Та ж розігрує, купив собі хлопавку для дітей і розігрує, ‑ чомусь невпевнено переконував себе Малий Риба, не здатний ступити і кроку, тіло його обм'якло, ноги дрижали і відчував: якщо зараз же не знайде собі надійної опори – впаде. Вигулькнуло сонце, фотоспалахом зафіксувавши втомлений стан, за якусь найдовшу мить опинилися на задньому сидінні, і пістолет знову притулився до пальта в розігрітому раніше місці. Малий Риба втомлено і пацифістично посміхнувся, апатично заплющив очі, навіть не уявляючи, як така його поведінка шокувала збожеволілого Закарлюку, той тремтів, відчуваючи спопеляючий жар сумнівів і злості: ну чому ця гадина так спокійно поводиться? чому не кричить? не опирається? звідки ця посмішка? де жах в його ницих очах ренегата? де хоч щось, що змусить його, Закарлюку, натиснути на гачок, не думаючи, без вагань, безумовнорефлекторно? Летіла, розширюючись вліво, дорога, шугали вусібіч авто, таранячи млосне післядощове повітря, пропарене блідим по-зимовому сонцем. Малий Риба потроху куняв, бачив якісь кошмарні видива, але переконував себе, що все це лише сон, хай і дуже схожий на реальність, але всього лиш сон, бо насправді такого бути не може; та чому ж він спить? чому не плазує переді мною на колінах, вимолюючи прощення? і палець тремно пітнів, безсило намацуючи спусковий гачок, на якого ніяк не впіймаєш цю рибину. Спокій Малого Риби дратував Закарлюку найдужче, але це дратування не розряджалося спалахом останньої агресії, воно пекельно нуртувало всередині, роз'ятрюючи і підсилюючи запітнілу напругу.
Гамір міста збудив Малого Рибу, він шарпнувся, відчуваючи щось негаразд, пригадуючи сон всуміш з попередніми подіями і ніяк не міг відділити реальність від вигадки, протер долонями очі, вже відчуваючи, що кудись їде… нараз закляк, вражений потиском чогось твердого в лівий бік, всередині щось нажахано увірвалося, почало падати, нудотячи невагомістю. Малий Риба поволі обернувся і зустрівся з невсипущим ненависним поглядом чолов'яги, якого витримати не зміг, відвів очі, отже, сумління в нього нечисте! отже, таки справді він! Чи ж Закарлюка це? вагався розметаними по найчорніших закутках черепу і пам'яті думками Малий Риба…
2.
Інтернат містився у великому старовинному приміщенні, яке квадратом оточувало величезне рівнинне подвір'я, їх, змерзлих, просочених напівзимовим вогким холодом новачків, змушували йти колоною, по-військовому маршируючи. Раз-два, стій! з'явився високий лисий чоловік з недобрим поглядом глибокозапалих очей, вбраний в чорне, він ста напроти нас, рявкнув щось незрозуміле, від чого легкий шум недопалків розмов одразу ж згас, і наказав роздягнутися; ми нерішуче тупцювали на місці, сором'язливо перезираючись, шукаючи очима хоч когось, хто зробить перший рух, який вже можна буде підтриати. "Роздягнутися, я сказав!!!" – заверещав фальцетом злий прихований погляд, і ми змушені були підкоритися цьому несамовитому звучанню: поволі, неохоче скидали з себе верхній одяг і знову ніяково перезиралися. "Роздягтися!!!" – пищав чоловік,від надміру напруги зморщувалася шкіра на його безсоромно голому черепі; очевидно, ексгібіціонізм надто глибоко травмував його легкораниму душку, тож тепер, щоб виправдати собі свою оголеність, він змушував роздягатися всіх. "Роздягтися! роздягтися! роздягтися!!!" – безперестанку верещав він, вже не закриваючи свого брудного рота, з якого виривалася пара…
"Ти! – чорний палець вишпортав гачкуватим пазуром з тремтячих анемічних тіл особливо худе й ребристе, — збери одяг! Ну! Швидко!" І тіло й далі тремтячи нахилялося і задубілими пальцями хапало оберемки різного одягу, потім несло гори лахміття на встановлену дистанцію, де хтось зі старших, вбраних у чорне, які насмішкувато спостерігали оддалік, просочив цей спогад про старе життя прозорою рідиною з пляшечки, потім чиркнув сірником і … фотоспалах зафіксував цю мить блідуватою тривалістю…
3.
