Яйце

Геннадій Кофанов

Сторінка 2 з 6

Тобто поселення тут були ще в часи полювання на мамонтів, але перше документальне свідчення про місто Харків як таке відноситься до 1654-го року, року горезвісного союзу між Україною й Росією. Із приводу ювілею, крім інших святкових заходів, заплановане й відкриття пам'ятника легендарному козакові Харку, від імені якого, нібито, і походить назва "Харків". Саме-от місто назване від ріки Харків, що крізь нього протікає, а от, мовляв, ріка… Але хоча і в українських літописах, і в українських народних піснях згадуються козаки на ймення Харко, історики вважають версію про походження назви ріки й відповідно міста від імені якогось козака не більш ніж легендою. Існують ще чотирнадцять версій про походження назви "Харків", і згідно з більшістю з них ріка таку назву одержала за сотні років до виникнення козацтва. Проте, відомий скульптор Зураб Церетелі до ювілею вже створив статую міфічного козака.

– По-перше, ти відволікся від сюжету, а по-друге, замість художнього твору став видавати суху краєзнавчу інформацію, – обсмикує автора його внутрішній голос, але автор безтурботно відмахується. 

 

***

 

На шляху від Великого Бурлука до Харкова лежить і селище Старий Салтів, дещо північніше від якого перебуває його майже тезка Верхній Салтів. Нині оний Верхній Салтів – звичайне маленьке східноукраїнське поселення, а в XII столітті там було досить велике за середньовічними мірками місто, що називалося просто Салтів. Салтів, як говорять деякі знавці історії, був останнім містом на шляху героїв "Слова о полку Ігоревім", що рухалися назустріч половцям, – князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського і його полку. Сама битва, що виявилася трагічною для русичів, трапилася, як говорять усі ті ж знавці, десь на півдні нинішньої Харківщини або півночі нинішньої Донеччини…

– Агов, алло! Ти мене чуєш, чи ні?! – уже не говорить, а кричить авторові його внутрішній голос. – Повернися до сюжету! Це ж оповідання, а не довідник із краєзнавства!

– Так… я дійсно… трохи… – зніяковіло белькоче автор, і сам уже бачачи, що заліз кудись не туди, але відразу намагається викручуватися: – Втім, головний герой мого оповідання – редактор краєзнавчої телепрограми, так що ці мої розпатякування можна віднести на рахунок асоціацій, які викликала в героя ця поїздка.

Отже, проїхавши дамбою, що перетинає Печенізьке водоймище, яке харків'яни – народ сухопутний – патетично називають Печенізьким морем, Кий Сало в'їхав у Старий Салтів і незабаром зупинився на автозаправній станції, щоб, образно висловлюючись, свого металевого коня вишневої масті напоїти студеним бензином. Можливо, на цьому ж самому місці 819 років тому напував свого скакуна й князь Ігор Святославич.

На заправці, крім її працівника – хлопця років двадцяти в комбінезоні з емблемою фірми, якій ця бензоколонка належала, була присутня ще одна жива істота: бездомний безрідний пес сіро-чорно-білої масті, що харчувався подачками працівників і клієнтів цього пункту.

Коли бак вишневої "Таврії" наповнювався пальним, пес дивився на шофера байдуже, поклавши морду на передні лапи й ворушачи бровами. А коли водій, відійшовши від машини, дістав із кишені жилета гаманця, вийняв із нього гривні з портретиками київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, інших видатних діячів, і простягнув гроші хлопцю, пес статечно встав, підійшов до нашого героя й, втупившись у нього прохальними очима, завиляв хвостом.

У момент, коли заправник узяв купюри клієнта, настрій тварини раптово перемінився: собака повернув морду на схід – у ту сторону, звідки приїхала вишнева "Таврія", люто ощирився й загарчав. Розплатившись за бензин, Кий Арнольдович обернувся глянути, що викликало невдоволення пса, і став свідком такої сцени: на заправку із траси звильнув чорний мотоцикл, на якому сиділа людина, одягнена у чорний мотошолом, чорну куртку, чорні рукавички, чорні штани й чорні черевики – таких мотовершників нині називають байкерами; загальмувавши поруч із "Таврією" нашого героя, заглянула у віконце автомобіля (а скло в ньому прозоре, не тоноване), рішуче ухопилася за ручку й смикнула дверцята; пес гавкнув, метнувся до чорного мотоцикліста й вчепився щелепами в його черевика; байкер крекнув, мотоцикл газанув; від ривка пса мотнуло, і він дивом не втрапив під заднє колесо, випустивши жертву; незнайомець шугонув трасою на захід, убік Харкова, а собака люто загавкав услід.

Працівник заправки, що спостерігав цей моментальний бойовик із не меншим здивуванням, аніж Кий Арнольдович, прокоментував:

– Украсти у автомобілі той чоловік щось певно праг. Украв би, якби псом сміливо не атакований був враг. Умить куснув його за ногу, умить злодійство припинив. Він здивував мене, їй-богу. Не пес, а чистий детектив.

Кий Сало погодився:

– Я б обікрадений був, звісно, та пес так вчасно налетів… Він дресирований навмисно відлякувати крадіїв?

Хлопець заперечив:

– Дворняга, ні з якого боку не вчений. Без якихсь турбот жив тихше миші тут півроку. І от… Я сам роззявив рот!

– Стоп, стоп, стоп! Це що таке?! – вигукує раптом уже не хтось із персонажів, а внутрішній голос автора. – Чому це персонажі заговорили віршами?! У реальному житті люди так не розмовляють!

