Повз квіти, п'яні крики, повз собак,
Яким лишився бублик, повз плювки —
Примарний вірш —
Про спробу встигнути кудись,
Про ранню осінь в Місті Жебраків,
Про присмак вересневої води,
Про вісім Брам, що відчинялись
Щоночі, дуже тихо, щоб впустити сон —
Це вірш про самоту і про асфальт,
Що не прийма сліди,
Про все, що промина перед очима,
Коли біля метро ґвалтуєш телефон.
Це буде вірш —
як спосіб існування.
Нічний дощ
Я вигадала дім в саду і тінь,
Що під дощем блукає чорним садом.
Спадає ніч принишклим листопадом,
А в двері дому стукають не ті.
Хазяїн у червоному плащі
Не хоче відчиняти їм гостину.
Блукає гордий й грає самотину —
Майстерне соло на нічнім дощі.
Я вигадала каву і вино...
(Хто може пити каву проти ночі?)
Хазяїн поховає тамагочі,
Яке померло від земних марнот.
Я вигадала все — далекий дім,
Куди сама потрапити не вмію,
Де слухають пророка Ієремію
І тихо-тихо плачуть разом з ним,
Опалий сад, в якому вперто осінь
Свою шукає втрачену подобу,
Хазяїна, який мене запросить,
Але забула приміський автобус.
І вигадка моя тепер жива.
Червоний плащ і очі невідомі,
Що перетворяться на ранок у слова.
***
Я Вас вітаю з листям і дощем,
Із тим, що він не може не скінчитись,
Із тим, що хтось помилиться іще
І на своїх помилках буде вчитись.
Я Вас вітаю з тим, що є тепло,
Коли з дощу доводиться вертатись.
Із тим, що все на світі вже було,
Із тим, що все на світі має статись.
Я Вас вітаю з тим, що Ви дурні,
Я Вас вітаю з тим, що Ви прекрасні,
Дозвольте цього щастя і мені
Хоч трохи, але все-таки украсти.
Я Вас вітаю з листям і дощем,
Навіть якщо не пройде він ніколи,
Із тим, що хтось помилиться іще,
Із тим, що світ-таки — неоднаковий.
***
Вони знають кому
"Та я ніколи не покличу,
Та й ти ніколи не прийдеш."
(О. Ірванець)
Подивишся і зрозумієш — час,
Здається та ж все посмішка в очах,
Але не та, вона вже невідома.
Гортаємо людей, як сторінки —
Історії всевладної печалі.
А присмак на губах такий гіркий
Неначе про важливе промовчали.
У модних вузьконосих черевиках
Прямує хтось на стомлені бульвари,
Це той, який нікуди не покликав
І не прийшов, коли його позвали.
***
Дізналася, що живемо ми не
в якійсь дрібній загубленій Європі,
не в місті, що колись-таки мине,
Як ледь помітний передзимний клопіт.
Ми живемо не о якійсь порі
і це не з нами почалася осінь —
сьогодні найдивніше із прозрінь
мої холодні руки сонцем зросить.
Ми живемо в країні сновидінь —
химернім світі — вигадці поетів.
сьогодні вітер написав один
і дощик другий, і самотність третій.
Ми живемо у віршах диваків,
своїм творцям щасливим душі краєм,
народжуємось як слова легкі,
і як невдалі рими помираєм.
А знаєте чому по вечорах
така буває божевільна тиша?
це просто хтось з них відчуває страх,
що не словечка більше не напише.
92 Швидкий: Львів — Київ
Знову будуть вірші банальні
Напливати на вечори,
Як розмова із ким ось дальнім —
Не почує, а говори.
Львівський присмерк у чашці чаю
І лимонний місяць на дні
Для поезій — надто звичайні,
А для спогадів — засумні.
Це все те, що звемо минущим,
Йому в слові місця нема.
...Почалися Київські пущі
І столична осінь-зима,
Небо — звичне, як вдома стеля.
Говорила і не почув,
Та мала парасоля з коктейлю
Залишилась на докір дощу.
