Обов'язково. Ти живий, живий! А я казала діду! І матусі! І бабусі! А вони не вірили, тільки плакали, щоб я не бачила. А я вірила! Я так вірила! — ледь чутно, трохи затинаючись, прошепотіла Веселка і заплакала.
— Тому ми і зустрілися, бо ти вірила. Як же я на тебе чекав, — прошепотів тато, пригортаючи свою маленьку донечку.
Так вони і сиділи невідомо скільки біля вогнища, дивлячись одне на одного, не в змозі надивитися. То сміючись, то плачучи. І як же їм було добре удвох!
Веселка так багато хотіла всього розповісти! Як жила ці роки. Як мріяла. Які в неї чудові друзі. Який у них смішний ледачий коник. Як вони всім селом намагалися розкрити таємницю таткового зникнення.
Але, на її подив, татко все це знав дуже добре. Наче завжди був поруч. Вони ще довго сміялись і сумували, згадуючи минуле.
Та ось настала черга таткової розповіді. Присівши прямо на пісок біля вогнища, не випускаючи Веселку з рук ні на мить, він розповів їй свою історію зникнення, починаючи з того, як на землю прийшла чорна смердюча навала. Поступово вона накрила майже все навкруги. Міста та села, гори та річки, поля і ліси перетворювались на гидотні болота, сповнені мерзотних створінь. Люди тікали з тих місць, а хто не встигав, потрапляли в полон, і згодом самі перетворювалися на потвор.
І не було нікого, хто міг би перемогти цю темряву. Нікого, крім татка.
Того далекого дня, коли люди востаннє бачили татка живим, він, одягнувши свої бойові лати, шолом, узявши щит та меч, сів на коня, обійняв свою родину, поцілував ще зовсім маленьку Веселку і рушив на вирішальну битву.
Слухаючи цю розповідь, Веселка заплющила очі і намагалась уявити собі все, що чула. Ось перед нею чорна земля. З усіх боків! І тільки невеличкий клаптик світлої поверхні, на якій її татко на білому коні відважно б'ється з усією тією нескінченною армадою страшних істот, що лізуть і лізуть прямо з-під землі. І чим більше їх падає під татковим мечем, тим більше з'являється нових!
І ось з останніх сил татко підкидає свій меч угору, в самісіньку чорну хмару, яка вкрила небо, і залишається без зброї. Меч на мить зникає у тій хмарі. Радісна погань обліплює обеззброєного воїна з усіх боків, так, що його вже не видно, і тягне під землю.
Тим часом меч падає на землю яскравою блискавкою, яка знищує ворога. Вмить зникає все чорне, а на місці, де вдарила блискавка, залишився татків меч, устромлений в землю, схожий на хрест.
Знову яскраво сяє навкруги земля! Немає погані, але й татка немає. Там, на землі, немає. Бо тепер його домівка тут, серед хмар, у небесному місті.
Тато закінчив свою розповідь.
Веселка розплющила заплакані очі. На татковому плечі всілася маленька пташка. Біля його ніг та навкруги них зібралися з лісу маленькі чудернацькі звірятка з розумними очима. Веселка шморгнула носиком, утерла рукавом сльози, поцілувала тата і несподівано підскочила.
Але ж у тебе тут ціла дивовижна країна! Я бачила, поки летіла! Навіть трішечки попір-нала. Так весело, так чудово! А з землі нічого не видно! Чому? Я вже дивилась, роздивлялась! І так, і сяк. Навіть бабусині окуляри одягала. Нічого не видно. Лише хмаринки та сонечко. А можна, я тут політаю крапельку? Ну мо-о-ожна? На день народження!
— Звісно, можна. Давай разом!
І почалась дивовижна пригода! Білі хмаринки були усюди. Одна над одною, і поруч, і навкруги. А серед них — чарівний небесний світ. Ось вони летять над горами, вкритими іскристим райдужним снігом! Веселка на вершині. Вона змерзла і тремтить, бо дуже холодно. Та поруч з'являється тепленький татко і зігріває її своїм диханням. З хмаринки починає іти сніг величезними сніжинками, які кружляють під музику вітру навколо і перетворюються у трійку сніжних коней, запряжених у санчата. І ось вони вже летять стрімголов з гори серед скель та пагорбів, виписуючи карколомні піруети. На одному з них сніжна трійка несподівано зникає, і Веселка шкереберть летить прямісінько в замет, але замість холодного снігу вона опиняється на руках у тата.
І тієї ж миті вони вже поруч із зовсім іншою хмаринкою, на березі прозорої річки. Праворуч — водоспад. Невеликий, але дуже стрімкий. Річка заросла гігантськими квітами, які танцюють у воді. Їхнє величезне листя може втримати на собі людину, а деякі листки — навіть двох. Веселка бігає тим листям, зганяючи у воду жаб та здуваючи метеликів у повітря. Їй так весело, що вона не помічає, як листок, на якому вона знаходиться, відривається від своєї квітки, і, збільшуючи швидкість, несеться до краю водоспаду. Ще мить — і вона на тому листочку, загнувши його краї на себе, мов на човнику, летить вниз з водоспаду гірським потоком, через пороги та завороти. Наскочивши на величезний камінь, листочок-човник вислизає з-під неї, і дівчинка опиняється під водою, сміючись та пускаючи пузирі.
— Це так чудово! — кричить Веселка, лякаючи сонного сома.
Виринає вона вже поруч з наступною хмаринкою, де її зустрічає татко, загортаючи у величезний квітчастий рушник. Навкруги ліс з велетенськими деревами, що переплелися гілками на запаморочливій висоті. Дерева схиляються верхівками до них і піднімають вгору, передаючи Веселку і татка одне одному. І Веселці зовсім не страшно на такій висоті, бо поруч — татко!
