Було довкола сумно і похмуро,
Незатишно та страшно так було,
Тому й стояла я понуро,
Мріючи про літечко й тепло.
Аж раптом в себе за спиною,
Почула таємничий голос твій;
Твої слова лилися піснею дзвінкою,
Що сколихнула все в душі моїй.
(27.05.1991)
1992
* * *
До Бога горнуться народи,
Міняються напрями й моди,
Образи, барви, сюжети, події,
Завжди лиш жевріють надії.
(1.01.1992)
* * *
В небесних просторах
Самотність витає.
В хатинках, коморах,
Тенета свої розставляє.
Над нами кружляє,
Вічно кружляє,
Кружляє, петляє,
Когось у полон забирає.
Полоненого терзає,
Думки важкі наганяє.
До роздумів спонукає,
Спокій і сон проганяє.
Хто бореться, той виживає,
Його самотність покидає.
Хто є безсило руки опускає,
Життя в полоні проживає.
(23.01.1992)
* * *
Все по спіралі іде,
Розвивається, росте,
В світі все повторяється,
Через сторіччя повертається.
* * *
Жовті пелюстки
Лежать на долівці.
Може то не пелюстки,
А мрії, що роїлись в голівці.
Може то чисте й святе,
Що в душах буває,
Що більш не зацвіте,
Що у вічність відбуває.
(3.05.1992)
* * *
"Привіт", – сказав ти сухо
Теж саме мовила і я.
Розмова клеїлася туго,
І в задумі мовчала я.
(04.06.1992)
* * *
Море соняхів розквітло
На городі біля хати.
Одні стоять собі тендітно,
Інші хочуть сонечко догнати.
Тягнуться вгору і вгору –
Велетенських дубів доганяють.
А потім, схиливши голівки додолу –
Довкола на все поглядають.
Он там одинокий метелик літає,
На квітку барвисту він часом сідає,
Малесенькі крильця свої розправляє
І знову в повітрі стрімко ширяє.
А там – у кущах притаївся павук –
Невинную жертву свою дожидає;
Метушиться заклопотаний жук –
Картоплю він, певно, шукає.
Чорнобривці чогось зажурились,
Бджілка тихенько дзижчить;
Птахи сумним співом залились
І "коник" уже не сюрчить.
Білосніжна хмарина по небу блукає,
Листя жовтіє і сохне зелена трава;
Стиха вітерець холодний повіває,
Хоч сонечко тепле ще всіх зігріва.
(24.08.1992)
* * *
Можна довго жити у тумані,
Думками линути в краї незнані.
Фантазувати, мріями, радіти,
Дорослими поводитись, як діти.
Та раптом все зникає,
Рожева пелена спадає,
Потрапляємо в реальний світ –
Повен жорстокості, злості та бід.
Метаємось із краю в край,
Хочем відшукать стежину в рай.
Досвіду ніякого не маємо.
Як буть? Як діяти? – Не знаємо.
Нерідко навмання блукаємо,
В небезпечні ігри граємо.
Перемагаємо, щось путнє здобуваємо,
Все ж більше програємо, втрачаємо.
Крокуючи вперед, у невідому далечінь,
Жадаючи усмішок долі і потеплінь,
Спотикаючись не раз, перебігаємо життя,
Любо згадуючи те, що відійшло у небуття.
(07.12.1992)
* * *
Її вірші – легкі й чудові,
Відображають плин її думок,
Розповідають нам про сни казкові,
Про неповторність та красу зірок.
У них оспівана весна,
Прекрасна молодість, кохання,
Дитяча мрія осяйна,
Прагнення людські й бажання.
З них дізнаємось, черпаємо знання
Про сиву давнину і звичаї народні,
Про мудрі істини біблійного вчення,
Про різні явища і сили надприродні.
Вони вражають чистотою,
Мелодійністю, красою,
Змістом, глибиною,
Повчальністю та простотою.
Читать їх можна без кінця,
До божевілля надихатись можна.
І все ж не слід копіювать творця –
Безглуздо це й робить цього не можна.
(18.12.1992)
* * *
Друзі мої! Не вдавайтесь до зради,
Не шукайте у чварах розради.
