Веселка у пошуках Таткового меча

Олександр та Меланія Рибалко

Сторінка 19 з 23

Та це була тільки частина плану, згідно з яким Коник повинен був тепер ухопитися зубами за верхню гілку, яка під його вагою мусила нахилитися майже до землі, а потім випростатися і катапультувати нашого винахідника до крайньої гілки високого дерева.

Та сталося не так, як гадалося. Вийшло майже все, крім напрямку останнього польоту. Замість того, щоб полетіти до високого дерева, Коник полетів зовсім в інший бік. Глядачі та Веселка аж скрикнули від жаху! Що ж то тепер буде?!

Та в Коника був аварійний варіант на цей випадок. Зависши на мить над лісом, він встиг витягти з торби дідові шаровари, і вже звичним чином, мов на парашуті, став повільно спускатися десь у квітучі хащі.

— Я ж казала! — полегшено зітхнула Веселка. — От дурний. І я не дуже розумна, що погодилась на цю авантюру. Ледь не вбився.

Поки вона обережно спускалася зі скелі, з лісу почувся стукіт копит, і на галявину вискочив переляканий Коник.

— Там оцей! Отой! Я бачив, коли на шароварах летів!

Важко дихаючи і не в змозі більше вимовляти слова, він за допомогою пантоміми намагався пояснити Веселці, що до галявини наближається чаклун з величезною купою дров на плечах.

— Та хто?! — не зрозуміла нічого Веселка.

— Та чаклун!!! — нарешті спромігся Коник.

— Знову він? Далеко?

— Ні, поруч! Оно крадеться! — тикнув копитом Коник у напрямку кущів, які поворухнулися од вітру. — Ні, не там! Он де! — продовжував панікувати він, тикаючи в інший бік. — Чи не там? Ми пропали! Тепер я вже хочу на дерево!

— Ти ж висоти боявся.

— Та коли то було! Чаклуна я боюся ще більше!

Саме тієї миті з дерева, що росло поруч, на землю зістрибнула маленька білочка, яку Веселка, як їй здалося, начебто вже десь нещодавно бачила. Звірятко ухопило зубками край мотузки і хутко побігло по стовбуру величезного дерева вгору. Оббігши найнижчу гілку, воно спустилося на землю.

Зраділий Коник аж підстрибнув від збудження. Він підбіг до дерева, ухопив обидва кінці мотузки і вже збирався лізти вгору, та, схаменувшись, обернувся до Веселки і поступився їй чергою.

— Ой, вибачте, пані, прошу вас, володарко землі, — чемно вклонився він. — Та бігом, Веселко!

— Не час жартувати, бойовий коню. Давай, лізь першим!

— Ні, лізь ти.

— Ні, ти!

Вони на мить завмерли, витріщивши очі один на одного, а потім вигукнули майже водночас:

— Давай разом!

І ухопивши різні кінці мотузки, вони почали лізти вгору. Але ж Коник набагато важчий, тому він під своєю вагою час від часу сповзав донизу, і від цього Веселка, яка висіла на іншому кінці, підіймалася набагато швидше. Ось вона вже на першій гілці, а Коник все ще на землі. І часу вже зовсім немає, бо якраз тоді з кущів з'явилася змучена постать чаклуна. У руках-крилах він ледь тримав свою величезну купу сухого хмизу.

— Веселко, в'яжи мотузку до гілки, швидше! — перелякано заволав Коник, вгледівши ворога.

Але й ворог помітив друзів. Переклавши дрова до одного крила, він почав намагатися злетіти за допомогою іншого. Виходило дуже повільно, але щось-таки виходило, і він повільно наближався.

І що тут поробиш? Ситуація майже безвихідна.

Та є один перевірений спосіб — дідова торба!

Коник занурився в неї з головою, і за мить звідти почулося його переможне іржання, але якось дивно, наче із залізної діжки. Нарешті він виліз з величезним казаном і задоволеною мордою. Розкрутившись навколо себе, він запустив казаном у чаклуна і влучно поцілив тому прямісінько на голову. Почувся залізний дзвін від удару.

