Люди не дивляться вгору. На стовпі висів оранжевий електрик Амперенко і в глибокій задумі згори дивився на те, як перехожі його не помічають. Щоправда, п'ять хвилин тому по вулиці пройшли мама з донькою. Здається, дівчинка його помітила й навіть посміхнулася. Але тепер єдиною істотою, яка помічала Амперенка, був дятел, що сидів на самому вершечку стовпа, вперто видзьобуючи якихось невидимих комашок. "Гнилий дерев'яний стовп. Давно міняти треба", — подумав електрик і почав повільно злазити.
Люди не дивляться вгору. Над вулицею Боткіна від даху до даху три роки розхитувався яскравий синій плакат із написом: "Щастя (ціни доступні кожному). тел.279-95-39. Євген". Ніхто не помічав. Ну, майже ніхто. Бо через три роки плакат все ж зняли, а на його місці повісили новий: "Купимо цуценя шотландської вівчарки (терміново). тел. 93-74-55. Євген і Надія".
Люди не дивляться вгору. Бог довго спостерігав за світом і знову прийшов до висновку, що люди — найдивніші з його творінь. Вони з дивовижною впертістю хочуть бачити те, на що не дивляться.
Комашка № 26 неквапливо підповзла до зупинки.
Купу "атлантичного"сміття із залишками балкона під вікнами будинку № 27 на вулиці Червоного Міліціонера прибрали, а через тиждень в будинку почали капітальний ремонт.
Кіт Мурзай спіймав трьох горобчиків і з'їв разом з пір'ям та лапками. Подружжя Сірокрильченків полетіло до гніздечка, щоб продовжити свою сімейну ідилію.
Плакат на вулиці Боткіна знову замінили на новий: "Сенс життя (дешево, з гарантією). тел. 05-56-993. Спитати Дениса".
Бог, як завжди, залишився при своєму.
***
Я вперше побачив небо
І перші зробив три кроки.
Багато життів і років
Мені не для себе треба.
Я буду блукати містом
Як привид себе самого,
До дому мого дорогу
Шукай під торішнім листям.
Як знайдеш, затримай трохи
Свій час у моїх кімнатах,
Вклади своє тіло спати
На ліжко, поросле мохом.
А зранку зеленим вітром
Прокинься, лети із дому,
Забувши назавжди втому,
На зустріч з невпинним світом.
Пов'язуй із небом крила
Бо хто тебе, вітре, спинить?
Не всі ще горбаті спини
Цілюща земля укрила,
І байдики всі не збиті,
Не склеєні всі ще дурні.
Портрети мої натурні
На склі, німотою вкритім.
***
Зранку в переповненому автобусі:
Сплю, як бушмен, стоячи на одній нозі.
Слизький листям і дощем асфальт
Горнеться до підошов.
Мене оточує вода.
Вже не дочекатися сезону
Снігів і рукавичок,
Білого поскрипу під ногами.
Не дочекатися, коли вийдеш
Першого з дому першим,
Діда Мороза,
І жоден дорослий (окрім мене?) не дізнається...
***
Місто — ліс.
Але
тепер собаки
водять своїх господарів
на ранкові прогулянки,
мітять невидимі людям дерева
і винюхують під асфальтом кістки,
зариті в минулих вовчих життях.
***
Фотографувала старе місто...
Бездомний Собака поклав переді мною
Чорного котячого хвоста, я дала Собаці хліба — він їв.
Поки йшла вулицею, зустріла п'ятьох котів —
усі з хвостами.
Кому потрібен безкотий хвіст?
Може, в місті з'явилися коти-мутанти.
Вони, мов ящірки, відкидають хвоста при небезпеці,
А їхнє м'яке хутро трансформується в луску,
Завдяки якій вони легко входять у довіру
до акваріумних рибок
І без перешкод чинять своє "мокре діло"...
Жодна фотографія не вдалася...
КІНО,
або
КАРТИНКИ, ЩО РУХАЮТЬСЯ
Коли мій кіт відчув себе тигром, я прокинулась уранці й відчула себе самотньою. Весна вже розхитала світ, і я не знаходила собі місця в цій шаленій круговерті. "Дайте мені точку опори! Дайте! Дайте! Земля вже перевернулася!"(Архімед, спираючись на жердину, спостерігає, як Фройд танцює з жінкою танго; місце дії — ресторан грецької кухні).
Все. Тікаю від себе у світ. Прохолодно. На сонці плями, дуже схожі на неіснуючий китайський ієрогліф із суто українським значенням: "Хай йому грець".
Мене наздоганяє літо. Бульбашки вуглекислого газу в паніці тікають з пляшки лимонаду. У парку на мармуровій плиті біля вічного вогню спить хлопчик. Біля нього — великий сірий собака, схожий на вовка (Редьярд Кіплінг у пробковому капелюсі вальсує з жінкою, одягнутою в леопардову шкуру; на задньому плані з гілок на хвостах звисають бандерлоги й погойдуються в такт; стійкий запах бананів і, мабуть, мавп).
З вулиць прибирають вчорашнє сміття. Тепло. Ієрогліф на сонці змінив форму, а з нею і зміст: "Щось, та буде".
В метро посеред зали станції стоїть не надто охайно вдягнений чоловік, біля нього величезний білий пластиковий мішок невизначеної форми, на якому чорним фломастером написано: "Ніна" (Альфред Хічкок та Стівен Кінг на сміттєзвалищі грають у ладки).