Завжди дружно і любо живіть
Разом тримайтесь в часи лихоліть.
І буде вам легко, одиноко не буде,
Не будуть сміятись з вас люди,
Не будуть знущатись, цькувати чужі
У цьому важкому-важкому житті.
(19.12.1992)
1993
* * *
В небі зорі ясно палають,
Веселковими барвами грають,
Візерунки дивні мережать,
Завжди серце бентежать.
(17.01.1993)
* * *
Всі моє переживання,
Радощі, розчарування,
Захоплення, стремління,
Злети та падіння.
Виливаю на папір –
З дитинства до цих пір.
Часом слід відвести душу,
І комусь довіритись я мушу.
(04.02.1993)
Розмова з Богом
Присвячую Мамі
Боже, мій Боже,
Якщо не ти,
То хто нам допоможе,
Лихо це перенести?
Хто виручить з біди?
Хто подолає
Наших ворогів ряди?
Хто їх подолає?
Хто врятує від гріха,
Коли уже спіткала
Доля нас така лиха?
На схилі літ спіткала.
Хто збереже здоровим глузд,
Хто вбереже
Від наклепів з ворожих вуст?
Хто нас вбереже?
Хто нам додасть здоров'я й сили,
Хто підтримає,
Щоб недруги нас не розбили?
Хто підтримає?
Хто оживить віру та мрію?
Хто посіє
В зневірених душах світло надії?
Хто посіє?
Боже мій, Боже,
Коли не ти,
То хто нам допоможе
Це все перенести?
Хто нелюдів страшних,
Зненацька виведе
Із теплих нірок потайних?
Хто їх виведе?
Хто їх витягне на світло з тьми?
Хто покарає
За цькування та знущання над людьми?
Хто їх покарає?
Хто з ними розквитається за нас?
Хто відплатить
Їм за все коли до цього прийде час?
Хто їм відплатить?
Боже мій, Боже
Якщо не ти,
То хто нам допоможе
Горе це перенести?
Ти бачиш все з небес,
Тобі усе підвладно,
Вдаєшся часом до чудес,
Борешся зі злом нещадно.
Ближнього учиш любити,
Всіх навчаєш чесно жити,
Добро людям робити,
Не лаятись і не грубити.
Та не всі те переймають,
Слухають, читають.
Серце добре не всі мають,
Людиною когось даремно величають.
Тож довкола зло панує,
Добро ж у закутку сидить.
Всяка нечисть владарює,
Виставляється, кричить.
Ти сам все бачиш із небес,
Тобі усе підвладно.
Вдаєшся часом до чудес,
Борешся зі злом нещадно.
Зупини їх, мудрий Боже,
Задумане не дай довести до кінця.
І доброго в душах черствих
Посели промінця.
(26.02.1993)
* * *
Часом валиться все з рук,
Не витримуєш життєвих мук,
Сльози котяться немов горохи, –
Певно так розслаблюєшся трохи.
Про справи забуваєш
На якусь часинку,
Я далі знову голову ламаєш
Не одну годинку.
(02.03.1993)
* * *
Магнітні бурі,
Дні похмурі,
Відлига, морози,
Затишшя та грози.
Бувають в природі
Й житті нелегкому.
Прожити без цього
Не вдавалось нікому.
(03.03.1993)
* * *
Доля буває рожева,
Світла, яблунева;
Доля буває чорна,
Похмура, потворна.
Вибирати не в змозі,
При Божій допомозі
Народжуємось з нею.
З нею досягаєм апогею.
(10.03.1993)
* * *
Відлупцювати б свою долю,
Та вирватись на волю:
У зелений ліс,
У молоденький переліс.
Поміняти б докорінно
Все в житті неодмінно.
Відігнати хмари та громи,
Відпочити від втоми.
(11.03.1993)
* * *
Дощ весняний лиє,
Траву і квіти полиє,
Землю гарненько помиє,
Може й зла трохи змиє!
(1.04.1993)
* * *
Що думаю, міркую –
те пишу. Пишу
Я правдоньку гіркую,
Пишу, пишу, пишу...
