На землі перед ним лежав скривавлений молодий хлопець з кинджалом в руках, нахилившись до нього, лісовий мешканець помітив, що той живий, хоча ледь дихає.
1
Герцог Вольмир Венедійський, молодий русоволосий чоловік, зранку був в не дуже гарному настрої, коли він разом з управителем свого замку Маркусем перевіряв готовність до свята – Дня святого рицаря Іларіона. Нагримав на челядь, розпік кухарів, на конюшні визвірився на головного конюха, йому здалося, що коні не такі охайні і стайні погано вичищені. Потім перевірив в палаці кімнати для гостей та залишаючись невдоволеним, піднявся до свого кабінету. Ставши перед дверима з чорного дерева він дістав невеличкий ключ і вставив в проріз. Двері тихенько скрипнули, трішки відчинившись. Герцог обернувся до управителя, що весь час слідував за ним.
– До вечора кімнати для гостей повинні бути готові! Завтра приїдуть перші гості. І не забудь про співаків і музикантів. Хто ще прибуде до замку?
– Будуть аравські танцюристки і можливо учень самого гусляра Баюна – Цимба, – сказав управитель, худющий чоловік з великою лисою головою, котрий в'юном протиснувшись вперед, запопадливо розкрив двері перед герцогом.
– Це той що б'є молотками по струнам? – запитав герцог, зупинившись на порозі.
– Так, ваша величність.
– Ну добре, – кивнув головою Вольмир Венедійський, – запроси графа Федеріка зайти до мене, а потім знайди і пришли Боровика.
Управитель схилив лисину, невдоволено скрививши тонкі губи, цього шута Боровика, дебелого і шумного він терпіти не міг. Те же мені довірений слуга герцога!
– Слухаюсь.
І не втримавшись додав.
– Треба буде оббігати всі таверни у місті, щоб знайти вашого слугу.
Але герцог вже переступив поріг і зачинив двері.
В кабінеті стояв письмовий стіл, на якому лежали кипи паперів, письмове знаряддя і кришталева куля на срібляній підставці, поруч стояли два крісла. Одну із стін повністю займали шафи з книгами, заповненими наряду із сучасними творами і древніми манускриптами. Було трохи прохолодно та Вольмир не став запалювати камін, де вже лежали наготовлені дрова. Він підійшов до вікна. Відкрився чудовий краєвид на ріку Данай, яка прорізала собі дорогу серед зеленіючих пагорбів, а в далині здіймалися схили Венедійських гір. На стінах навколо палацу не спішно ходили вартові, поглядаючи вниз на величну столицю герцогства – місто Венеда, розкинуте на правому березі Данаї. За двадцять років мирного життя місто виросло майже вдвічі, було збудовано ще кілька храмів Єдиному богу, найбільшим із них був храм П'ятнадцяти Пророків, гостроверхі купола якого здіймались в небо на двадцять п'ять сажнів, а дзвін святкової служби чути було на багато верст навкруги.
Тихо скрипнули двері.
– Доброго ранку, ваша величність, – пролунав хрипкий голос графа Гансбургського.
Герцог обернувся до відвідувача. Граф, вже зранку був одягнутий в святковий червоно-зелений камзол вишитий срібними нитками, підперезаний коротким мечем, з рукояттю оздобленою коштовним камінням. Графу Федеріку Гансбургському було майже шістьдесять років, але не зважаючи на сиве волосся, виглядав він ще доволі міцним з гарною статурою, а обличчя з тонкими рисами аристократа, було практично без зморшок. Молодим він прославився галантним кавалером і великим ловеласом, на його зелені очі западало немало шляхетних дам та й прекрасні селянки охоче дарували йому своє кохання. Подейкують, що графа і зараз жінки не обминають своєю увагою. Почав граф Федерік служити ще діду герцога Вольмира, тоді ще королю Венедії, який цінував його за гострий проникний розум та веселу вдачу, потім він був радником батька Вольмира, а зовсім недавно став першим міністром.
– Доброго ранку, граф. Проходь і сідай, треба дещо обговорити.
Герцог підійшов до столу і торкнувся рукою кришталевої кулі. Куля ледь затуманилася і заіскрилася. Ця магічна куля, подарунок мага Мальфара, не дозволяла підслухати їх розмову в цій кімнаті. Граф, розправивши плащ, сів у дубове крісло і поглянув на Вольмира.
– Вночі прибув гонець від Верховного магістра ордена Зірки Константана, – почав герцог, стоячи біля столу, – він написав, що прибуде на третій день свята Іларіона, як раз до рицарських змагань. Пише, що хоче особисто поздоровити переможця і можливо навіть зробити турнір імперським. Не дуже мені в це віриться. Що скажеш?
Федерік посміхнувся у вуси, він вже знав про гінця.
– Я теж не думаю, що в цьому причина, на скільки мені відомо, Великий магістр Константан останні роки рідко залишав столицю імперії. Ходять чутки, що він тяжко хворіє, бережи Єдиний його здоров'я, і його приїзд повинен бути викликаний тільки дуже важливою справою.
