Піднявши рукав светру мене зустрів рельєф порізів. Були старі але зустрічалися і нові. Не хотів залишатися на одинці тільки, щоб не усамітнюватися зі своїми проблемами, які підбивали спину, не жаліючи. Але завтра для мене підготувалися нові проблеми, тому мені залишалось тільки стрімко чекати кінцю цієї епопеї, ех .
2 розділ "Тінь незвіданих думок"
– Жовтень, – з пристрастю в голосі промовив він, – Боже, це мій улюблений місяць, готовий його поїдати, вдихати, втягувати запахи. Ах, цей бунтівний і сумний місяць. Дивись, як від зустрічі з ним зашарілися листя. У жовтні світ охоплений полум'ям… Рей БредберіПрозорі краплі дощу спокійно омивали старі вікна. Дим окутав пусту кімнату, яку полонив холод. У мене залишилась тільки одна пачка цигарок, грошей на нову не має, я не знаю що мені робити. Це жахливе відчуття — відчуття безнадії. Відсутність того заохочуючого запаху віри в хороше майбутнє.
Можливо вийде позичити коштів в якогось придурка, потрібно сьогодні також вийти на двір. Ця ідея мені не сильно сподобалась. Враховуючи сьогоднішню мокроту, яка брала в себе багато беззахисних речей, які мов мочалка, вижата – без води в сердині, вбирали в себе вологу, мокнули вщент.
Вчорашня новина медсестри засіла комком в горлі. Мені було добре й так – тут, лиш я та ця солодка тишина, яка брала за шию, п'яно душила до останього подиху. Я боюсь побачити реакцію тверезої людини, яка випадково або з великим бажанням буде передивлятися записник жалюгідного самогубці, що любить поблукати вночі. Через пару хвилин повинна прийти зла медсестра з своїми банальними питаннями та болючим уколом чи крапильницею, яка немов не надавала необхідні тобі ліки, а навпаки забирала твою наснагу до хорошого. Вона запустить холод своєю натурою, своїми не потрібними питаннями. Їй так цікаво, як живе цей безнадійний хлопець, мене смішать такі думки про Зою. Але до неї є питання, мабуть, як у неї до мене.
Тишу в кімнаті замінили пісні sadsvit, re-read та tery, які линули з м'яких навушників. Мабуть потрібно знайти гребінець і все ж навести лад з волоссям. Безлад, що на голові, що в ній. Відчуваю, що я в котре почую від жінки вже звичні слова: " що ж ти такий лінивий, добре якщо ти не хочеш відрізати коси. Від коли це мода на довге волосся у чоловіків пішла? Ото в моїй молодості, ото хлопці були, уф, аж кров стине від спогадів. ", що було в твоїй молодості мене зовсім не цікавить, мені і з хвостом добре. Це я чув майже кожного дня, тому звик, лиш мовчки відповідав своїм байдужим поглядом. Взагалі для кого мені його відрізати, кому я цікавий? Мені нормально мати маленький хвостик позаду. Тільки необхідно знайти зараз ту спритну резинку, яка любила загубитися.
Мій погляд ліг на високу тумбу, що стояла поруч прикриваючи мене своєю темною тінню. На ній же знайшлась ще одна загублена пачка сигарет, безліч салфеток і заплутана зарядка. Резинка знайшлась пізніше але вона одразу була використана. Тепер обличчя стало прикрашеним не тільки непомітними веснянками чи красивими, голубими очима, великими, чорними бровами чи срібною сережкою у вусі, а ще й мимовільним хвостиком. Волосся було темно каштановим, приємним на дотик та густим, мов карпатські ліса. Іншим я можливо був і гарним, хоч і малопомітним, але собі я не подобався. Не впало до душі дивитися на себе в дзеркало, яке мовчало і принижувало своєю мовчазливістю, оманювало, не давало адекватно себе оцінювати .
Через пару хвилин, як я закінчив наводити порядок прийшла очікувана медсестра Зоя — стара, мало чим приємна або красива жінка але краща за інших з мед. персоналу.
— Добрий ранок, давай, настав час крапельницю ставити, потім завершиш марафон.
Проігнорувавши ці слова, я нетерпляче дав руку. З моїх покусаних від роздратування губ тихо пролунало: "Вставляй та йди з від ци". На щастя Зоя, мов почула мене й дійсно не затрималась, як тільки поставила, дала таблетки, швидко пішла в коридор. В кімнаті лишився запах її мерзенного парфюму, яким Зоя хотіла вразити когось з лікарів або пацієнтів.
Я тримав в руках маленьку баночку в якій лежали таблетки, таблетки які можливо можуть врятувати чиєсь життя. Вхопивши у руки телефон швидко почав набирати щось в пошук. Хоч інколи Google міг підвести, розчарувати, як це зробив зараз, він може ще й врятувати життя комусь одному або навіть багатьом. Наприклад мої думки осінила одна хороша ідея – скоротити свою історію за допомогою передозу ліків. В мене це була б вже двадцята спроба, звісно попередні були не вдалі. Так само, як і ця, адже такої кількості не достатньо. В ліпшому випадку тебе тільки знудить, в іншому ти все ж блювонеш. Що то, що то не було потрібним мені. Це розчаровувало, хотілось розплакатись за безвиході.
