Звісно це секрет, але чекаю тої миті,
щоб нарешті нам побачитися.
* * *
Багато я чув про легенд,
що по небу ходять.
Але чув і про золотого фенікса,
чи все таки він міф?
Я його бачив,
хоча вже точно його не пам'ятаю,
неначе це був... а хто?
Цей сон давно уже був.
Є одна легенда про двох,
перший фенікс погубитель,
що як темна матерія,
ненавистю куштує собі.
А другий – це золотий фенікс,
що для перемоги у світ прийшов,
як світло, яке Бог послав,
щоб люди пізнали його.
І там золотий виграє,
хоча могла поглинути темрява його,
але він згадав дещо,
що переродило його.
Колись він був звичайним,
як і погубитель,
однаковий шлях був,
але потім розділились.
Вже погубитель є,
тож золотий чекая я на тебе,
а потім пішов подивитися і побачив,
побачив його у ...
* * *
Пливе човник по течії,
неначе на крилах несеться.
Цікаво куди це він так,
що навіть часу зупинитися нема.
А як два шляхи постають,
то ліпший обирає,
як мудрець,
щоб не ранити себе.
А коли вже і рифи далі йдуть,
то оминає їх,
як примари,
що тоді у сні снилися.
І так пливе, має вибір,
але настане день, де так і зупиниться,
не побачимо його більше,
бо час уже сплив.
* * *
У човнику пливу,
стрічаю раннє промінячко,
поки ще всі сплять
і слухаю пташок.
Настільки дивовижно, що аж чарівно,
що під таку мелодію пливу,
як птах у небі,
що виражить собі.
Ще трошки насолоджуся моментом,
поки я один, ніхто не чує,
можу сам наодинці із природою
теревенити справи наші.
А ось і пристань,
дякую за ранок.
Тепер гайда щось робити,
поки багато сили є.
* * *
Знаєш, знову чув цей голос,
що у сні говорить мені,
що скоро прийду,
але коли, може я до тебе?
Напевно просто я зациклився,
чи може й і ні ...
Так чому зовеш мене,
якщо прийти не можемо.
Обіцяю, що побачимось, ось, скоро.
Знаю, що терпіти – це як мука,
бо знаєш, що є,
але з середини розриває тебе.
Тому прошу, почекай ще трошки,
і потім хоч до скончання віків,
тільки ми у двох
на тому "привиді" полетимо.
* * *
І пливу я по водам
з заходом сонця,
повалили наче знов,
але встаю із новими силами.
На цей раз по іншому було,
відчув я холод і бачу його,
боявся того, що слабкий він,
а потім щез і відчув я біль.
Біль, бо душу роздирають,
коли просто хапають, щоб скористатися,
як річ універсальна, де завжди потрібна,
навіть коли й непотрібна.
Але зустрів людей, що таке не роблять,
і цьому дуже радий, бо зрозумів,
що не тільки сила потрібна,
а і люди, яких любити можна.
* * *
Поринаю у небо нічне,
на якому бачі зорі,
які так і зовуть,
щоб до них я пішов.
Не довго думаючи все ж пішов,
і побачив їхні танці,
як у королівстві,
коли ніч настає.
Побачив зорі свого сузір'я,
а потім і її,
цей номер неповторний був,
на який вічно я дивився.
І вже пішов із їхнього балету, думаю,
чи зможу я зробить таке ж,
що там було,
тільки вона і я.
* * *
Несуся знову на цьому колі,
що так і просить, щоб позбавився я,
а вже як навички відточив,
що як зірка сіяю.
Але думаю, якщо скінчиться хвиля,
то що робити далі?
Напевно точно вже не знаю,
тому я їду знову.
І так вже кожен раз,
хочу знову на батьківщину,
єдине, що робить момент близький,
це цей подих повітря.
Вже несуться так дні, місяці, роки,
а так надалі це вже більше штучно.
Страшно те, що хоч я хочу назад,
але подобатися багато чого починає тут...
* * *
Здіймаю до неба руку,
думаю, чи зможу дотягнутися,
а хтось промовляє дівочим голосом,
що зможеш.
Тоді жахнувся голосу цього,
хоча потім стих,
бо давно знайомий він,
ще з тих часів.
Зрозумів і спитав,
коли з тобою поговорю наяву?
А голос відповів, що зустрінемся,
і вже навічно будемо.
І не будемо плакати двоє у наших думках,
а будемо раді разом.
Як два фенікса,
що світ пізнали.
* * *
Фенікси прекрасні, хіба ні?
Граціозні, елегантні, що не з ними так?
А насправді велика ціна за те,
щоб бути таким.
Насправді вони такими не народжуються,
а стають,
бо колись справжній він
вже помер для цього світу.
Цей птах неначе помер зсередини,
але ніхто не дізнається про причину,
бо вони такі,
що ідуть впевнено до кінця.
І напевно він вже переносить те все,
але якою ціною, щоб таким бути?
Неземна, бо ніхто не погодиться на це,
тільки вибрані самі Богом все витерплять.
* * *
Каже, що зробить мені чашечку кави,
хоча знає, що я не п'ю її.
Але робить,
і це заповнює мої думки.
Чому ще приходиш, якщо просив,
просив, щоб не приходила,
коли у розпачі,
а ти усміхаєшся.
І за цього сумно мені,
що маєш мене такого,
хто не може свої стримати,
але кажеш, що й не потрібно.
