Айкі

Анатолій Мицкан

Сторінка 2 з 17

Две­рі гу­ч­но за­чи­ни­лись, а в кру­г­лій ха­ти­ні бу­ло чу­ти ва­ж­ке па­дін­ня ве­ли­ко­го Ай­кі, який щось там усе­ре­ди­ні пе­ре­ве­р­нув і по­тро­щив.

Ще з хви­ль­ку щось пе­ре­ве­р­та­ло­ся в ха­ти­ні, і оби­д­ві го­ло­ви ма­ми Ма­му­ни втя­г­ну­ли­ся у пле­чі. А ко­ли сти­х­ло все в ха­ти­ні, пря­мо пе­ред її но­сом що­си­ли за­ре­пе­ту­ва­ло ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, за­д­ні но­ги яко­го зно­ву під­ско­чи­ли ви­ще пе­ред­ніх:

— До­сить!!!

Па­ку­нок зно­ву впав, впа­ло і ство­рін­ня, шви­д­ко ско­чи­ло на за­д­ні но­ги, але, по­чу­в­ши гу­ч­ний бас Ай­кі з ха­ти­ни, схо­ва­ло­ся за та­том Му­мі­ком, вче­пи­в­шись у йо­го шта­ни, ма­ло не стя­гу­ю­чи їх. Ай­кі тим ча­сом ще гу­ч­ні­ше ге­п­нув две­ри­ма, аж ті зле­ті­ли з за­віс і впа­ли десь збо­ку. Оби­д­ві го­ло­ви ро­зі­зли­ли­ся, в од­ні­єї, до то­го ж, був ве­ли­кий си­ній ніс.

— Хто то був? — про­гри­мі­ла го­ло­ва з ве­ли­ким си­нім но­со­м. А дру­га го­ло­ва тим ча­сом по­мі­ти­ла ство­рін­ня, що хо­ва­ло­ся за Му­мі­ком. І Ай­кі спі­ш­но ру­шив до сво­го кри­в­д­ни­ка.

"Кеп­сь­кі спра­ви" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня і шви­д­ко під­бі­г­ло до Ай­кі.

— Це... ну... так... я не пла­ну­вав та­ко­го. Так са­мо ста­ло­ся. — по­ча­ло бу­ло ви­пра­в­до­ву­ва­ти­ся ство­рін­ня. Ай­кі тим ча­сом під­няв йо­го од­ні­єю ру­кою і під­ніс до го­ло­ви з ве­ли­ким си­нім но­со­м. Ін­шій го­ло­ві, зда­ва­ло­ся, вза­га­лі ні­яко­го ді­ла до ство­рін­ня не бу­ло. Ве­ли­кий си­ній ніс шмо­р­г­нув, по­кру­ти­в­ся пе­ред ма­ле­нь­ким чо­р­ним но­сом во­ло­ха­то­го ство­рін­ня і ми­р­но по­вис над со­ко­ви­ти­ми ора­н­же­ви­ми гу­ба­ми Ай­кі.

— Бу. — ска­за­ло ство­рін­ня і на­ду­ло­ся.

— Ти чо­го це? — спи­тав Ай­кі.

— Бу. — від­по­ві­ло ство­рін­ня.

Ай­кі пі­до­зрі­ло гля­нув на во­ло­ха­те чу­до, пе­ре­вів по­гляд го­ло­ви з ве­ли­ким си­нім но­сом на ма­му Ма­му­ну. Та ні­чо­го не ска­за­ла, тіль­ки роз­ве­ла ру­ка­ми, з яких зно­ву ви­пав па­ку­нок. Ма­му­на по­спі­хом на­хи­ли­ла­ся, під­ня­ла па­ку­нок і по­ди­ви­лась на Му­мі­ка. Той зні­я­ко­ві­ло сто­яв осто­ронь.

В цей час дру­га го­ло­ва Ай­кі по­ча­ла роз­гля­да­ти ство­рін­ня. По­тім спи­та­ла:

— Те­бе як зо­вуть?

— Бу. — від­по­ві­ло ство­рін­ня.

— Як? — пе­ре­пи­та­ла го­ло­ва з ве­ли­ким си­нім но­со­м.