***
Сьогодні у мєсье де Гільйотена
Якась нудьга і грог його не тішить.
Він пише й рве, і знову рве й пише,
Але кохання — то зрадлива тема.
Сьогодні дощ, предивні голоси
Про щось там домовляються на сходах,
І надвечір'я чорнооке сходить,
Як дівчина самотня на мости.
Це все було, але туга нова
Для кожного нещасного щоразу —
Він замість вин зміша безглузді фрази,
І замість ліків — втрачені слова.
Невиліковне відчуття — нічне
Шукання нерозпізнаної тіні.
Чиє ім'я віддати гільйотині,
Яка одна його не відштовхне?
Скажіто-но, докторе, чого так смертю тхне
Цей дощ, що Вам навіює печалі.
А Гільйотен відбудеться мовчанням
І замість віршів креслення почне.
***
Вимовиш — німота.
Знову не те — тьмяніє.
Диво з кишені дістав,
Та загубив надію.
Площі сумних птахів,
Осінь,
Мовчать книгарні.
Вимовиш — рими легкі,
Та без душі — негарні.
Хто говорив: "Болить"?
Ні, тільки так — бентежить.
От і отруту дали —
Полікувати нежить.
ІІ. Місяць твердої води: Зима
***
Прохолодна долоня. І дуже гаряче чоло.
Я цілую тебе в блакитні замислені очі
Я не знаю, що буде, що є і що вже було.
Я не знаю і навіть знати цього не хочу.
Через день я прийду на холодний перон
І знімію від вітру, туги і прощання.
Із якогось з десятків вагонних вікон
Твої очі мені посміхнуться печально.
А поки що є плед, кавоварка і сон,
У якому в запасі ми маємо вічність
До моменту, коли спорожніє перон.
І тебе далина до себе покличе.
На долоні твоїй так багато різних шляхів.
Ти супутник не мій — ми не владні над нашими долями.
Ну а поки є сон, прохолода твоєї руки
І надія, що все ж таки ми збожеволіли.
***
Одного ранку сядеш у метро,
Примостишся в порожньому вагоні,
(І всі події будуть невагомі,
Такі неначе їх і не було.)
Знайомий дім. Дев'ятий поверх. Двері.
У сумці біль скоцюрблено затих.
(У кожному великому тунелі
Є дальнє світло — світло самоти.)
Усе дрібниці — зради і образи,
Через плече минаюче "пока".
(І навіть вірші — просто дивні фрази,
З чужих книжок узяті на прокат)
Усі ми вині у чужих поразках:
Відповідальність — штука не з легких
Отак поїдеш якось зимним ранком
За потиском зчужілої руки.
***
Прокинуся в безпам 'яті ночей,
Злякаюся і загорнусь в тепло.
Наснюсь тобі. У сутінках очей
Мене впізнаєш ти собі на зло.
І відстань є, і день і ніч мина,
А ти боїшся снів з моїм лицем,
І біль твій застига біля вікна —
Минає все і не минає щем.
Прокинуся в магічній тиші тиш,
У колі світла, в давньому "люблю",
Прийду до тебе і поки ти спиш,
Себе у твоїм серці загублю.
***
Я сьогодні зітру твій силует з вікна.
Не впізнаю сьогодні твою легковажну ходу.
На порожніх вулицях
Наших колишніх побачень — сніг.
Як це дивно раптом відчути, що
Я нікого не жду,
Що ні з ким не чекаю
Зустрічі уві сні,
Що мій голос —
Вже непотрібний нікому — звучить,
Що вуста мої вільні шукати
Нове ім'я,
Що в глухі кути
По багнюці причин
Завтра рушу
Не я.
Як це дивно відчути,
Що все назавжди мина.
На порожніх вулицях наших побачень —
Сніг.
Я сьогодні зітру твій силует з вікна,
Але ти приходь попрощатися —
Уві сні.
***
— Господи, пробач мені мій намір
Навернути біль свій у слова,
Я чудово розумію натяк —
Пий дощі, поки іще жива...