Раптом телефон, що був коло моїх сідниць увімкнувся і вібруванням, дав знати про нове повідомлення. Вібратор на який я заслуговую. Відволікшись від власних думок мої вуста загорілись усмішкою. Я гадав, що сенсу дивитися на причину такої реакції телефона не було але рука сама потягнулась до нього. Яскраве світло екрану заставило прижмуритись, на ньому виднілися тільки повідомлення про нові дописи, вже не цікавих блогерів, сповіщення від інтернет друзів, які мабуть хочуть поділитися новою знахідкою серед фільмів чи навіть обмінятись відвертими фотографіями. Хоча в куточку було сховане цікаве повідомлення:
"Доброго дня, Ви просили називати себе Леонід, я директор картинної галереї, мене зацікавили Ваші роботи, прошу поділіться ними і думаю що я не буду проти придбати одненьку або дати гроші на роботи адже Ви дуже талановитий хлопець."
Це дивно адже мій акаунт у Twitter не дуже популярний, +— 50 друзів, свої малюнки або мимовільні скретчі я виставляв тільки туди, хіба що з'являлись інколи в переписках з друзями але це дуже рідко. Чесно, я був не проти фінансової допомоги. Мені як не на малювання, так як на життя. Щоб купити собі цигарки, заплатити за вітаміни, купити теплий одяг адже літо вже минуло. Мені ще около двох тижнів потрібно зависати тут, в лікарні.
Немов хтось попросив мій шлунок заспівав пісню, сповіщаючи про голод. Я був не проти прогулятися до їдальні. Знайдена пачка сигарет була майже пустою, тому по дорозі можна буде поросити одненьку чи навіть позичити гроші – це більше мотивувало понести свої худі сідниці до егоїстичних людей .
В коридорі поки що пустувало, тільки прибиральниця ходила, мила підлогу і протирала пиль. Медсестра, яка заходила сьогодні вже обслуговувала новачків в перших палатах. Чорний кіт, він же той заборонений, бігав за моєю тінню, чіпляючись інколи за одяг. Я був вдягненим у коричневий, теплий светр, темні штани та поверх них виднівся старий халат, за поясом якого й біг котик. Мені це не подобалось тому через п'ять хвилин гри я схватив непосидючого собі на руки. Забороненому це сподобалось, і він пригрівся коло самого серця, починаючи муркотіти. За халатом це чорне щастя не побачиш, по цій причині я не боявся що його знайдуть і з випрямленою спиною але поглядом опущеним на підлогу, продовжив йти.
Все ж коридор пустував не постійно, обов'язково з'являлись люди які поспішали або в ординаторську, або до себе в палату. Ще й в наслідок заселення в очі кидались нові особи. Хтось непорушно сидів паралізовано на інвалідному кріслі поки опікун розмовляв з медсестрою, чи просто стояв з якимсь переломом в очікуванні на постільну білизну.
Порадуючи себе запахом сигарети та міцної кави я направився до їдальні. Пів години простоявши в черзі по сніданок, я нарешті наївся маленьким шматком омлету та салату з солодким гарячим чаєм. Не на подив біля дверей палати, яка саме скажімо належала мені вже ходили люди. Та-ак, мисли позитивно, Лео, мисли позитивно.
Я присів на доволі м'якому диванчику, що поряд дверей в неї і чекав поки мед. персонал вийде. І справді тепер в палаті не тільки я, а ще два хлопця, як і казала мені вчорашня медсестра. У одного напевно був перелом ключиці, тому він спокійно лежав на подушках і задумливо, з рум'янець, листав новини в мережі. В того було біляве волосся, носик з горбикою і гострі губи." Микита Хрущов. 16 років." — саме так було написано в мед картці, на нічному столі. Він не був зацікавленим кімнатою чи новими знайомими, напевно його приваблював інтернет світ.
Інший хлопець був приєднаним до апарату штучного дихання. Це той самий? Моє обличчя прикрасив подив. Цей був більш привабливим і навіть завдяки рисам обличчя виглядав сексуально. У нього було чорне, густе волосся і злегка білява шкіра, яка вкривала і так худощаве, холодне тіло. "Віктор Вишневецький. 19 років." Він лежав на ліжку що поряд з моїм.
Апарат, що був поруч показував не сильне серцебиття, немов його сердце має шанс зараз перестати битися. Це лякало мене, хотілось кинутись його рятувати але чим? Я здивовано сів на ліжко, скинув куртку і надягнув кофтину, адже в кімнаті було не сильно тепло, але все ж продовжував дивитися на хлопця. На його руці, яка звисала з ліжка було безліч порізів."Невже самогубця?" — ще більше здивувало. Медсестра не вказувала на їх причини.
Подив опустив мене на холодну підлогу, по якій гуляв вуличний вітер, що заглядав чи то з не закритих дверей, чи то з старих вікон. Я доторкнувся до злегка теплої руки. Хлопець не відреагував, продовжував непорушно лежати. Якщо ти й справді самогубця, то я хочу з тобою поговорити, прокинься, ти не вартий смерті. Серце грало від вуалі невідомості. Це важко пояснити — коли невідома тобі людина стає цікавою тільки тому, що з'являються приємні відчуття в середині, знаки, що це не проста зустріч. В кімнаті було тихо, за вікном гуляв вітер, а спантеличений Микита то дивився в телефон, то на придурка – мене але не насмілився запитати що сталось.
Через деякий час в палату зайшла медсестра, за п'ять хвилин до приходу, якої я встиг сісти на ліжко, щоб не застукали, адже подумають не добре.
— Кхм...