Цьо­го ра­зу ство­рін­ня про­мо­в­ча­ло і про­до­в­жу­ва­ло пе­ре­во­ди­ти по­гляд з од­ні­єї го­ло­ви Ай­кі на дру­гу, при цьо­му клі­па­ю­чи тіль­ки од­ним оком. "І для чо­го їм по дві го­ло­ви?" — ду­мало ство­рін­ня, ні­як не ро­зу­мі­ю­чи, для чо­го їм спра­в­ді по дві го­ло­ви.

— Си­н­ку. — по­ча­ла бу­ло зно­ву ма­ма Ма­му­на, та тіль­ки во­на ска­за­ла це, як на всю око­ли­цю гу­ч­но про­зву­ча­ло: "А­а­а­а­а­а­а­а­ай­ка­а­а­а­а­а­а­а­аа!!!"

Ство­рін­ня по­спі­хом огля­ну­лось і по­ба­чи­ло ве­ли­ко­го, во­ло­ха­то­го і та­кож кру­г­ло­го чу­ді­ка, який що­ду­ху мчав до Ай­кі, роз­ма­ху­ю­чи ло­па­то­ю. Йо­го ве­ли­кий ро­же­вий змо­р­ще­ний ніс те­лі­м­па­в­ся із сто­ро­ни в сто­ро­ну, а ве­ли­кі рі­з­но­ко­льо­ро­ві очі пе­ре­ко­чу­ва­ли­ся в рі­з­ні бо­ки. На­віть, ко­ли він спи­ни­в­ся, очі все од­но про­до­в­жу­ва­ли ні­би пла­ва­ти, а ніс на­ре­ш­ті спо­кій­но по­вис над до без­мі­ри роз­тя­г­не­ним ро­том, що аж сві­ти­в­ся від усмі­ш­ки.

— Ай­ка! Я ві­тай-­ка ти! — уро­чи­с­то про­мо­вив гість і ско­чив до Ай­кі на ру­ки. Той ви­пу­с­тив з рук во­ло­ха­те ство­рін­ня і зло­вив сво­го го­с­тя.

— При­віт, Ча­м­ба. — зда­ва­ло­ся Ай­кі та­кож зра­дів цій зу­стрі­чі.

— Ну? — му­ги­к­нув Ча­м­ба.

— Шо, ну? — не зро­зу­мів Ай­кі.

— Ну, в те­бе вже є? — на­по­ля­гав Ча­м­ба.

— Шо є? — не міг зро­зу­мі­ти Ай­кі.

— Ще не­ма, Ча­м­бо. А те­пер злі­зай з Ай­кі. — мо­ви­ла ма­ма Ма­му­на і пі­ді­йш­ла до сво­го ве­ли­че­з­но­го си­на.

Ча­м­ба слу­х­ня­но зі­ско­чив з рук Ай­кі, ма­ло не на­сту­пи­в­ши при цьо­му на ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, що все ще не мо­г­ло вто­ро­па­ти, де во­но і що з ним ді­є­ть­ся.

Ма­ма Ма­му­на на­ре­ш­ті ви­тя­г­ла з-за па­зу­хи па­ку­нок, що ві­ч­но па­дав, по­ди­ви­ла­ся на ньо­го очи­ма од­ні­єї із сво­їх го­лів. Ін­ша го­ло­ва тим ча­сом ду­ма­ла, що би та­ко­го му­д­ро­го ска­за­ти. На­ре­ш­ті при­ду­ма­ла:

— Си­н­ку. Сьо­го­дні в те­бе осо­б­ли­вий день.

— Ага. — ві­ді­зва­в­ся си­нок.

Ма­ма Ма­му­на схо­пи­ла за ру­ку сво­го чо­ло­ві­ка і при­тя­г­ну­ла йо­го по­бли­ж­че. Ча­м­ба по­чав за­хо­п­ле­но роз­гля­да­ти ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, що то на­ду­ва­ло­ся, то зду­ва­ло­ся, гли­па­ю­чи на всіх ута­ків по че­р­зі.

— Сьо­го­дні, си­н­ку, ти ви­ріс.

— Ку­да? — пе­ре­ля­ка­но спи­тав Ай­кі.

— Ти про­с­то ви­ріс, як ви­ро­с­тає ко­жен но­р­ма­ль­ний утак.

— Ти, си­н­ку, ве­ли­кий вже. — уто­ч­нив та­то Му­мік.