Знову сонце... Мозок прострелює думка: Пьеро був пацієнтом психлікарні — довгі рукави сорочки, багатостраждальний вираз обличчя, кола під очима тощо. Ієрогліф змінюється: "Я знаю, хто ти". Це осінь.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
У нього карі очі; до підошов його черевиків
Поприлипало листя,
На синій сорочці не вистачає гудзика.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
Його хода некваплива,
Він не дивиться під ноги:
Зараз він згадує, як місяць тому
Сидів на березі моря і пускав жабки.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
Сонце гріє йому ліву щоку,
Так старанно виголену зранку,
З маленькою чорною родимкою.
Він посміхається.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
Він мріє про вороного коня,
Натомість має зелений велосипед
Зі спущеними шинами.
Колись, ще хлопчаком,
Він ледве не втрапив на тому велосипеді під машину.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
Я знаю, що з-за рогу хтось повинен вийти.
Холодно. Сонця немає, і тому я не бачу чергового ієрогліфа, який означає: "Усе, та й по всьому". Натомість є дощ і просякнуті ним метушливо-мокрі люди й так само мокрий магазин з назвою "Жіночі спокуси". Вивіска з силуетом оголеної жінки, під нею на брудно-бордовій фарбованій стіні видряпано: "З нами Бог" (Рей Бредбері збирає у садку пізні яблука; музичний супровід: птахи, єрихонські труби, віолончель).
І знову китайська грамота, з часом усе зрозуміліша і зрозуміліша; на сонці, як на сторінках Біблії: "Хай буде так". На зупинці люди й сніговики. (Ніколо Паганіні стоїть під деревом і, затиснувши срипку під пахвою, хукає в замерзлі долоні; тиша, сніг). Приїхав тролейбус. Люди залишились. Усі вони на когось схожі. На кого завгодно, крім самих себе. Тихенько тануть і проростають травою й деревами.
Крізь
шеле-
стіння
листя
чую
кроки...
Привіт, незнайомче!
"2. КАТАКОМБИ НЕБА"
***
Краса мене не рятує,
Співчуття і час не лікують рани,
Мармурові плити здаються теплішими,
Ніж погляд дзеркала.
Час зав'язується у вузол,
І я бачу, як тече скло
І ростуть гори.
Беру пір'їну і йду на край світу —
Лоскотати Атланта.
***
Коли твоє чекання втратить
Звичне чуття часу,
Годинник стече на підлогу,
Продовживши справу Далі,
Постріл стане повільним,
Я буду себе малювати
Тендітною жінкою в сарі —
Відлунням минулих життів.
***
Повна порожнеча — це як?
Очі без погляду.
Бога за бороду
Схопиш навряд.
Голови в ряд.
Третій, нуль-п'ятий,
За слово роз'пятий.
В очах — переляк:
Повна порожнеча — це як?
Х-РЕСТИК
... і знову купа думок у важкій голові, і музика у вуХаХ, і червоний Хрестик на зап'ястку. навіщо Хрестик? це він мав би про щось нагадати... про що? може, про те, щоб я не забула врізати собі в цьому місці вени? фу, як банально... фі, як негарно... фе, як тупо... йя-йяй! тоді що? купити... щось купити... ні! комусь щось принести, комусь для чогось зателефонувати... ні... ні... та навіть, якщо "так"... кому? навіщо? червоний Хрестик, червоний Хрестик... внести чергову пожертву до червоного Хреста? Хм... навряд... піти до церкви? але знову — навіщо? навіщо люди Ходять до церкви? з ідеї — поговорити з богом... про життя... смішно... чи про смерть... іще смішніше. не можу ж я піти до церкви, щоб сміятися... червоний Хрестик...
а, може, це й не Хрестик зовсім? може, це якийсь "ікс"... ну то й що? Хіба зрозуміліше? ще одне невідоме — кепсько. м-да... тоді це точно якесь "Хе"... і тоді — нащо воно мені... плюнути й витерти! але...
... музика у вуХаХ... Хотіти, Хлопець, Хороше, Хист, Холст, Холодно, Ховати, Хризантеми, приХодити, приХисток, виХід, посоХ, пороХ.
***
Гріхометр зашкалило...
За лівим плечем уже гупала дискотека
й чулися п'яні голоси.
За правим хтось плакав.
***
Похорон душі.
Не плакали, не вбиралися у чорне,
Не завішували дзеркала у домі,
Не набирали телефонний номер священика.
Не сипали квітів на дорогу,
Не копали могили, не поїли землі горілкою.
Не пекли пирогів, не купували печива й цукерок,
Щоб заїдати ними чуже "царство небесне".
Просто дивилися одне одному у вічі.
І не бачили нічого, крім очей.
***
Дурні люди:
Розповідають одне одному
Про вічний спокій, про темні тонелі —
Зі світлом у кінці,
Захоплено й лякливо,
Хрестячись зліва направо.
Або справа наліво...
Широко розплющуючи очі,
Намагаються побачити
Любов
У чужій душі
І — сліпнуть...
Дивні люди:
Не знають,
Як воно — бути світлом,
До якого всі прагнуть.
ЧОРНО-БІЛИЙ ТРИПТИХ
І
У чорно-білому кіно показували веселку... Коли ніхто не бачить, можна заплющити очі і зробити кілька кроків навмання. Лише кілька — один, два, бо потім стає страшно... Від нічного страху добре захищає ковдра — це знають усі... Всі хочуть бути щасливими. Але щастя не може хотіти всіх одночасно.
ІІ
У чорно-білому кіно показують веселку... Даю тобі часу від теплого ліжка до гарячої кави. Вимикаю телевізор і заплющую очі. А де моя кава? Що ти кажеш, любий? Що я кожного ранку перетворююся на маленьке ліниве стерво? Дякую за щирість, але не така вже я й маленька...