– Ну, "вірші" – це занадто голосно сказано. Я не поет, справжніх віршів писати, на жаль, не вмію. Я б назвав це просто рифмовано-ритмізованою прозою, – відповідає внутрішньому голосу автор. – Дійсно, у реальному житті люди так не розмовляють, згодний. Але я ж пишу не міліцейський протокол реального життя, а так званий художній твір, а в художньому творі…

– У поемі або віршованій п'єсі – так, персонажі мають говорити віршами, але не в оповіданні ж! – перебиває внутрішній голос. – В оповіданні, нехай і фантастичному, персонажі повинні говорити прозою й тільки прозою!

– Кому? – запитує у внутрішнього голосу автор.

– Що "кому"? – перепитує внутрішній голос.

– От ти говориш: "персонажі повинні", а я запитую: кому? Кому саме щось повинні мої персонажі?

– Ну… Еее… Читачеві, – непевно відповідає внутрішній голос.

– Ані мої персонажі, ані я особисто читачеві нічого не винні, ми в читача нічого в борг не брали. Ну, а якщо читач уважає, що ми йому винні, то нехай домагається повернення цього боргу через суд. Творча особистість має право на випендрьож, або, солідніше висловлюючись, на художню оригінальність. Якщо б мої здатності були ширше, то мої персонажі не те що віршами заговорили, а заспівали б оперні арії. Уявляєш, як це було б неординарно: фантастичне оповідання, де персонажі спілкуються за допомогою оперних арій, з додатком нот! Але, на жаль, оперної музики я складати не вмію, тому нехай персонажі хоча б просто говорять у риму.

– Це неправильно, неправильно, неправильно… – бубонить внутрішній голос.

– Зате, так би мовити, оригінально. У мільйонах оповідань персонажі говорять прозою, а в мене… Яка-ніяка різноманітність. Уважай це творчим пошуком нових шляхів у літературі, – витребенькується автор.

– Ай, роби що хочеш, – здається внутрішній голос. – Тільки видається мені, що в тебе вийде якась дурня, а не оповідання.

Отже, Кий Арнольдович розплатився за бензин до нападу пса на байкера, а після цього інциденту дав хлопцеві поверх того зайву купюру з портретиком гетьмана Богдана Хмельницького – а це, мовляв, спеціально для пса, йому на ковбасу. Працівник заправки пообіцяв, що витратить цю п'ятірку саме на ласощі для Кутмира, як хтось із проїжджих охрестив цю дворнягу.

Захлопнувшись у "Таврії", наш герой поїхав далі.

 

***

 

На виїзді зі Старого Салтова дві дівчини – смаглява брюнетка й світлошкіра білявка – "ловили" транспорт. Кий Сало пригальмував. Блондинка запитала: мовляв, до Харкова підкинете? Наш герой відповів: мовляв, так, підкину, чому ж не підкинути. Дівчата стали прощатися одна з одною, із чого випливало, що їде тільки одна, а інша лише її проводжає. Виявилося, їде смаглява. Вона відкрила дверцята, а Кий Арнольдович прибрав із сидіння темно-синє в жовту цяточку яйце й переклав його в бардачок; смаглявка із цікавістю вп'ялася в гарне яйце, сідаючи на те місце, де воно тільки-но лежало.

Ця дівчина в тонкій літній кремовій курточці, синіх джинсах і синіх же кросівочках була не просто смаглявкою, а мулаткою зі шкірою кольору какао й антрацитовими кучериками. Звичайне діло, подумав наш герой: плід любові чорношкірого студента з Африки, яких у Харкові було і є чимало, з білошкірою українською аборигенкою, так би мовити. Від таких чорно-білих пар бувають талановиті нащадки. Олександр Пушкін, Александр Дюма…

Мулатка на прощання покивала білявці пальчиками у віконце, водій закрив бардачок, і машина рушила в подальший шлях трасою Т-2104.

Незабаром пасажирка порушила мовчання проханням:

– Я вибачаюсь, а чи можна розглянуть ближче те яйце? Таким красивим є не кожне. Більш, може, не побачу це. 

Кий Арнольдович знову відкрив бардачок, і подав мулатці знахідку, зауваживши, що знайшов це в кущах біля Великого Бурлука, змовчавши, втім, навіщо він у ті кущі ходив.

Дівчина, обертаючи еліпсоїд какаовими пальчиками, цокала язиком й шепотіла – треба ж, мовляв, яке гарне; а цяточки-от нагадують букви або ієрогліфи. Кий Арнольдович сказав, що особисто йому цяточки на яйці нагадують так звану велесовицю – літери "Велесової книги"; треба ж, до чого вигадливим дизайнером буває природа. Ухопившись за тему "Велесової книги", про яку він колись писав есе (але, охолонувши, так і не дописав), літератор висловив припущення, що біля Великого Бурлука в середні віки було язичеське капище, де волхви провадили обряди й ритуали, і там була знайдена кимсь ця прадавня "книга" волхвів у вигляді дощечок з текстами, що ті дощечки опинилися в маєтку князів Задонських, котрий біля Великого Бурлука ж. І, мовляв, от який збіг, що пташине яйце із цяточками, схожими на велесовицю, знайдене ним у тому ж районі. Мулатка зазначила, що десь чула або читала, начебто вивчення "Велесової книги" хочуть увести на Україні в шкільну програму, незважаючи на те, що професор Григорій Грабович та інші академіки вважають оную "книгу" не текстами прадавніх волхвів, а підробкою, фальшивкою кінця XIX-го або початку XX-го століття.

1 2 3 4 5 6