Ай­кі зні­я­ко­ві­ло по­вів пле­чи­ма. Ча­м­ба вже по­чав пе­ре­во­ди­ти по­гляд з не­ві­до­мо­го ство­рін­ня, що на­ду­ло­ся в ньо­го під но­га­ми і ува­ж­но слу­ха­ло ма­му Ма­му­ну, на Ай­кі, че­ка­ю­чи ті­єї ми­ті, ко­ли хто-­не­будь ска­же най­го­ло­в­ні­ше. Во­ло­ха­те ство­рін­ня на­ма­га­ло­ся не ди­ви­ти­ся на Ча­м­бу, хо­ча в ньо­го, як у всіх но­р­ма­ль­них ство­рінь бу­ла всьо­го од­на но­р­ма­ль­на го­ло­ва. Та тіль­ки в ці­єї го­ло­ви бу­ли не­но­р­ма­ль­ні очі. Во­ни чо­мусь пла­ва­ли і пе­ре­ко­чу­ва­лись. Ма­ле­нь­ко­му во­ло­ха­то­му ство­рін­ню бу­ло не­зру­ч­но ба­чи­ти та­кі очі.

Ай­кі зно­ву зди­во­ва­но зни­зив пле­чи­ма:

— Я ж і так ве­ли­кий.

— Ні, си­н­ку. — про­до­в­жу­ва­ла ма­ма Ма­му­на. — Ти став сьо­го­дні до­ро­с­лим…

— А до­ро­с­лий ута­ку при­чи­та­є­ть­ся… — втру­ти­в­ся Ча­м­ба.

— Че­кай, я са­ма все ска­жу. — об­ра­зи­лась ма­ма Ма­му­на. То­ді во­на зно­ву гля­ну­ла од­ні­єю го­ло­вою на па­ку­нок, а дру­гою ска­за­ла: — Це по пра­ву на­ле­жить то­бі. — і про­стя­г­ну­ла си­но­ві па­ку­нок.

— Ой. Це ме­ні? — зра­дів Ай­кі.

— То­бі, то­бі. Да­вай-­ка роз­го­р­тай-­ка. — не вга­мо­ву­ва­в­ся Ча­м­ба, роз­ма­ху­ю­чи ло­па­то­ю.

Ай­кі обе­ре­ж­но роз­го­р­нув па­ку­нок і з ньо­го ви­пав ки­ли­мок, що од­ра­зу за­вис у по­ві­т­рі. Ча­м­ба аж під­ско­чив від ра­до­с­ті: — Ти зна­ти, шьо то є? Ти зна­ти, шьо то є?

— Ні. — че­с­но при­зна­в­ся Ай­кі.

— Як і ко­жен до­ро­с­лий утак, ти ма­єш сво­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця. — ска­зав та­то Му­мік.

— Яй! Кру­то. — ви­гу­к­нув Ай­кі, не зна­ю­чи, з якої сто­ро­ни пі­ді­йти до сво­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця. Той ви­сів у по­ві­т­рі, зле­г­ка по­гой­ду­ю­чись, та­кий кра­си­вий, з та­ки­ми га­р­ни­ми ві­зе­ру­н­ка­ми. А го­ло­вне — на ньо­му мо­ж­на лі­та­ти. Те­пер Ай­кі змо­же по­ле­ті­ти на ін­ші ос­т­ро­ви. Да­ле­кі лі­та­ю­чі ос­т­ро­ви, про які він тіль­ки чув із опо­ві­дей ста­р­ших ута­ків та іно­ді ба­чив, як во­ни про­лі­та­ли по­вз Ну­м­пі-­ду. Те­пер він сам ту­ди по­ле­тить і все на вла­с­ні очі по­ба­чить.

— Тю. Не­вже я до­че­кай­ся цьо­го! — ра­ді­с­но ви­гу­к­нув Ча­м­ба, вхо­пив ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, сма­ч­но по­ці­лу­вав йо­го, аж той пе­ре­ля­ка­в­ся і на­ду­в­ся. — Ти хто є? — ви­кри­к­нув Ча­м­ба, яко­му чо­мусь спо­до­ба­лось ці­лу­ва­ти ма­лю­ка, і він зно­ву йо­го по­ці­лу­вав.

— Бу. — від­по­ві­ло ство­рін­ня, на­ма­га­ю­чись схо­ва­ти­ся від по­ці­лу­н­ків ро­же­во­но­со­го Ча­м­би.

