Ще у перший рік служби на полігоні з дядьком щось там трапилося, якась дрібниця, і лікар жартома порадив йому не підіймати вантаж вагою понад 3 кілограми. Певне, на період в кілька днів, коли не болітимуть розтягнуті м'язи на руці, чи щось типу того. Але дядько серйозно сприйняв цей жарт і більш як 50 років до самої смерті не підіймав нічого, що могло важити понад 3 кг.
І коли я студентом ночами під час розвантаження вагонів носив на спині 50-кілограмові мішки, та й щоосені, коли працював двірником, тягав 100-кілограмові контейнери з втрамбованим мокрим листям, — часто згадував свого родича з Севастополя. Це ж треба себе так полюбити!
Так, ото мій дядько якось всунув мене до групи школярів – туристів, які мали цілий день ходити по військовому кораблю. До мене, як і до всіх підлітків, прикріпили двох моряків, які замість того, щоб проводити екскурсії по судну і розповідати про чудову військову службу, — по секрету почали розказувати що твориться на кораблі, як тут тяжко, хто кого б'є та ображає, як задовольняють статеві бажання, коли по пів року в плаванні, і все страшні й страшні історії.
Я так і не зрозумів чи вони жартували, чи правду говорили…
Одним словом, Я ЩЕ Й НЕ СТАВ ОФІЦЕРОМ ВМФ.
До Київського університету на факультет журналістики я поступив по блату.
Але у мене при вступі було найбільше публікацій у газетах серед усіх абітурієнтів, крім тих однокурсників, хто вступив до вишу прямо з роботи в редакції. Усі публікації навіть не помістилися на кожній сторінці зошита з 96 аркушів і їх довелося складати в окремий конверт.
Професор, який допомагав мені зі вступом, коли побачив як легко й швидко та багато пишу, зрозумів, що я можу писати хоч і по штуці на день оті порожні наукові дослідження, які нікому за три копійки не потрібні, але які змушені писати викладачі. Ніякої гуманітарної радянської науки тоді вже не було: одне окозамилювання, блат, кумівство та кругова порука! А предмет, який викладав професор всього на кількох лекціях, той професор сам і вигадав. Але його любили студенти, бо на лекціях замість свого сухого нікому непотрібного предмету розповідав анекдоти та різні байки, чого не дозволяли собі інші викладачі.
Тож всі роки, доки я навчався в університеті, професор не полишав надії умовити мене поступати в аспірантуру і продовжити його справу. Я за це йому дуже вдячний. Для мене це святий чоловік. І по значенню в моєму житті я ставлю його після моїх рідних на перше місце. З чужих людей він найбільше вплинув на формування мого світогляду. Фактично, я його покращена версія: з багатьох питань я і мислю приблизно, як він, але тільки без його компромісів і лизоблюдства перед сильними світу цього та без співробітництва з таємною поліцією. А як ви думали? В радянські часи – то звичайна справа. Нічого особливого. Тоді часто неможливо було зробити кар'єри без КДБ! Коли б професор не співпрацював з таємною поліцією та не писав доноси, то не зміг би майже безплатно влаштувати понад 100 сільських дітей на навчання на різні факультети найкращого вишу країни.
У професора три сини і всі стали мерзотниками: старший розкрадає гроші зі столичними комунальниками, менший, адвокат, який найбільше був схожий на людину, – передає хабарі суддям через їх помічників, а середнього, найперспективнішого з кар'єрного зростання, легко підставили конкуренти — зганьбили на всю країну, збили гонор і нині змушений тихенько отримувати в конвертах свою таємну доплату як народний депутат з масовки.
Я дивуюся цій сім'ї і співчуваю професору. Це єдині люди, з тих кого знаю, які розмовляють і думають українською літературною мовою. І це не награно, і не штучно роблено, як в усіх інших українських політиків чи знаменитостей. Чому ж такий плачевний результат?
Тож Я НЕ СТАВ І ВИКЛАДАЧЕМ УНІВЕРСИТЕТУ.
Під час навчання з мене почали готувати телевізійного журналіста і я щоліта їздив на практику на Харківське телебачення, де на мене потім вже чекали, щоб я покритикував когось, з ким самі не хотіли псувати відносини, але на кого мали зуб. Якось і не розумів, що мене використовують як "телевізійного кілера", бо був переконаний, що хтось мусить робити брудну роботу і вимітати сміття. Я чотири літа був на практиці на Харківському телебаченні, завжди мав купу репортажів, але жодного позитивного, без критики.
Та я й сам дивувався як мені, незнайомому журналісту — розслідувачу, не дуже розумному, простому й сексуально стурбованому, у якого всі балачки закінчуються випивкою і жінками, так легко відкриваються люди і розповідають про свої недоліки та помилки для моїх репортажів.
Хитрі телевізійники – харків'яни на обурення тих, кого я критикував, відповідали: та це практикант, зі зв'язками, з Києва, йому потрібні критичні матеріали для гарної оцінки, що ми могли вдіяти. Коли попросив, щоб мені дали запрошення на роботу, то майбутні колеги натякнули, щоб якось їм віддячив: довелося купити на Опішнянському заводі цілий невеличкий фургончик різних керамічних виробів та подарувати в знак майбутньої ще міцнішої дружби.
Але тут до мене звернулися з рідної районної газети з проханням працювати у них. У редакції не дуже хотіли писати й майже всі матеріали для газети передруковували з інших видань.