ТАЙМАУТ
Просто повернутись на живіт
І сховати у долоні долю...
Скільки несподіваного болю,
Наче опадає пізній квіт.
Просто говорити в телефон,
Шепотіти щось безглузде в рурку
Й бути вдячною нещасному придурку,
Що так само не знаходить сон.
Я ніколи не була права,
Але сталось так як мало бути
І крокує ранок в кеди взутий,
Бо пляшки з-під мрій треба здавать.
Що я знаю про його ходу,
Що я знаю про усіх хто поряд
Тільки те, що часу не знаходять
Зрозуміти, як, бува, їх жду.
Певно десь є Краків і Москва,
А я тут зіщулюсь на канапі.
Просто віра, розірвата навпіл
Болісно і тихо ожива.
— Гей, мала, ти там іще жива?!
***
У місті непомітна самота.
Її у місті просто не почуєш.
І від нічних думок вона врачує,
Нас научивши рахувать до ста.
Бруд ліхтарів, розляпаний по стелі,
Спектаклі переповнених кімнат
І монологи, писані не нам,
А через це фальшиві і веселі.
Пробач мене за дихання не в такт.
За паузи, загублені у жартах,
За надлишок дешевого азарту,
Який росте в занедбаних містах.
Пробач мені за зимну каву рук
У термосі несправжнього кохання.
За ту цигарку, що завжди остання,
Коли доводиться розпочинати гру.
У місті непомітна самота,
Ми засинаєм, вірячи в погане.
І щось разом зі снігом, невблаганне,
Проходить і ніколи не верта.
***
Я негасима у твоїм вікні,
В твоїй зимі пребуду негасима.
Якщо не буде холодно, мені
Подякуй за таку привітну зиму.
За одкровення у чужих авто,
Де кожен з водіїв читає Юнга,
За дівчинку, яку не пив ніхто,
Яка до тебе прийде зла і юна.
Спочине тиха у твоїх руках,
А до весни впаде їй в душу зірка.
За три листи і зустріч без дзвінка,
І темну тінь за рамою одвірка.
А поки що чекай її, бо сніг.
Я напишу Вам надвечірню вічність,
А ти колись подякуєш мені
На спечених губах зимовим віршем.
***
Дерева малюють на небі любов,
щоб відпустити сніг.
А Бог на прощання цілує його,
Щоб падав людям до ніг.
У річищі вечора квіти вогнів,
Купальські вінки тепла,
Які зійдуть в очах навесні
Із чорних коренів зла —
Люта гірчинка зимових дощів,
Міське проминання часу
І тиха тінь крила на плечі
Блідих зимових красунь.
Усе по-іншому бути могло
У Місяць Твердої Води,
Та снігу б нечутного не було,
Що прийняв наші сліди.
Білому коту Лаврику
На зимовім балконі темно —
Дуже тиха ніч за плечем,
Якщо жити взимку даремно,
То померти не пізно іще.
Кажуть дуже весела штука,
Коли вільно гуляє душа...
На зимовім балконі ні звука
І на губи сніг поспіша.
Шейкер ночі чарує коктейлі,
Кажуть правда на смак гірка.
І блука в лабіринті оселі
Міжміського привид дзвінка.
На зимовім балконі — темно,
За плечем лютневі вітри.
Помирати так само даремно
Задля раю безгрішних тварин.
***
Отямишся — переписали світ,
Замалювали всі огріхи білим.
І суне день ласкаво-злим дебілом
Із буйним умиранням у крові.
Отямишся — волосся із плеча,
Мов вітром електричок, що минають.
І суне ніч, і діти засинають,
І в снах ганяють місяць, як м'яча.
Отямишся — старіння книг гірке
І тіні рук не ліплять більше воску,
А тільки мнуть нервову папіроску
В садах Акутагави Рюноске.
Отямишся — а там росте трава,
І у птахів у горлі срібло темне.
Отямишся — а вже знання таємне
Ти недостиглим яблуком зірвав.
***
Мимовільний вигін дощу
Над дахами зимових вітрів...