— Бу? Чу­да­ць­ке ім'я. — про­ми­м­рив Ча­м­ба. Він ще хви­ль­ку ви­трі­щу­ва­в­ся на ма­лю­ка, що на­звав се­бе "Бу". Очі йо­го зви­ч­но пе­ре­ли­ва­ли­ся всі­ма ко­льо­ра­ми рай­ду­ги. Во­ни чо­мусь зо­всім не клі­па­ли. Зе­ле­ний чуб зле­г­ка роз­ві­ва­в­ся ві­те­р­цем, що зне­на­ць­ка на­ле­тів і осві­жив по­ри­ви Ча­м­би. — Ню-­ню. Бу. До­б­ре. Бу­деш Бу. Я Ча­м­ба.

— Бу. — ска­зав Бу і вже вко­т­ре на­ду­в­ся, ста­в­ши аб­со­лю­т­но кру­г­лим. Та­ко­го кру­г­ло­го Бу бу­ло не­зру­ч­но три­ма­ти на ру­ках, а то­му він впав. Ча­м­ба зго­ри ще по­ди­ви­в­ся на ньо­го, зни­зив пле­чи­ма і за­су­нув свою ло­па­ту за ора­н­же­вий по­яс.

Це бу­ло спра­в­ді так. Цей день на­сту­пив. Ай­кі став до­ро­с­лим. Він до­в­го йо­го че­кав — цьо­го дня. Так до­в­го, що аж не по­мі­тив, як він на­сту­пив.

Ча­м­ба, від­ко­ли впав зго­ри і десь про­ню­хав про та­ке ді­ло, як цей день, яко­го ута­ки на­зи­ва­ють Днем Ве­ли­ких Ута­ків, зав­жди ви­ра­хо­ву­вав, скі­ль­ки за­ли­ши­лось че­ка­ти на цей день для Ай­кі. Як ви­яви­лось, не так вже й до­в­го.

— Ура­а­а­аа!!! — ви­гу­к­ну­ли оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі.

— Ура­а­а­аа!!! — під­хо­пив Ча­м­ба і во­ни оби­д­воє по­ча­ли га­са­ти на­вко­ло ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця.

Бу те­пер бо­я­в­ся тіль­ки од­но­го: щоб на ньо­го не на­ступв хтось із цих не­пра­ви­ль­них ве­ле­т­нів. Щоб цьо­го не тра­пи­лось, він за­ліз під ки­ли­мок, який по­гой­ду­ва­в­ся те­пер вже в ньо­го над го­ло­во­ю.

Ай­кі не міг на­ра­ді­ти­ся. Ма­ма Ма­му­на з та­том Му­мі­ком ща­с­ли­ви­ми ві­сь­мо­ма очи­ма на двох слід­ку­ва­ли за йо­го ра­ді­с­тю, а за­од­но ра­ді­ли і за Ча­м­бу, який, зда­ва­ло­ся, був ща­с­ли­ві­шим від усіх на сві­ті, і, ве­се­ло роз­ма­ху­ю­чи ло­па­тою, га­няв услід за Ай­кі.

— На ньо­му й спра­в­ді мо­ж­на лі­та­ти? — спи­та­ла од­на з го­лів Ай­кі, а дру­га важ­ко від­ди­ху­ва­ла­ся пі­с­ля ве­се­ло­го бі­гу до­вко­ла ки­ли­м­ка.

— Мо­ж­на, мо­ж­на. Ти не пи­тай-­ка, а стри­бай-­ка на він. — про­кри­чав Ча­м­ба, спи­ни­в­шись по­за­ду Ай­кі і спе­р­шись на свою ло­па­ту.

Ай­кі ві­ді­йшов тро­хи, ро­зі­гна­в­ся і ско­чив на сво­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця. Бі­до­ла­ха Бу зі­щу­ли­в­ся і зник під ве­ли­че­з­ним Ай­кі, який, ра­зом з ки­ли­м­ком ге­п­ну­в­ся на ньо­го.

— Не лі­тай-­ка! — про­ски­г­лив Ча­м­ба, аж очі йо­го на мить спи­ни­ли­ся.

— Не лі­та­є. — зди­ву­ва­в­ся Ай­кі і зліз з ки­ли­м­ка, а той ра­п­том шу­го­нув уго­ру.

— Ди­ви, Бу лі­тай-­ка! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба, по­ка­зу­ю­чи па­ль­цем на роз­пла­с­та­но­го під ки­ли­м­ком Бу, що зле­тів ви­со­ко уго­ру.

Ки­ли­мок спи­ни­в­ся і по­тро­ху по­чав зни­жу­ва­тись.

1 2 3 4 5 6 7