І так з хмаринки на хмаринку, із світу в світ, милуючись незвичайними яскравими пейзажами! І в кожному такому місці вони були не самі. Усюди безліч усміхнених людей, звірят, пташок та інших живих створінь, великих і маленьких, які вітали їх та весело супроводжували в цій стрімкій пригоді.
Встигли побувати всюди. Навіть в жерлі діючого вулкану! А ще на самісінькому дні океану! А ще біля величезного палацу, навколо якого янголи з музичними інструментами виконували прекрасні мелодії.
Нарешті, задихаючись від швидкості та захоплення, вони опинилися біля свого багаття. Веселка припала до струмка.
— Яка смачнюща вода! Пила б і пила! Жила б тут і жила! — весело щебетала вона своєю дзвінкою скоромовкою. — Ой, я всім розповім, як тут чудово! І дідові, і бабусі, і матусі, і всім-всім! Та не повірять, мабуть. Чи, може, повірять? Напевно, не усі. А з тими, хто повірить, ми разом сюди завітаємо. Чи не можна? Чи, може, мені не повертатися туди, а жити тут, із тобою? Га?
Татко сумно милувався нею, насолоджуючись кожною миттю цього довгоочікуваного, щасливого спілкування. Коли Веселка закінчила свої міркування та питання, він зітхнув і тихо промовив:
— На жаль, повертатися треба, ріднесенька моя. Та ми ще неодмінно зустрінемося, от як зараз, щоб більше ніколи не розлучатися. Але зараз на тебе чекають. Ти дуже потрібна там, на землі. І тобі треба бути сильною та сміливою, бо попереду багато випробувань. Проте ти здолаєш усе. Слухай уважно. Я хочу дати тобі важливе завдання — знайди мій меч! Це буде нелегко, але це дуже-дуже важливо! На це в тебе є всього два дні і дві ночі.
— Меч? Але ж у нас мир та спокій! Навіщо нам меч?
— Так. Був мир та спокій. Але поки ти гостювала тут, на землі все змінилося. На жаль. Тому потрібно не тільки його знайти, але й скористатися ним.
Веселка зробила великі очі і затулила долонями ротик.
— Когось убити?
— Ні. Запам'ятай: більше ніхто не повинен вмирати! Цим мечем неможливо вбити когось живого. Сила цього меча — у моїй любові до вас. І тільки той, хто любить інших так, як я, знайде силу і розуміння ним скористатися.
— Це добре, що ніхто не повинен вмирати, — з полегкістю зітхнула Веселка. — Але як ним скористатися? Що робити потім, коли я його знайду?
— Ти обов'язково зрозумієш це, коли знайдеш меч. Тільки нічого не бійся. Пам'ятай, я завжди невидимо буду поруч. А якщо ми з тобою разом — ми переможемо! І ще. Запам'ятай: якщо ти завжди будеш уважно прислухатися до свого серця, то навіть ворог допоможе тобі знайти правильне рішення і остаточно перемогти.
Із цими останніми словами світ навкруги почав стрімко обертатися, і вони розлетілися в різні боки, дивлячись в очі та простягаючи руки одне до одного.
— Я обов'язково знайду меч і повернуся сюди! За два дні і дві ночі! — крикнула Веселка і полетіла крізь хмари, вниз до землі.
Частина 3
З небес на землю.
Зустріч на згарищі.
Незвичайні здібності Веселки.
Молитва та чудесний дощ.
Нові неприємності.
Небо з сонцем та хмаринками швидко промайнуло повз Веселку. Зникли дивовижне місто, океан, тато. На серці стало трішки сумно, але надія на повернення та дитяча цікавість, що ж воно очікує її попереду, зробили свою справу. Тепер у Веселки була справжня важлива мета. І ця мета робила її трохи дорослішою, ніж вона була ще зранку.
І, мабуть, саме це допомогло мандрівниці не втратити свідомість вдруге за день, коли вона згори побачила під ногами землю. Точніше, те, що зосталося від тієї квітучої країни, якою батьківщина була вранці.
Свідомість не втратила, але злякалася дуже. Бо замість річок та різнобарвних ланів, замість зелених лісів та веселих будиночків Веселка побачила справжнє згарище!
— Таточку, рідненький! Що ж це таке? —скрикнула вона.
— Та лети вже швидше, там дізнаєшся! На неї всі чекають, а вона тут базікає! — роздратовано зацвірінькала, пролітаючи поруч, якась прокопчена пташка з обгорілим пір'ям і задимленим хвостом.
Веселка здивовано провела пташку поглядом і стрімко полетіла на землю, навіть не звернувши уваги на те, що зрозуміла пташину мову.
Опустившись на пагорб край свого села, вона побачила біля шляху знайомий височенний залізний іржавий стовп, на якому завжди висіла табличка з назвою села — "ВЕСЕЛЕ". Тепер табличка була обгорілою і чимось смерділа.
У Веселки на очах забриніла сльоза, але заплакати вона не встигла, бо прямо з-під ніг у неї вискочив наш знайомий наполоханий зайчик. Сахнувшись спочатку від несподіванки, а потім впізнавши Веселку, він заволав, мов скажений:
— Та біжи швидше додому! Її там шукають усі, а вона тут рюмсає! Бігом біжи!
Крикнув і втік, тільки п'яти заблищали, чи що там у зайців замість п'ят.
Веселка аж рота роззявила, збагнувши, нарешті, що розуміє пташок і звірят. Та розмірковувати над цим дивом не було часу. Вона стрімголов помчала з пагорба до рідного села.
Добігши до крайньої хати, дівчинка зупинилася, щоб перевести подих, і далі йшла вже повільно.