Хіба трохи сповільнять крок…
У сурдокамері немає дверей, крізь які коли-небудь можна буде вийти, це – пастка…
1
А Н Г Е Л, в якого
не функціонували крила
ПАДІННЯ АНГЕЛА, в якого не функцiонували крила.
1
Вiтер прорипiв дверима, якi ніхто не потурбувався звiльнити вiд тягаря передвиборчих оголошень, i наштовхнувся на сходи, що стрiмко збiгали додолу з захмарної високостi. Вони були крихкими i злопам'ятними: зберiгали на собi спогади про мiльйони найрiзноманiтнiтнiших крокiв: радiсних i вiдчайдушних, знервованих i непевних; вони пам'ятали розтоптанi недокурки i помiжслiвну слину, пам'ятали вечiрнi компанiї i нiчнi сварки, пам'ятали серенади i жбурляння посуду, вони несли на собi тягар стiн, проточених духом дитячого пiдлiткового бунтiвництва; тонкi, припорошенi роками криз, сходи володiли таємницями юнацьких поцiлункiв i гiркотою розлучень, вiдали сiмейними чварами та п'яничими зигзагами; кожний марш мав свою пригоду або й двi, три пригоди, розпачливо-дрiб'язковi, якими не переобтяжуються непричетнi, як не переймаються вони землетрусами чи потягозрейоксходженнями, автокатастрофами i епiдемiями: їх лише дратуватиме невчасно-тимчасовий шум, що майже незмiнно, як вірний пес хазяя, супроводжує бiльшiсть найнiкчемнiших подiй; i тiльки мертвi сходи, бездушнi залiзо–бетоннi згини сприймають тавро кровi i крапель червоного вина, а згодом очищуються потоками гiркої хлорованої води, яка поволi стiкатиме донизу, невдовзi чорнiючи та запiкаючись пiд променями викрученої жарiвки.
2
Вiн був незнайомий сходам, його дешевi, затрасканi провiнцiйноосiннiм багном кросiвки вперше торкалися їх шерехатої поверхнi, що аж стрепенулася i уважно задрижала пiд швидкими, але не зовсiм певними кроками. Хто це, звiдки, навiщо? Його довжелезнi кривуватi ноги ковзали на поворотах. Попри передзимовий вогкий холод чоловiк був вбраний лише у подерту бiлу футболку, він дрижав, і дрижав моторошний рахiтичний горб у нього на спинi.
З кожним подоланим поверхом сходи ставали дедалі крутiшими; наче випробовуючи його, вони стрiмко, майже прямовисно здiймалися в понадхмар'я, тож патлатому горбаню доводилося допомагати собi руками, щоб, наче скелелаз, дертися далi. Сходи, стурбованi наполегливiстю зайди, почали вигинатися, нiби тiло гiгантського плазуна, сповзати донизу, немов ескалатор чи конвеєрна гума, однак вiн вперто та затято драпався вгору.
Нарештi хмародер, чи то втомившись, чи задоволившись наполегливiстю дивака, заспокоївся i вирiшив дати спокiй і йому.
3
Захекано втiкали кудись хмари: мокрi та бруднi; здавалося, що довкола даху все прийшло в рух – небо стрiмко вислизало з-над голови, наче велетенське покривало, яке хтось несамовито смикнув, а може, то поплив будинок, здiймаючи поперед себе хвилi розсiченого асфальту i залишаючи позаду шутро-глиняний вир, в якому перемелюються кiстяки сотень необачних, випадкових перехожих, уже позбавлених особистих доль, вперше в життi пов'язаних роздрукованою на офсетному паперi тупою, гейби душевний бiль, статистичною звiтнiстю. Горбаню запаморочилася голова, i вiн затулив очi долонями.
4
Вiн хотiв скинути футболку через голову, але, вiдчувши, що вона зачепилася за горб, завагався, стишив крок i спинився неподалiк вiд краю даху. Потiм вхопив тендiтними крихiтними пальцями тканину на грудях i рвучко смикнув. Загримiло, немов повернулося лiто, бiлизну прорвала темна тiнь, за якою проявилися астенiчнi ребра, що тремтiли кущиками волосся. Нарештi вiн впорався з футболкою i скинув її так, як скидають пiджак чи сорочку: вивiльнив з куцих рукавiв руки. Ганчiрка, пiдхоплена потужним холодним потоком, майнула назад, впала в небо, втоплене у нiшi мiж здутих пагоркiв толi, обернулася кiлька разiв i спинилася, затуливши чергову водянисту хмару.