Зупинялися на перехрестях, завихрені божевільно-швидким кругообігом зривалися і здригалися, різко гальмували, стояли, чахкаючи, готові щомиті знову ринутись вперед (вправо, вліво). По-мисливськи (але тваринно) випнулася спина водія, руки його несамовито смикалися, штовхаючи пасажирів то до одних, то до інших дверцят, втискаючи в незвичайно-неприємну м'якість сидінь, щоб за мить вирвати їх звідти, помчавши назустріч свисту і гарчанню кількамільйонного конґломерату.
Безмозкло спинилися. Малий Риба, що на мить забувся, як ні в чому не бувало вийшов з авто, роззирнувся, сахнувся злого: стій! пістолет наздогнав його, присмоктався до старого місця, а таксі зникло за мурами. Стояли в негаласливому дворі перед перекошеними дверима громіздкого довоєнного під'їзду. "Ласкаво просимо" – іронічно змахнув рукою божевільний, виблискуючи залізними оченятами, дуло з кишені легко штовхнуло і вони рушили, долаючи марші сходів, клацаючи підборами в тихій принишклій вогкості. Що ж я роблю? що ж це? – гупало серце Малого Риби, — треба щось діяти, не можна йти від людей, треба гукнути поки не пізно… Але йшли мовчки.
Пістолет відірвався від вартування, залишивши спину напризволяще, аж вона вкрилася краплями вологи, позбавлена уваги дотику, захрящали ключі, от зараз найкраща мить, щоб втекти. Або вдарити його ногою в гомілку, збити з ніг… Двері моторошно зарипіли, з квартири війнуло темрявою і необжитістю. Заходь, ‑ прошепотів Закарлюка, ‑ вибачай, що без фанфарів… Жартував, це був ідіотський жарт, втішено посміхався Малий Риба, переступаючи поріг, примружився, кліпнув кілька разів. валізи залиш тут, вони тобі вже не знадобляться, ‑ й надалі шепотів Закарлюка, голос його здригався. Чому ж? – чомусь також пошепки озвався Риба, хоч кортіло смачно гукнути щось зле і образливе, кинутись з докорами і звинуваченнями… Проходь! – раптом підвищив голос божевільний, ‑ можеш не роззуватися, тут холодно; праворуч, так-так, сюди. Опинилися в невеликій кімнаті, неприбраній, холодній, поміж голих чорних стін тулився стіл, біля нього два перекошених брудних стільці, в кутку, попри самісіньке вікно – трюмо, люстерко вщент заклеєне понівеченими фотокартками, обличчя на яких до болю знайоме, бо це обличчя… таки справді – його, Малого Риби обличчя, он воно проходить всі стадії життєвого філогенезу: по діагоналі немовля перетворюється на юнака, молодого чоловіка, натякує на себе маску болісних зморщок…
Малий риба заціпеніло витріщається на себе в дзеркало, розмножений і розщеплений, роз'ятрений в просторі і часі, рвучко озирається і натикається на холодного пістоля, що роззявився на нього зажерливою посмішкою неблискаючої сталі.
‑ Що це повинно значити? – видавлює з себе Малий Риба, задкуючи, падає на тремтячого стільця, завмирає.
Обличчя Закарлюки блідо-червоніє від люті, мов під час нападу епілепсії. То ти не здогадуєшся?! – бризкає слиною і кров'ю червоних очей. Ні ‑ тихо, але рішуче відказує Малий Риба, він анічогісінько не розуміє…
4.
Громіздкий задушливий інтернат, де ти навіть не самотній, де тебе оточують абсолютно чужі і ворожі тобі істоти, які почуваються так само кепсько, як і ти, через що стають ще ворожішими у моторошному велетенському приміщенні – жахітлива пам'ятка архітектури, оточена сама собою, чотиристінне асфальтове ув'язнення, з якого не вирвешся, хоч би що ти робив: чи дертимешся на дах, щоб шугонути вже звідти назовні, рочерепивши собі мізки, чи вгризатимешся в землю, обв'язаний вартою червнів, висвердлюючи підкоп іржавими лопатами нігтів, ‑ так чи так, а приреченості обмеження і нудотного всепроданства не позбутися ніяк.