Дуже добрий старий віщун
На сумних казках постарів.
Розмальовував нам зірки
І давав нам прості імена,
Чарував телефонні дзвінки,
Як усе закінчиться знав.
Маріонетками ми були,
Він ладнав для нас доміно,
Воскрешав із купки золи
І пророщував як зерно.
А найбільшою з усіх втіх
На нічних перехрестях вітрин,
Він моливсь за безжурних всіх
І підморгував нам згори.
Та коли вже він постарів
І не міг ладнати казок
Над дахами зимових вітрів,
Він посіяв синій бузок.
І його хода нелегка
Нам ще довго звучала з пітьми.
Ми всі вірили в чарівника
І тому залишились людьми.
***
Боже бережи наших дітей від —
днів народження у фастфудах,
снігу — завжди невчасного,
Але не неочікуваного завдяки Гідрометцентру.
Боже бережи наших дітей від —
повідомлень на мобільних телефонах,
Які забирають душі,
Перетворюючи їх на маленькі літери
Кольорових екранів.
Боже бережи наших дітей від —
від несправжнього повітря
Великого вологого міста
З його рвучкою поліфонією.
Боже бережи наших дітей від того,
Що двері фастфудів
Завжди відчиняються всередину, тобто — ВІД СЕБЕ.
***
Дзвякнеш з автомату коли-небудь —
Пробачати вчить твій мудрий дзен.
Я все рідше відкриваю небо,
Заґратоване ажурами антен.
Скажеш, що могли б попити кави
І іще щось бовкнеш на льоту,
Будеш незнайомий і ласкавий
Ловелас, покійник і пустун.
Темний голос, наче з річищ Лети,
Я собі у чай не переллю,
Ти ж бо знаєш як я не люблю
Ці людські невпинні естафети —
Переможець непомітний враз...
Мерзнеш десь у будці темно-синій.
Моє місто вже вкриває іній
Всіх твоїх пробачених образ.
Бідний Будда в літньому плащі —
В мене бо ж немилосердне небо...
Може ще подзвониш коли-небудь
І на розі щезнеш, ідучи.
***
Дні бувають такі випадкові —
Випадають вони з часу —
Малювати відтінок любові
На обличчях лютневих парсун.
З випадковою явою сонця
Недописаний третій акт,
Там, де янгола-охоронця
Заміняють пташки в клітках.
Сумновиді кавові зерна
Вичаровують з серця ніч,
І, з жорстокістю юного Зевса,
Непокірних — собі до ніг.
Жартувати з ними даремно
(В гущі ночі магічні нитки),
Щоб в фіналі молитись ревно
На згасаючі душі-зірки.
Дні бувають такі несхожі —
Випадають з життєвих скрут.
А Премудрий чекає в Ложі,
Поки ми відновимо гру.
***
Говори, що усе мина.
Я це чула, читала, снилось.
Але все-таки до вікна
Сумновиде сонце пробилось.
Але все-таки є міста,
Де поверненням мощено площі.
Ти десь певно це чув і читав,
І ті книги були хороші.
Говори, що це примха жінок,
На краю зими — істеричних,
Але все-таки на вікно
Надвечірність впаде полуничним
Сяйвом літа і ліхтарів
У містах, що змішують вина.
Говори, що світ постарів,
Що минання то — річ невпинна.
Говори: так завжди бува,
Бо над чимось люди невладні,
Але мрійницям ці слова,
Як цукерочки шоколадні.
Говори, що вже час рости,
Що минанню я не зараджу,
Але десь є на світі мости
Над річками з яких п'ють правду.
ASTRONOMICA
Послухай, мій любий, остання з ночей надійшла —
Нового життя вже читаємо книгу по зорях.
І тіні всіх зрад проступають в свічаді чола,
Грайливі і тихі, як діти несправжнього горя.
Сумні Зодіаки — між пальців — і доля чужа.
Ти все ще вважаєш, що магії варті
Одна і та сама надія, один і той жах?
І шлях в безкінечність на вкраденій карті?