– Можливо це пов'язано з моїм шлюбом із донькою Святослава, – замислено промовив Вольмир і присів в крісло.
– Хто знає, – потиснув плечима граф, – та я так не думаю. Про цей шлюб в Цареграді знали давно, ваш батько герцог Мирослав цього не приховував, коли вони років п'ятнадцять тому домовилися з конунгом Святославом породичатись. Хоча тоді був живий ваш старший брат Розмир і він наслідував герцогство, а тепер можливо все змінилось. Правда в нашого імператора є теж доньки, а одна з них на вас поглядала дуже прихильно...
Молодий герцог трішки знітився, згадавши, як два роки тому, після трагічної загибелі батька і брата, він приїздив до Цареграда на зустріч з імператором Цезарії Василем II давати васальну клятву і пробув там більше місяця. Анна – наймолодша донька імператора була з ним дуже привітна і мила. Вона дуже сподобалась Вольмиру – приваблива дівчинка з такими великими карими очима і солодкими вустами. Вони часто вели розмови. Анна була не тільки надзвичайно красива, а і вельми розумна співбесідниця. Їм якось вдалося побути наодинці в імператорському саду і ніжні слова та поцілунок на прощання він ніяк не може забути. І якби не батькове слово...
– Герцог Мирослав, мій батько, дав слово князю Святославу і я не можу порушити його. Тим більше, що це вигідний для Венедії союз. В герцогстві одна третина славенських племен, а германських більше половини і ще огри, даки. На півночі германський вождь Генріх давно вже ласо поглядає на наші землі. А як поведуть себе германські барони невідомо.
Граф Федерік зітхнув.
– Генріх – варвар, а наші германські барони вірять в Єдиного бога, вони перші від нього постраждають і тому будуть битися з ним на смерть. Та й імперія цього не допустить.
– Після битви під Буданом багато чого змінилось, королівство стало герцогством, імператор приєднав до нас частину германських і огрських земель, своєрідна плата моєму батькові за входження в імперію. Зараз в столиці не часто зустрінеш венеда чи якогось іншого славена, все більш германці і даки, та ще еллінські купці. А якщо Генріх прийме віру в Єдиного, тоді імперія не дуже допоможе, надія тільки на славенській Кийград. Святослава бояться, держава в нього велика і сильна, від Карпат до ріки Ра і від Варязького моря до Скіфського, а про хоробрість його війська і його рицарів розказують легенди.
Герцог постукав кулаком по столу і гірко сказав.
– Мій дід – король Вольмир, мріяв про сильну державу, вільну від імперського ярма. Та не судилося, хоча він і прийняв віру в Єдиного. А після страшної поразки, де загинуло майже все венедійське рицарство, батько став герцогом імперії...
Федерік насупився, не подобалось йому ця розмова.
– Ваша величність, ми вже розмовляли про це, імперії народжуються і вмирають, можливо ваші правнуки збудують нову імперію. Ваш батько, слава святому Іларіону, зробив все що міг – зберіг Венедію, свій народ. Так він став герцогом але приніс мир і зараз герцогство набагато сильніше, з'явились нові міста, фортеці, виросло нове рицарство. А що до германських баронів, моя мати дочка германського барона і багато хто породичався з інших знатних сімей та вони завжди будуть вам вірні васали. З нової знаті виросте нова держава, потрібен тільки час.
І трохи помовчавши, граф додав.
– Шлюб з дочкою Святослава не такий вже і вигідний. Конунг старий, а сини можуть не оправдати ваші сподівання, вони весь час сваряться і лише Святослав тримає їх в кулаку. Анна була б кращою політичною партією, тим більше дівчина красива, розумна та і ви їй подобаєтесь. Стали б родичем самого імператора...
Герцог підвівся з крісла. Анна йому теж подобалась, але батькового слова він не хотів порушити, хоча подумки і мріяв про звабливу струнку дівчину.
– Ні, облишимо про це! Влітку дочці Святослава сповниться шістнадцять років, хочу щоб ти відразу після свята поїхав до Кийграда. Подивишся що там відбувається, якщо Великий князь не передумав, привезеш її до Венеди.
– Добре, – погодився граф і перевів розмову, – А що до Великого магістра, почекаємо коли він прибуде на турнір. Можливо мова йтиме про дакського графа Дракала, священики його вже давно звинувачують в чаклунстві.
– Я знаю, тобі він не подобається, але Дракала не чаклун, а лікар і алхімік, – махнув рукою Вольмир.
– Ходять чутки, що він викопує з кладовищ покійників, вирізає в них серця, печінки, а в своєму замку вирощує немовлят в скляних колбах.
– Це байки. В графа дуже хвора дружина, він просто шукає ліки для неї.
– Краще б він молився в храмі, замолюючи свої гріхи і гріхи своєї відьми дружини.
– З якого часу ти став таким поборником віри?
– Роки не проходять марно, дещо переглядаєш в своїх поглядах.
Герцог сумно зітхнув.