Содомія слинявих старців, розбещена вседозволеність кількох старших фаворитів, синкретична злоба, засліплююча ненависть, вибитіочі та зуби, які потім, прибираючи, вишпортуватиме з розщілин в затрасканій кров'ю підлозі, гадаючи чиї це, обмінюючись трофейними рештками і жалобно ховаючи знеживлену та вже нерідну плоть, дивуючись незбагненному відмиранню і над усе жагучи помсти, зубзазубної вендети по-інтернатськи… Садизм і ґвалт, огидні збочення і трунок в пластикових пляшках, покраплений спопелілим тютюном, що обважніло та змертвіло балансував в темрявній димці, заломлений плюскотом і перехиленнями скла, потрапляв в незвичний ще рот, колов горлянку, випльовуючи бризки вогкого кашлю, зморщували згиджено носа, чортихалися, злилися, плювалися, влаштовуючи пихаті безвусі олімпіади, зневажливо харкали в тих, для кого не існував головний олімпійський принцип: спочатку, головне – взяти участь; що пізніше зметаморфозився у — горе переможеним, яких закріпачували і били, інколи ногами, і лише спочатку до першої крові, міцні істинноарійські чорносорочечники з кров'яними тільцями на носках прямокутних черевиків, підкованих залізом, гнобили глистовидних жертв, офірованих інтернатові антропогенними впливами, чорнобильським першотравнем, який слізно нейтронив на демонстрації їхні незахищені невкриті мізки, видублені казармовою муштрою, яка вчила жити палкою і голодом, яка змушувала змиритися з тим, що ти – один з багатьох приречених гноїтися у цій помийній ямі, якою користується хтось інший; ранок приносив біль прокидання, хвилини сну очікувалися, як найзаповітніша мрія, заходу сонця чекали з такою ж надією, як заполярники очікують його сходу наприкінці полярної ночі… Але жодна приреченість і злоба не могли викорінити з їх дитячих покривджених душ потребу любити і довіряти, вони закохувалися у старих дів–вчительок, які били у їх світлі полум'яніючі оченята сухими різками слів і били насправді, зневірюючи їх ще дужче, навчаючи тотальної недовіри і перекресленості, та вони відживали; як Іванко-встанько регенерували і шукали очима когось, кому можна відлити бодай дещицю свого болю: але навіть така егоїстична дружба ницо зраджувалася ними зі страху і покори…
5.
‑ Та ти що? Здурів? Отямся, друже! В мене двоє дітей, чекають вдома на ті гроші, заради яких півроку горбатився за бугром…
Петро спохмурніло знецілює дуло, опускає очі і пістоль, у нього діти? Хлопчик і дівчина, вона старша – розбещене егоїстичне дівчисько, яке не рахується ні з чим, окрім своїх потреб – до гнітючості примітивних: огидно-крикливе шмаття ненависної моди на олігофренію, ультиматуми плачу, скандали жінки, яка ставиться до дитинки, як до порцелянової, а та у відповідь може грубонути і мерзотно обізвати дурепою, що втім недалеко від істини.
Ще син: хворобливе замріяне хлопченя з банькатими очима, які іноді безпричинно зволожуються, стікаючи згодом блідими щоками до міцностиснених уст, блідо-німих, злихоманених мареннями дитячих мрій… І як тяжко з цією надвразливою, непристосованою до життя істоткою, яка не постане за своїми правами, коли , бува, згарячу хляпнеш в нього надлишком брутальності, закамуфльованої за гарячий напружений день, оточений злобою і роздратуванням; ні, тоді малий лише затремтить нижньою губою і відвернеться, щоб приховати своє огидне іншим тюхтійство: великі краплі нечоловічих сліз, які б'ють нижче пояса, звинувачуючи і дратуючи ще дужче…
Дружина? Малий Риба опасисто зиркнув на відкладеного вбік пістоля, обтер піт з лоба, гарячково прораховуючи варіанти з нападом на нападника: зараз найкраща мить для цього: он він дивиться – зачудовано, божевільно-неприсутньо… Проте чомусь і далі сидів нездатний поворухнутися, відчуваючи приємне заспокоєння, пульс нормалізувався, м'язи розслаблено вмостилися на тверді стільця, думки самовиправдовувалися миттєвою розрядженістю… Дружина… Раптом бозна звідки приспіла задушлива потреба звільнитися від ще навіть невіддуманих думок, неосмислених вражень…розповідав, намагаючись деякі моменти аналізувати, дошукуючись причин, узагальнюючи, згадуючи і звільняючись од забутого, перша зустріч, юнача невпевненість, від якої не зміг звільнитися до цього часу, ще сильніше відчуваючи трансцендентність існування думок за рухливістю очей і маскою втоми на інших обличчях, в тому числі – її, передовсім – її, не зважаючи на звичковість і, як іноді виявляється, ‑ невивченість.