Із закривавленої спини у нього стирчали крихiтнi крильця, якi розпiр'ювалися подмухами вiтру; вiн йшов, залишаючи по собi пухнастий бiло-червоний шлейф. Спинився на межi.
Внизу – панорама смутного скаламученого мiста з безлiччю люду, до строкатостi несхожого, позiрно рiзного… а насправдi? Мiстечко пiд ногами – наче на днi велетенського акварiуму, можна навiть розрiзнити оптичнi спотворення, що викликанi впливом пiдводних течiй. Вогкі, розм'яклi будiвлi на днi, вкритi цвiллю та водоростями забуття; застиглий планктон мурахоподiбних рiзнобарвних iстоток, вулицi в обiймах кiгтiв дерев. Як хочеться злетiти з вежi i забринiти над мiзернiстю хоробливо-бунтарського будня; випроставши крила, ширяти помiж безбарвних випарiв цивiлiзацiйно-урбанiстичної дiяльностi, дихати вiльно та легко, згори споглядаючи на безглуздо швидку круговерть повiльного, але невпинного помирання.
Адже вони вже мертвi, вiд них смердить гнилизною…
5
Вiн вiдштовхнувся i канув у прiрву, що з силою рвонула йому волосся, засвистiвши роздертим повiтрям за спиною. Ангел чомусь замахав руками, руками замiсть крил. Вiн невтомно i вiдчайдушно борсався, дивуючись швидкостi, з якою наближаються трiщини на асфальтi й перспективно перекриваються ближчими коробчини дальших будiвель.
Вiн падав, стрiмголов летiв додолу, перекидаючись, але все ще змахуючи руками. Нарештi дико скрикнув… Затремтiла будiвля, здригнулися сходи, хтось сонно визирнув у вiкно. Бiля схiдної, заплямованої нещадними дощами стiни згори донизу над неприродньо розпростертим на асфальтi тiлом розпорошувався криваво-чистий стовп. Здавалося, що це не пiр'їнки, а слiд душi, яка вiдлинає… Затрiпотiла крилами, знiсшисть над подвiр'ям, зграйка переляканих голубiв, але мерехтiння їх срiблястих тiл пiд невпинним рухом блiдої небесної ковдри вже не вiдбивалося у його згаслих очах…
П. С.: Коли усi формальностi було залагоджено, а тiло, що його недбало загорнули у простирадло, прибране, щоб не заохочувати цiкавостi плiткарiв та гаволовiв, на мiсцi подiї залишилося лиш трохи мiзкiв та гнутий шматок мiдного дроту, з якого покiйний змайстрував собi крила…
Снiгопад подушкового пiр'я вщухав…
ПОХОВАННЯ АНГЕЛА, В ЯКОГО НЕ ФУНКЦІОНУВАЛИ КРИЛА
Як я люблю затишнi мiськi крематорiї! Бiльш нiде так гостро не вiдчуваєш гармонiї цивiлiзацiйних лишкiв з небуттям, тiльки тут досягаєш стану ледь вловимого розведеного смутку, що його викликає (також ледь вловимий) запах горiлої плотi.
Щойно захоплений у вир брудного ранковосуботнього старомiстя, оточений вогким отруйним дихотiнням, що розвiнчує таємницi розчавканих снiданкiв, роблю рiзкий рух праворуч i, обережно та охайно причинивши за собою дверi, опиняюся немов у iншому свiтi: поважному та тихому, бо жоден звук розпачливо-гамiрного довкiлля не потрапляє сюди крiзь тонке, майже непомiтне вхiдне скло.
Мимоволi i сам намагаюся ступати якнайобережнiше, щоб, бува, не порушити iдилiйного спокою. Але моя стараннiсть марна: якийсь строкатий синтетичний килимок тамує звуки крокiв, перетворюючи удари пiдборiв у ледь чутне заспокiйливе шарудiння. Опинившись тут, i найхолеричнiшi натури роблять потуги говорити тихо, а декому навiть шепотiння видається вандалiстичною непристойнiстю, тож вони лише безмовно ворушать губами, потверджуючи мiстифiкацiйну версiю про раптову втрату слуху.