Тепер
перед моїми очима був лише чорний просмолений дах, над яким синіла смужка повітря.
В школі я ходив до секції зі спортивної гімнастики, навіть мав перший юнацький розряд. Тож стійка на руках для мене була звичайною спортивною вправою. Зараз своє тіло я тримав під таким кутом, щоби можна було легко повернутись у вихідну позицію — на ноги.
Чому я не зняв годинника? Його малюсінька кругла голівка чимдужче впиналася мені у зап'ясток.
Я не врахував того, що через підвищений ризик і, відповідно, через нервову напругу сили на висоті витрачається незрівнянно більше, ніж на звичайному тренуванні у спортзалі. Почали дрижати м'язи рук та спини. Ще трохи — і доведеться опуститись на ноги.
"Ти граєш у нечисту гру, — почув я чийсь голос, що вжалив мене в саму душу. — А стати вертикально — слабо? Боягуз!"
— Ні, я не боягуз, — прошепотів я і змінив кут нахилу.
О-о, безглузде геройство юності, що не знає ціну життя…
Шматок чорного даху перед очима зник, але розкрилася небесна синь.
Я зрозумів, що накоїв непоправне: з такого кута можливий лише один вихід — стрибок через спину. Мене охопив панічний жах. "Господи, що я наробив? Невже це кінець?! Ні, ні! Господи, врятуй мене, дурня…"
— А-а-а!...
Якась незнана сила відкинула мене назад. Я повалився на дах. Завмер,
ще не вірячи, що врятований. Розпластаний, нерухомо лежав на спині.
Невдовзі на дах вбігла Жанна. Захекавшись, присіла біля мене навпочіпки.
— Ідіот! Ти що, зовсім з глузду з'їхав? Ти ж міг розбитися на смерть!
Ти собі нічого не зламав? — вона почала обмацувати мене. Схоже, вона була налякана не менше за мене.
А я, вражений, мовчав. В моїй уяві виникла жахлива картина: внизу, біля будинку, на асфальті лежить якась кривава мішанина. Від цієї мішанини відокремлюється моя душа, і її уводять до відчиненого фургону великої чорної машини. Біля фургону стоять водії із залізними гаками, схожі на чортів. З фургону лунають чиїсь несамовиті волання…
Я зрозумів, що це зараз мало статись зі мною, але якимось дивом цього не трапилось. Мене охопило дивне бажання перехреститися.
А Жанна продовжувала термосити і обмацувати мене:
— Попандопулосе, ти живий? Живий? Чи ти помер? Чи прикидаєшся?
Чому ти мовчиш? Дай-но перевірю, — промовила вона, і у її голосі раптом пролунали грайливі нотки.
Вона вправно розстібнула ґудзика на моїх джинсах і засунула руку мені в труси. Ми подивились одне одному в очі і вмить все зрозуміли без зайвих слів. Посміхаючись й не зводячи з мене сяючих очей, Жанна трохи підвелась і акуратно стягнула зі стегон білі трусики. А я тим часом спустив до колін джинси.
Піднімаючи спідницю перед тим, як вмоститись на мене зверху, Жанна промовила:
— Останнім часом я роблю одне глупство за іншим. А все, поміж
іншим, через тебе.
… Через деякий час ми з нею зійшли сходинками вниз і вийшли з будинку.
— Льошику, я не хочу тебе відпускати. Може ще трохи погуляємо,
га? — запропонувала вона.
— Ні, мені потрібно додому, — впевнено відповів я. Злегенька
торкнувся вказівним пальцем кінчика її носа. — До завтра, — і пішов.
Їхав у тролейбусі і дивився у вікно. Мені здавалося, що за цей день я подорослішав років на двадцять. Намагався розібратись, що саме зі мною сьогодні відбулося і чому. Раптом я зрозумів, що на цій землі все взаємопов'язано: Біда нерозлучна із Радістю, а Кохання — зі Смертю.