Інна. Частина перша

А переможуть Народнi Фронти, — нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам — то нашим дiтям, не дiтям — то онукам. Адже ми — вiдламана галуз­ка!

— Я за неповний рiк, — продовжує, — виснажився, нiби за п'ять. Зi здоров'ям серйознi проблеми. Маю ж стiльки зацiкавлень. Мiг би, наприклад, конструювати веломобiлi, — з гордiстю демонструє триколiсний пристрiй. — Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи, чи вар­то?

Мене гризуть схожi сумнiви. Близько пiвроку тому i моє життя, навально увiрвавшись, пiдпорядкувала й пе­реорiєнтувала нова, небувала справа — об'єднання ук­раїнцiв Литви. I подався сюди радше шукати вiдповiдей, анiж давати їх. Проте запевняю якомога бадьорiше:

— Мабуть, що варто. Хiба годится в такий час вiдле­жуватись? Робитимем, що пiд силу, а там — побачимо!

— Доступнi мiгрантки зманюють естонських парубкiв, — подiлилась, припалюючи сигарету вiд сигарети, гiд у не­величкому, рiзномовно гомiнкому кафе, куди заглянули перепочити пiсля походiв музеями. — Через це, — сумови­то виповiдаючи цiлком земнi витоки непримиренного ра­дикалiзму, додала, — естонкам нi за кого виходити замiж.

Найцiннiший, що везу iз Таллiнна, сувенiр — ось вiн, приколений на куртку. Крихiтний, у виглядi прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвiчi вужча блакитна, смужки. Придбав у кiоску в самiсiнькому центрi Старого мiста. Певне, уперше в Союзi у вiльному продажу.

Щоправда, меткий кооператор трiшки схибив — та чи багато кому вiдомо, як виглядає український прапор?..

Крутячись туди й сюди на тiсному передньому сидiннi (прибувши на посадку останнiм, застав незайнятим лише його, хоч бiльш полюбляю заднi), вражаюсь, як добропо­рядно поводяться, куняючи в крiслах, литовцi. Рiдко ко­ли хто скинеться, поцiкавившись упiвголосу, скiльки ще їхати. Нашi — думаю — не витерпiли б, давно влаштували гармидер, принаймнi затягли пiсню.

Оскiльки сон у транспортi бере мене погано, нiщо не заважає, вiдкинувшись на м'яку спинку, напiвзаплющивши очi, надалi вiддаватися спогадам.

... Опинився я у Литвi, як, певно, i бiльшiсть нету­тешнiх, цiлковито з волi випадку. Вiдбухавши чобiтьми — серед тих, хто не мав хисту вiдкараскатись, — "почесний обов'язок", виявив, що за два з лишком роки лейте­нантства комп'ютери, до роботи на яких готував iнсти­тут, перетворились на доiсторичних чудовиськ. Отож по­дався на курси переквалiфiкацiї до Києва, куди пiдоспiв iз рiдного Львова саме перед чорнобильським вибухом.

Столиця буяла жовтогарячим полум'ям величезних, як помаранчi, кульбаб, неприродньо м'ясистим листям каш­танiв, щоденними викидами жахних суперечливих чуток, iстерично-веселих куплетiв i анекдотiв. Розсудливiшi з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкруг меблiв з вологою ганчiркою. Спритнiшi утворили стовпотворiння на вокзалi. Вирiшивши не спокушати долю, накивала п'ятами й половина слухачiв курсiв. Менi ж бу­ло лишень цiкаво: хiба здатне що, пiсля радянської армiї, налякати?

Тривоги, спричиненi аварiєю, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дiвчини-одногрупницi з Литви. Музеї, виставки, вернiсажi, найдефiцитнiшi фiльми, спектаклi й концерти — усе до наших послуг. Проблем iз квитками, оскiльки переважна частина по­тенцiйних глядачiв або знаходилась далеко вiд Києва, або ж не ризикувала зайвий раз залишати помешкань, не iснувало.

Я пiдтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджу­вався її вишуканiстю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежiночому логiчному розумовi та при­балтiйському вiльнодумству. Бiлим туфелькам цiєї рафiнованої вихованки мiської культури не доводилось, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскiльки часто до мiкроскопiчних деталей спiвпадають нашi суд­ження про той чи iнший витвiр мистецтва, i як протилеж­но можуть розходитись погляди на щось основне, визна­чальне.

При всьому тому, уже восени я трясся у поїздi через лiси й болота Бiлорусiї поповнювати ряди "емiгрантiв кохання".

Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплен­ня — лiтератури. Найбiльш вiдомий i перекладаний iз ли­товських поетiв — Межелайтiс — належав до числа улюбле­них. З-пiд нав'язливих iдеологiчних нашарувань його творiв проступав вiрш "на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий", сузiр'ями зблискували то акварельно-свiтлi, то iнтелектуально ускладненi, часто фантасмагоричнi образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, янтарно-озерно-лiсовий край.

То чом би, зрештою, й не Литва?

Омитий щойно вiдшумiлим дощем Вiльнюс стрiчав золо­том сяючого на сонцi тополиного листя, смарагдом живої iще трави, багряним вилиском черепичних дахiв. Пiсля запущеного, метушливого Львова мiсто дивувало догля­нутiстю, чистотою, розмiреним темпом буття.

Чи не найяскравiше iз перших вражень: пiшоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопанi, навiть при вiдсутностi машин, очiкують зелено­го сигналу.

Оскiльки вчувались уже повiви майбутнiх потрясiнь, я зауважив, звертаючись до нареченої:

— Ну, iз таким дисциплiнованим народом впоратись запросто! Досить ввiмкнути попереду червоне свiтло — й нiхто не зрушиться з мiсця.