І хай не так щось я сказала,
Щось перебільшила, чогось не знала.
Може трішечки збрехала,
Даремно з когось глузувала.
Може... бо з самісінького серця
Черпала і черпаю все,
А серце наче те озерце
Містить цінне та пусте.
(4.04.1993)
* * *
Коли нам погано,
І виглядає довкола все тьмяно,
Коли обертом йде голова,
То рятують слова...
І ніжні й ласкаві,
І добрі й лукаві,
Заспокійливі й колючі.
Холодні та палючі.
Вони загоять рани,
Виведуть з туману,
У біді зарадять,
Втихомирять і розрадять.
(6.04.1993)
* * *
Давно не сміялись очі,
Бісики не грали,
Без сліз не було ночі
Звивини не спали.
Думи працювали,
Працювали без спочинку,
Спокою не знали
Навіть на хвилинку.
(06.04.1993)
* * *
Пусті балачки,
Погоні та скачки,
Промахи, надії,
Нездійсненні мрії.
Все йде своїм ходом,
Зашифровано кодом.
День за днем спливає,
Життя минає.
(18.04.1993)
* * *
Якщо про свій край і народ
Нічого не знає людина,
Коли не знає, як жив рідний народ,
То виглядає вона, мов дитина.
Що не вміє сказати
Як її звуть,
Чия вона і звідки,
Куди тримає путь.
Що зовсім не личить
Розумній людині
Яка знання усе копичить,
Нерозгадане вивчає по крупині.
(20.04.1993)
Художня давня історія України у віршах
Присвячую моєму Татові
Колись в степах над Чорним морем,
Жили народи різні-різні,
Було життя їх оповите горем,
Бо все нападали орди грізні.
З часом розійшлись усі, степи ці спорожніли,
Врешті-решт, в кінці кінців
Наші предки тут осіли:
До Дунаю, до Азовського і Чорного морів.
Жили окремо, працювали,
В одиночку за свій рід молились,
Різні-різні назви мали,
Спільні ймення і управа їм не снилась.
Склалось так, що з українських міст,
Найбільшим Київ був.
Дніпро й Десна зумовили цей ріст,
Багатим, торговельним люд тут був.
Була охорона, військо сформувалось,
Яким сам князь керував,
Та обороною все не кінчалось,
Князь на сусідів і сам нападав.
З часом дружина верталась
Удало, часом розбита повзла.
Так держава Київська склалась,
Збирала данину і здобич гребла.
Дир і Аскольд панували,
Олег та Ігор князями були,
Ольга, Святослав владарювали,
Керували Святославові сини.
За Володимира і Ярослава
Держава найсильнішою була.
Про них ходила і світі слава,
Оспівувались славні їх діла.
Прийнялось християнство на Вкраїні,
Будувались гарні церкви всюди,
Щоб поширювалась віра по країні,
Щоб хрестились та молились люди.
Освіта, культура, наука стрімко розвивалась,
По-християнськи жити всіх священники учили,
Читанням і списуванням книг займались,
Один одного князі не різали й не били.
Однак не довго блаженство це тривало,
Ярослав вмираючи, державу поділив,
Щоб між синами війн не назрівало,
Щоб жили у мирі, – він їм говорив.
Та брати не слухались поради,
Державу ще більше дробили,
Кожен безупинно рвавсь до влади,
Половців на допомогу приводили.
Ті підряд все грабували,
Нещасні люди у ліси тікали.
Князі ж цього не пильнували,
Лише про власні інтереси дбали.
У війнах постійних ослабли,
Князь-чужинець Андрій все знищив до тла,
Татарська орда всі міста облягла,
Понівечена дуже в цей час Україна була.
Князі разом не тримались,
Прості люди на ласку татарам здались,
Не слухались нікого, їм лише підчинялись,
Хитрі татари цим скористались.
Держава ослабла, розпалась,
Для ворогів була ласим шматком,
До хитрюг у тенета не раз попадалась,
Поляків тут жило битком.
Що проводили реформи, вводили порядки свої,
Віру, закони, правила, мову.
Набігали татари, людей забирали в далекі краї,
Був хаос.