Дякую Богу за таку тебе,
хочу з тобою багато ще часу провести,
скільки зможу,
навіть якщо всі будуть проти.
* * *
І постає питання,
чи можна найкращим бути?
Можливо так,
але чи воно насправді то потрібно?
Найкращим можна бути багато в чому,
але за все є своя плата,
як у митаря,
що податки ті збирає.
Багатьом хочеться, щоб їх любили за це,
а чи не простіше добрим бути,
чим брати цей тягар,
що славою зветься?
Можливо і так, але знаю людей,
що не хочуть цього, і це добре,
бо я хотів і хочу пізнати,
як тей тягар нести.
Але чи насправді він мені потрібен,
якщо для себе егоїстом міг залишитися?
Скажу, що потрібен, бо хочу так,
щоб люди пізнали Бога.
Насправді я той фенікс,
що вмер зсередини,
і тільки Бог знав
як мене вберегти.
Зараз я хочу іти до кінця,
неважливо скільки ран ще буде,
хочу знайти її і, і...
Просто мирно собі жити.
* * *
Дивлюся у вирій,
де двоє стоять,
бачу їх заду
і тепло чогось стає.
Лице у нього якесь знайоме,
а її уперше бачу, що скоро і забуду,
як сон трава,
від якої про життя забуваєш.
Пам'ятаю єдине, що разом вони були,
і їм неважливо хто майорить,
бо стільки вже пройшли,
бо Божа воля на те була.
Такий був цей сон,
пам'ятаю ще, що лице як мож було,
напевно то двійник мій був,
а може то моя майбутня реальність?
* * *
Прекрасно дивитися на сонце,
у полі з троянд,
які різнобарвні,
як цей світ.
Є як добрі краски,
так і темні,
як історія людства,
що докорін змінюється.
І хочеш це ти чи ні,
але життя як головоломка,
що вирішити можна,
але не всі хочуть, бо важко їм.
Тому так і живемо,
що хтось на висоті, хто у соло,
ховає свої сили, бо Бог важливіше,
що є істинний шлях тута на землі.
* * *
Думав я чи всім дано мати крила,
що якщо б в усіх вони були?
І справді, цікаво,
але більше за блеф не чув я.
Недано всім крила, бо не готові,
це відповідальність, яка для одиниць,
для тих хто знає на що йде,
так чого крила так хочуть?
Бо слава тільки потрібна,
але блеф це і не більше,
бо це погубить ненажер цих,
сам вже без крил таких залишав.
Прикро коли ти будуєш,
а потім це руйнуєш,
бо це непотрачений час,
а потрачений внутрішній я.
Якщо крила вже дають, то прийміть,
такий дар люди не дають, тільки Бог.
Головне научайте другім та нехваліться,
будьте як сокіл, який вчасно був.
* * *
Знаєш, знову кати мучні,
які тримають мене,
хоча вже давно їх зняв,
та хтось знову надів.
Чому знов?
Сам шукаю чому,
але відповідь на те,
чому досі є.
Хіба не простіше зняти та забути,
але напевно, що ні,
як час, що не наздогнати,
то кати такі здаються.
Буду боротися за це,
щоб завершити до кінця,
неважливо скільки раз то буде,
але забуду їх.
* * *
Хотів би я спокій,
десь у самому морі,
де були б тільки двоє,
і рибинки поміж нас.
Забути про буденщину,
поринути у роздуми,
як провести ще більше часу,
як та риба в морі.
Я точно не сплю, але хочу,
там заснути і залишитися,
щоб просто бути разом,
більше вже нічого не хочу.
Так плили і плили,
веселилися просто,
але повертаємося в буденщину,
щоб потім ще зустрітися.
* * *
Чого всі на похорони йдуть,
та відспівують ось це,
що реквіем зветься,
коли вже забути його хочу.
Може тому що я був іншою людиною?
Ні, бо просто я змінився,
для мене реквіем, як життя,
що вбито не зря було.
Я готовий стати вбивцею самого себе,
щоб наточитися ще дужч,
бути як тей фенікс,
що прекрасним він був.
Тож не бійтеся змінитися,
краще боятися коли немає змін,
бо пожираєш сам себе,
неначе втрачаєш сенс життя.
* * *
Що найцініше у цьому житті,
гроші, маєтки, чи ще щось?
Насправді є таке дещо,
що душею зветься.
Душа, як храм,
який повинен чистим бути.
Але в більшості нечистий,
бо грішити полюбляють.
І щоб справді вільним бути,
треба бути незалежним бути,
від цієї сієї буденщини,
що хоче залежним зробити тебе.
Бережіть свій розум
подалі від цих бід,
бо від нього все походить,
що погубити може тебе.
* * *
Думи даю, думи даю,
та не маю ту мисль,
яка б на розум прийшла,
але думка не та.
І думаю далі у тих далях,
що оточують мене,
через хащі, через ріки
пробиваюсь до тієї думи.
Нарешті вже дійшов туди,
а бачу там її,
що на думу мені приходила,
як ясне сяйво мене осіяло тоді.
Вона намагалася у думах моїх знайти,
та заблукала, мені нічого не сказала про це,
тепер все добре,
можна тепер разом не блукати нам.
* * *
Струмує річка над тим то мостом,
яка проходить через багато куди,
бачить вицвілу квітку,
що скоро нова поросте.
Стан такий, що вона зніяковіла,
просто утомилася від цього всього.