Гай-гай, аби пересвiдчитись у нездарностi, хай пiвсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.

Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програму­вання, я звикав потроху до нових умов. Литовцi, з якими стикався, виявлялись, звичайно, цiлком доброзичливими, хоча й дотримувались при спiлкуваннi деякої дистанцiї. А що менi не довподоби характернi для пiвденнiших широт вияви панiбратства: заглядання iзблизька в очi, нав'яз­ливi розпитування, безцеремоннi поплескування по плечу, — то такi взаємини повнiстю задовольняли.

Полiтичний клiмат, порiвнюючи з Україною, рiзнився м'якiстю надзвичайною. Комунiстичну iдеологiю тут впро­ваджували без звичної оскаженiлостi. На рок— чи бардiвських концертах, лiтературних вечорах, у театрi лунало таке, вiд чого голова моя йшла обертом. Опальнi московськi чи ленiнградськi дiячi знаходили у Вiльнюсi царину для фронди i вдячну аудиторiю.

Коли народилось малятко, нам iз дружиною пощастило отримати сiмейний гуртожиток — кiмнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок, корпусiв-вуликiв, що їх натреноване око умить вiдрiзнить од звичайних будiвель, — як сироту з притулку вiд дитини, котра зростає дома. Коротають поруч вiк сотнi родин: лисiють батьки, цiлуються на пожежних сходах вирослi чада, до кровi зчiпляються на спiльнiй кухнi сусiдки, iнодi хтось викинеться з вiкна, — а звiстки про отримання державних квартир надходять рiдше, анiж бравурнi репор­тажi про чергове пiдкорення космосу.

Але як тiшились ми з окремого, в десяток квадратних метрiв, житла!

Нелегко далась втрата мовного середовища.

 Було якось, впiймав себе на тому, що не пам'ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаю­чий оно з-пiд даху, конусик льоду.

Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати нi про що iнше, прокручував у мозку варiант за варiан­том, поки, дiставшись до гуртожитку, не випорпав з-помiж книжок словника. Одразу вiдлягло, полегшало. Звiсно ж, бурулька!

Зринув спомин.

 Засипана снiгами сiльська, пiд вишне­вим дахом, хата. Впритул пiдступає до неї густий триповерховий лiс: внизу — суцiльне брунатне плетиво гiлок мiшаної поростi; вище — яро-зелений, з блiдими стрiлочками ново­народжених пагонiв, прошарок сосон; над ними — вивчений за довгi зимовi мiсяцi напам'ять графiчний узор дубо­вих, помережаних воронячими гнiздами, крон. I моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм'яклим повiтрям, вискочив на порiг, розриваюча дитинна радiсть вiд споглядання усього цього, а головне — поважно звисаючих з-пiд ринви, величезних, рубцюватих, що ввiбрали до iменi i дзвiн веселкової зливи крапель, i пiднебесний скрип довгожданого жайворонка — бурульок! Хiба мислимо змiняти їх на ту ж, скажiм, тривiальну "сосульку"?

Але, як не борсайся, не протився, мова вивiтрюється, мертвiє, висипається зернинами з покинутого колоса. Стрепенешся щасливо, коли випаде стрiнути знайомця — давно забуте рiдне слово. А скiльки їх вiдходить нечут­но, навшпиньки, пропадає безвiсти, як невiдомi вояки на фронтi?

Тим часом сигнали перемiн, що докочувались iз Моск­ви, дедалi переконливiшали. 

Слiдкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не мiг не завважити, що i з нею щось коїться. В мiсцевих газе­тах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час вiд часу коротеньких замiточках про "окремих екстремiстiв", котрi влаштували десь "антирадянську витiвку", яка, зрозумiло, зазнала невдачi, тобто "не знайшла пiдтримки широкої громадськостi".  

В останньому писаки не надто вiдхилялись вiд iстини.   

— Як вам подобаються теперiшнi подiї? Чи не вва­жаєте, що треба б якимсь чином включитися особисто? — приблизно так часом запитував я кращих, довiрених зна­йомих зi свого, в основному iнженерно-службового, ото­чення.    

— Нема дурних пхатись, куди не слiд! — лунала пере­конана вiдповiдь. — Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручнiше виявити потенцiйних бунтарiв, а, приб­равши їх, знов затягти гайки!  

 Пересiчний литовець, сповiдуючи таку фiлософiю, мало рiзнився вiд нелитовця.    

 З яким, пригадую, смiшним, незрозумiлим зараз остра­хом, ставили пiдписи пiд безневинною екологiчною, проти нафторозробок на Куршськiй косi, вiдозвою!

Моя "активнiсть" теж не заходила далi передплати пiвдесятка товстих журналiв, де прорвали греблю заборон немислимi досi лiтературнi публiкацiї.

Ознаки ж зрушень щодень вiрогiднiшали. Полiтика вставала у центр уваги, витiсняла iншi теми з виробни­чих курилок, товариських застiль, подружнiх постелей. Загуляли по руках таємнi протоколи до пакту Молото­ва-Рiббентропа, частiшали повiдомлення про несанкцiоно­ванi владою акцiї. Розчин, досягаючи критичної насиче­ностi, вимагав лиш центру кристалiзацiї.

— Чув, що утворився "Саюдiс"? — збуджено вбiг iз но­виною юний поет і перекладач з литовської, студент унiверситету, — один iз небагатьох вiдомих менi українцiв у Вiльнюсi. — Декого, хто збирався в Академiї наук, я знаю, — вельми достойнi й шанованi люди!

Вiдтодi подiї посунули лавиноподiбно.