" мокшанських районах міста після зимової відлиги — страшна "картина маслом": здається в кожній квартирі багатоповерхівок собак більше ніж людей (чи то людей менше ніж собак? Вибачайте, заплутався зовсім).
Умостився в міжміський ЛАЗ. Страшко! Одначе в салоні тепло, хоча і кінець листопада. Мандрую до оптично-механічного комбінату на перемовини. Їхати щось з години півтори. Розморило. Куняю. Легкий поштовх — зупинка на лісовій галявині. За вікном дива! Бачу складено три зруби, до половини. Три напів-хатинки мають два-три роки вистояти. Згодом їх розберуть і заново складуть в потрібному місці. Така стародавня технологія у "глибинного народу".
Хтось кваплячись і перегукуючись сідає в автобус. Мружусь від яскравого світла але вже отямився і чую на якусь дивну поморську говірку. Щось таке: "Все літо збирала пух. Оце здала" (називає якийсь "облпухзаготматрац"). "Одержала три рублі двадцять шість копійок. А Оришці заплатили три рублі сімдесят! Ну звісно, вона мабуть його коханка. Більше на це не куплюся!"
Дивлюся крізь щілочки повік: троє огрядних осіб у ватниках. За деякими ознаками вони певно жінкоподібної статі. Мордвинки, чи хто? Я не ксенофоб, але ці національні кадри вразили... . Господи, до кого я їду на перемовини?!
Доїхав. Прийняли в дирекції, треба сказати, з повагою (були відповідні документи і рекомендації). Підприємство режимне, зі спецзв'язком — "сотка", "ВЧ".
Директор викликає замів і представляє нас. На останнього вказує пальцем й з іронічною посмішкою мовить: "От він очолював у нас ГКЧП. Та нічого, людина ділова, пристосувалася до нового порядку". А ви, хохли, звертається до мене, що там собі надумали? Відпупковуєтеся?
Адаптувався, реагую спокійно. Знаю, наші гроші їм потрібні, а нам — їхні так звані "товари народного призначення". Порозуміємося. Надумали, кажу, з вами плідно попрацювати.
Далі вже пішло без політичних підсмикувань.
На ночівлю розмістили з комфортом у фірмовому мисливському будиночку. З ранку підписали папери і я повернувся. Було ще декілька візитів і перемовин: Тульський патронний завод, Сільгосптехніка, завод запірної арматури, збройний завод ("ТОЗ"). Останній був для мене символічним: цікаво було побачити де ж виробляють ті спортивні рушниці і пістолети якими нас спорядили в спортшколі?
"Тульський патронний" імені Ванникова — це окрема історія. Бос спрямував мене туди для підписання поставки самоварів (це був період на "зламі часу": кип'ятильники вже виходили з широкого вжитку, гарних чайничків ще не було (правду сказати, "чайники" вже були, але то — в царині Windows). Фішкою тульських самоварів було те, що вони штампувалися за технологією вибуху з високоякісної латуні і мали покриття з харчової полуди.
З самоварами я розібрався швидко. Та під час перемовин в дирекції підприємства дізнався, що завод випускає і комбайнові ціпи. Єдине виробництво на європейський частині СРСР. До нас вони вже більше двох років як не надходили і в Україні їх заміняли на мотоциклетні, які не витримували відповідних навантажень. Ціпи не поставлялися але їх виробництво тривало безперервно і продукція накопичувалися на складах заводу. О то ж було взаємовигідним укласти договір на поставку під гарантію попередніх проплат партій товару.
Мені просто пощастило (колись торгівельному агенту мало пощастити) — вдумайся читачу: три тисячі сімсот кілометрів ціпок за фіксованою відпускною ціною!
Після повернення у керівництва фірми був шок, відчувалася пересторога.