Цей шлях нам прокладено — спить золотий Океан,
І тіні жінок застигають в німому чеканні.
...Читаєш по зорях,
А місяць — жертовний баран,
І ніж вготував йому
Божий улюбленець Каїн.
Два самотні голоси на чужі сюжети
Голос 1
Цю зимну ніч вже вигадали інші,
Її бездонно-синю чорноту
І сніг легкий, як бездоганні вірші,
Що падають і тануть на льоту.
Хтось послизнувся на тім самім кроці
І розгубив мідяшки ліхтарів.
Цю зимну ніч вже хтось комусь наврочив
І самоту ранкову перестрів.
Це все було і вже колись розтало
На іншім боці круглої землі,
А з папірців, коли весна настала,
Зробили легковажні кораблі.
І, засукавши небо і рукава,
Пускали їх у воду золоту,
Мені лишивши безпорадне право
Плагітувати їхню самоту.
Голос 2
Це вигадав хтось інший, а не я.
Тепер насправді важко пригадати —
Клубок ниток наплутаний на дати
І ніч слизька і сіра як змія.
Цей хтось здається був Гарсіа Маркес
В своєму незбагненному романі,
Вусань, що п"є у мене на дивані
Міцну текілу й розглядає марки.
Це був коктейль високої отрути,
Галюцінації з вторинним римуванням
І видавалося таким дурним питанням
Розкручене і пішле: ні, не бути.
Бо час — примарне світло на дахах,
Де сплять старі метелики і марки,
А під каштаном тінь — полковник Маркес,
Покараний за те, що не брехав.
Новорічна подорож: NOWHERE
Вдивляюсь в ніч вагонних коридорів.
Минулий рік, мов протяг привікні,
Із всіх розказаних в купе історій
Я вибрала предивні і сумні.
Висока ніч, замішана із чаєм,
А небо наче постіль із тавром —
Це просто залізниця відмічає,
Що білим снігом випране було.
У різні боки нас єдиний потяг
Везе крізь паперовий краєвид,
А ми на згадку кидаєм непотріб
У сині очі першої трави.
Ми маримо загубленим вокзалом,
Вдивляємось у порухи вночі.
А там пронас нікому не сказали,
І гасять світло й довідка мовчить.
***
Не вірите? Але життя зника,
Так наче дітям ліки підсластили,
І сніг пішов і ми натхненно пили,
Не знаючи ціна його яка.
Не вірите? Але часу нема —
Він стиснутий в годиннику надвечір.
Вдивляємось, як помиарють речі,
Як розтинає небеса сурма,
Не вірите? А це лише авто —
Бог ставить білі хмари на стоянку,
Щоб пити і всміхатися до ранку,
Щоб не молився невідомо хто
Про сніг — як ліки — і життя, як сніг.
Облиште, Він не хоче більше чути.
Так наче дітям трошечки отрути,
Щоб виросли мовчазні і сумні.
Без віри.
І вже самі вкладали
Спати дітей під музику
Минущих умирань
І замовкали,
А Пан Бог сміявся
І проливав від відчаю горілку.
Він знав, що буде
І хотів забути.
ІІІ Весняний карнавал
***
Ти десь за ранком, за оцим дощем,
Живеш в якійсь безодні несходимій.
Між нами гранню — безкінечний щем,
Моя безтямна і гірка гординя.
Твій світ — логічний, як весняна злива,
У ньому все живе в полоні часу,
У ньому кожна гілочка щаслива,
Покірна, заспокоєна, мовчазна.
Твій світ — священний, я у ньому зайва,
Тому шляхів до тебе не шукаю.
Я — завойовник, я — безжальний зайда
В чужі світи, коли кажу: "Кохаю!"
Бувай! Лишайся за стіною ранку,
Де Тінь Дощу блукає кришталева.
Я ж тільки білим квітом на світанку
Впаду весною на твої дерева.
І аромат, бентежний наче море,
Тебе отруїть на якусь хвилину —
Володар світу вічної покори
Відчуєш своє щастя і ...