Він намагався не спустити з ока того довговолосого хіпі у джинсовому костюмі.
Обидва увійшли у метро і, пройшовши крізь турнікети, піднялись на відкриту платформу.
Незважаючи на пізню годину, на платформі було багато народу. Якоб відчув, як починає битись його серце. Слабенькі удари віддавались глибоко у грудях, зливаючись з ударами церковних дзвонів. В роті з'явився солонуватий присмак, такий смак у крові. І перед втратою свідомості також.
Пройшло кілька довгих, наче вічність, хвилин. Якоб не зводив очей з довговолосого хлопця, що стояв на платформі біля телефону.
Вдалечині, перерізавши напівтемряву світлом двох яскравих жовтих фар, з'явився потяг. "Тух-тух-тух" — гатило, наближуючись, і цей зростаючий гуркіт штовхнув збожеволілого Якоба до дій.
Його дихання почастішало. Власне, він вже не дихав, він стукотів колесами потягу, що під'їжджав до платформи станції. В останню мить згасаючий розум Якоба шепнув слабке: "ні…" Але все ж таки він вийняв ніж і, притискаючи його до стегна, підкрався до хлопця. І коли потяг, гальмуючи, заїхав на естакаду, Якоб вдарив хлопця ножем, а потім зіштовхнув з платформи під колеса. І лише в останню мить зрозумів, що цей довговолосий хіпі, ідеаліст, вічний студент, — то він сам…
***
Якоба відспівували в соборі святого Марка. На молебні зібралося лише кілька людей: продавець з рибної крамнички, якийсь молодий неохайний негр і білявка у чорному вуалику, яка не схотіла назвати своє ім'я.