Веселка і собі не гаяла часу! Прив'язавши мотузку до гілки, вона не знайшла нічого ліпшого, ніж зняти свої чобітки і теж зафурде-лити їх у ворога. Одне за одним, взуття теж поцілило куди треба — в летючий казан.

Засліплений та контужений кажан збився з курсу, пролетів повз Коника і врізався казаном у стовбур дерева. Аж загуло.

А Коник вже ліз догори, чіпляючись за мотузку усіма копитами та допомагаючи собі зубами і хвостом. Ось і рятівна гілка! Ось і Веселка!

Щасливі друзі обійнялися і полізли по гілках далі вгору, допомагаючи одне одному. Тепер у них була мета, бо звідси вони вже бачили, що поруч з ліхтариком у стовбурі було величезне дупло.

Веселка першою потрапила досередини, а Коник обернувся, щоб подивитися, де чаклуняка.

— О! А ніхто і не женеться. Веселко, ти тільки поглянь на це!

Веселка повернулась і виглянула назовні. Чаклун, погойдуючись, бродив поруч із деревом з казаном на голові, марно намагаючись його зняти, бо в руках у нього були Веселчині черевички. Здавалося, що він вже зовсім не розуміє, що робить.

Це було досить кумедно, і друзі весело зареготали. Чаклун почув це і почав глухо лаятись з-під казана незрозумілими словами. Потім він прислухався, зрозумів, звідки лунає сміх, і запустив черевиками в друзів. Веселка впіймала один, а Коник — другий. Подякувавши, вони зникли в дуплі.

А дупло, я вам скажу, було незвичайне. Ви точно такого не бачили. Хоча, напевно, ви зовсім ніякого не бачили, особливо зсередини. Стіни тунелю, яким вони йшли, сяяли яскравими вогнями, повільно змінюючи кольори та яскравість. Тут було тихо та чарівно.

— А якщо він сюди залетить? — порушив цю казкову тишу Коник.

— Я думаю, що навряд. Ти помітив, що він стає дедалі слабшим. Навіть казан із голови зняти не зміг.

— Та я все одно його боюся.

— Не бійся. Поки мої бойові черевики зі мною, я зможу захистити тебе, мій рятівнику, — лагідно засміялася Веселка.

Незабаром тунель закінчився, і вони потрапили до невеличкої затишної кімнатки. З обох боків, уздовж стін, в ній було розтягнуто два гамаки, прибрані м'якими ковдрами з українським орнаментом.

Посередині розташувався стіл із їжею. Тут були і яблука, і мед, і запашний свіжий хліб, і масло, і гарячий чай, і цукерки, і вареники зі сметаною.

Посуд був старовинний, глиняний, як у Веселки та Коника вдома.

Побачивши всі ті смачні скарби, друзі відчули, як страшенно зголодніли. Вони весело всілися на лаву за стіл і, забувши про свої неймовірні пригоди, почали смішно їсти, геть забруднившись сметаною і медом.

Нарешті, понаїдавшись, вони попадали у гамаки.

— Як же тут добре! — мляво промовила Веселка, заплющивши очі.

— Ага, — відповів Коник. — І чаклуна того дурного немає. Цікаво, звідки тут, у дереві, їжа та гамаки? Хоча я вже нічому не дивуюсь. Може, пастка? Але дуже смачна та м'якенька. От би всі пастки були такі!

Веселка посміхнулась у відповідь.

— Ні, це не пастка. Я знаю, звідки це все. Це — Татко.

— Так, ти знаєш. Ти ж у нас все знаєш. Ти ж — володарка землі.

— От зараз жбурну черевиком у бойового коня.

— Мовчу, повелителько.

За що і отримав черевиком прямо в круп. Але зовсім нічого не відчув, бо вже міцно спав. І Веселка спала.



Частина 9

Вони всі живі!

Дивний сон Веселки і пожежа.

З Коником біда, та Веселка поруч!

Таке несподіване спасіння, що слів немає.

"Дирижаба" та її мешканці.