Потрібні герої, що підніматимуть цілину? Я буду таким!
Коли прийшов за відкріпленням до заступника голови державного телерадіокомітету, який підробляв ще й у нас на факультеті та знав мою схильність до критичних матеріалів, то секретарка, як дав їй коробку цукерок і торт, дозволили підглянути у дверну щілину до кабінету шефа.
Яким же було моє здивування, коли крізь щілину побачив, як перед начальником стоїть на колінах голова профком курсу і молить, щоб його залишили в Києві чи в якомусь обласному центрі, бо не хоче їхати в "село, як такий дурень", як я.
Коли великий начальник підписав мені відкріплення, то лише сказав:
-Які тільки різні люди навчаються на вашому курсі…
Отак Я НЕ СТАВ ТЕЛЕВІЗІЙНИМ РЕПОРТЕРОМ.
Під час навчання в університеті до нас на другому курсі прийшов з академвідпустки скромний і порядний хлопець, з яким я відразу подружився. По гороскопу я — Лев і у мене найкращі і єдині друзі — Близнюки. Його вигнали з навчання через гей – скандал, але мені пояснив, що, мовляв, в кінці першого курсу не склав іспиту з англійської, його мати – акушерка домовилася про довідку, що, начебто, цілий рік хворів і от його поновили на навчанні. Я спілкувався з його колишніми однокурсниками, але вони прямо не говорили про його сексуальну орієнтацію. За чотири роки нашого спільного навчання я не помічав ніяких натяків на його почуття до мене. А друг постійно бачив мене з дівчатами, тож так і не наважився зізнатися в коханні та ледь не скоїв самогубства. Про все це пізніше мені розповів його менший брат. Я був шокований і відтоді ми не спілкуємося. Мій єдиний і найкращий друг щасливо вийшов заміж за італійця й виїхав з України.
Отак Я НЕ СТАВ ГЕЄМ.
На випускному вечорі, коли закінчив навчання в університеті, про мене зі сцени капусника говорили як про "найнепомітнішого студента":
-От і нині, як і завжди, Григорій непомітно сидить на останньому ряді.
Коли прозвучали ці слова, то всі присутні повернулися до мене і я дійсно сидів на останньому ряді в найнепомітнішому місці та тихенько дрімав. На лекціях завжди вибирав таке місце, щоб викладач не бачив, що я сплю після роботи чи читаю книгу та десь далеко — далеко літаю у мріях.
Та й зі студентами доводилося бути дуже обережним. Мого друга – гея на навчання влаштовувала методист факультету й попереджувала його про купу донощиків на нашому курсі. І, дійсно, відразу після закінчення навчання 10 однокурсників взяли на роботу до таємної поліції, куди їх брали після того, як мої приятелі винюхували та доносили. Усі вони крутилися і біля мене: все випитували куди це я так рано йду з гуртожитку і звідки так пізно прихожу. Я боявся зізнатися про заробітки, тож удавав, що всі сили витрачаю виключно на здобуття знань. Усі дослужилися до полковників, а один навіть до генерала. Якось зустрів його в метро і запитав чого не на фронті – тоді, у 2014 році, як раз розпочалися російська інтервенція на Донбас. Каже, зрозумів, що буде війна й швиденько звільнився. А потім я зустрів іншого однокурсника і той пояснив, що гордість нашого курсу — занадто проросійський генерал і його тихенько відправили на пенсію. Кому вірити?
Мене періодично критикували на студентських зборах за те, що я не беру ніякої участі у громадському житті, а я боявся висуватися і наживати собі ворогів – конкурентів. Чимало безпартійних однокурсників заради кар'єри хотіли вступити до комуністичної партії й нескінченно виступали на зборах з різними нісенітницями, зображали з себе активістів та підлизувалися до викладачів. Мене іноді від такої активності нудило: я їх хоч і жалів та зневажав і боявся.
Тож Я НЕ СТАВ ГРОМАДСЬКИМ АКТИВІСТОМ І КАР'ЄРИСТОМ.
На останньому курсі університету випускники порадили мені писати дипломну роботу про військові газети часів Другої світової війни. Матеріал для диплома потрібно було виписувати в архіві Міністерства оборони СРСР. Архів знаходиться біля москви, де можна було безплатно жити і харчуватися аж цілих три місяці. Клас! Раз на місяць потрібно було приїздити до Києва і показувати керівнику дипломної роботи зібрані матеріали. Потім мені за опублікований у книзі диплом ще й заплатили гонорар в 10 разів більший ніж моя стипендія.
Диплом я написав за тиждень, а потім майже три місяці до закінчення відрядження щодня зранку залицявся до дівчат у москві, які мали столичну прописку. Чіплявся на вулицях, у громадському транспорті, та де завгодно. Я був на завданні! Це було, як наказ по редакції чи по розвідці: познайомитися! закохати! одружитися з московською пропискою! Хотів втерти носа всім однокурсникам, багато з яких на останньому курсі одружувалися з ким завгодно, аби лише дівчата мали прописку в Києві. У ті далекі часи у великих містах без прописки не брали на роботу. Знайомств було море, це було величезне соціологічне опитування і зваблення, я викладався на повну й витратив усі свої заощадження, але так ні з ким і не одружився. З усіма невдовзі ставало нудно й нецікаво.