Чаклун у борщі!

Дві дивовижні історії.

Нарешті! Тепер ми знаємо, де меч!

Сяйво в кімнаті майже згасло. Невідомо звідки тихенько грала сопілка. Друзі бачили сни.

Коник бачив себе дивним конем із шовковою гривою, який блаженно гуляв по пасовиську на пагорбі біля Веселого. Село було квітучим і чистеньким. У селі були люди. На подвір'ї поралася Веселчина матуся. Дід з бабою копирсалися на городі. В гойдалці під вишнею Веселка читала книжку. Усе було дуже добре, тільки трохи смерділо димом із сусідського вогнища.

Веселка теж бачила сон, але він був тривожний. Ось вона підводиться зі свого гамака, виходить з дупла назовні та підіймається на самісіньку верхівку дерева. Дуже тхне димом. Мабуть, щось горить знизу. Ріже очі, важко дихати. Вона підіймає голову до неба і бачить, як яскрава зірка спускається до неї, несподівано обернувшись на Татка.

— Нічого не бійся, моя рідненька. Залишилось зовсім трошки, але буде важче та небезпечніше, ніж було. Головне, пам'ятай: я завжди поруч.

Веселка простягнула до Татка свої ручки і прокинулась.

У кімнаті було повно диму! Різало очі. Дихати неможливо! Веселка закашлялась і прохрипіла:

— Конику, вставай! Щось трапилось!

Та Коник не відповідав. Веселка кинулась до нього і спробувала повернути до себе. Це в неї вийшло, але не дуже вдало, бо Коник випав із гамака і впав на підлогу. Та навіть падіння не привело його до тями. Він лежав перед Веселкою і не подавав жодних ознак життя.

Як же вона, бідненька, злякалася! Невже задихнувся? Невже не буде більше її вірного друга та рятівника? Невже більше ніколи не почує вона оте веселе іржання?

Ні! Не може того бути! Більше ніхто не повинен вмирати!

Гірко плачучи, вона намагалася хоч трошки розштурхати бідолашне лоша, била його долоньками по морді, терла скроні, голосно кричала у вуха, та нічого не допомагало!

Тоді вона підповзла до столу, схопила чашку з уже прохолодним чаєм і вилила Коникові на голову. Це майже спрацювало! Коник поворухнувся і ледь чутно простогнав, але свідомість так до нього і не повернулася.

"Йому треба на свіже повітря, бо тут він остаточно задихнеться", — зрозуміла Веселка.

Утираючи сльози, вона вчепилася в дідову торбу, яка була на Коникові, і за неї потягла його до виходу.

Як же це було важко! Майже неможливо для маленької дівчинки. Та, зціпивши зуби, міліметр за міліметром, крок за кроком наближалась вона до мети.

А назовні, під деревом, горіло багаття з сухого хмизу, яке припер і запалив кажаняка. Їдкий дим піднімався вгору. Сам чаклун літав навкруги, намагаючись дістатися до дупла, але дерево відганяло його гілками.

І поки відбувалася та битва, Веселка нарешті дотягла Коника до виходу і полізла вгору, штовхаючи бідолашного перед собою, перекладаючи з гілки на гілку то його голову, то його ноги.

Вона вже не плакала. Вона майже не розуміла, що робить. Просто вперто дерлася нагору, докладаючи неймовірних зусиль.

Та якби дерево не прийшло на допомогу, нічого б у неї не вийшло.

Відігнавши на деякий час чаклуна, луснувши його по потилиці, дерево своїми гілками немов руками почало підіймати друзів угору, аж до верхівки.

— Дякую! — посміхнулася Веселка крізь сльози.

Диму на висоті було значно менше, і Коник, подихавши трохи свіжим повітрям, почав ворушитися, щось мимрити та хапатися копитами за дерево, не розплющуючи при цьому очей.

Нагорі гілки порідшали і стало добре видно чисте нічне небо.

Раптом одна із зірок, яскрава та величезна, почала швидко наближатися до них.

17 18 19 20 21 22 23