При цьому Штефан втуплювався в одну точку понад її плечем і за час любощів не зводив погляду з тієї порожнечі. Вираз його обличчя навіть у моменти найдужчого кайфу практично не зазнавав змін, лише очі під кінець мутніли і ніби зволожувалися. За весь чав він не проронював ні слова, хіба в момент наближення еякуляції починав видавати якісь бичачі тужні звуки.
Тома якось спробувала урізноманітнити цей процес, бо ж її аж ніяк не збуджувала така, схожа на медичну, процедура, їй праглося чогось іншого, артистичнішого, чи бодай просто живішого. Однак важке Степанове тіло не давало її схудлому тільцю, вкритому пожовклою шкірою скелету, простору для імпровізації. Він просто чавив її собою, душив, тлумив, як мамонт чи мастодонт. Його черевце, яким її новий чоловік навіть пишався, повсякчас виставляючи цей "трудовий мозіль" на огляд громадськості, смішно стрясалося, коли він відтискався тулубом від її грудей, підтягшись на витягнутих руках.
Томі він скоро почав приділяти мінімум уваги — майже одразу після того, як вона погодилася вийти за нього заміж, Степан нараз почав забувати запитати у неї про здоров'я, дарувати квіти, парфуми, запросити на вечерю, що справно робив раніше. Він збайдужів до неї, втратив цікавість, прийняв її існування в своєму житті за незворотню даність, за щоденну рутину. Вона оселилася в його помешканні і стала корисною, самоорганізуючою частиною квартири, пристроєм, що вміє дати лад іншій техніці: наприклад, пральній машині та холодильнику; безкоштовною домогосподаркою, доповненням до інтер'єру, живою істотою, духом, що наповнює порожнечу скло-бетонного житла. Його, здається, тішило, що коли він геть знесилений повертався додому із розв'язаною, стягненою до грудей краваткою, розщіпнутими верхніми гудзиками сорочки з брудним комірцем, там був хтось, хто міг заговорити, розстелити ліжко, поцілувати в щетину, притулитися до спини у ліжку. Все своє життя, поневіряючись гуртожитковими кімнатами, винайнятими "хрущовками" і готельними номерами, Степан у найпотаємнішому, запавутиненому від незазирання кутику душі леліяв мрію саме про таке життя. І ось воно настало: інколи, щоб потішитися втіленням своїх фантазій, він зоставався на вихідні вдома. Босі ноги в подертих пантофлях випромінювали сморід, неголене обличчя із підв'ялими, геть не пишними і вже зовсім не козацькими вусами — страх. Тома намагалася не дивитися на це чергове втілення поразки — не так його, як її.
У нього було до десяти різних іпостасей. Степан, Стефан, Штефко, Степан Петрович, Штефан, навіть Стьопа. З часом Томі довелося навчитися визначати по звертанню ступінь близькості людини до її чоловіка, щоб правильно ромовляти по телефону. Потім ці люди почали навідуватися в його помешкання. Вони з'являлися поодинці і гуртами, засідали на кухні, зачинивши двері, за якими збиралася отруйна концентрація сигаретного диму, або ж у вітальні, вбиралися у фраки і джинси, носили бакенбарди чи були лисими. Всіх їх цікавила політика. Декого Степан не любив і давав це зрозуміти Томі, нервуючи при ній після їхніх візитів. Інших він толерував, навіть записував інтерв'ю із ними на диктофон, змушуючии потім Тамару розшифровувати ці безглузді слововиливи в мозок. Дружина також повинна була піддавати все це літературній обробці. Скрізь політика: звинувачення, компромати, образи чиїхось родичів. Згодом Тамара чула це в ефірі радіо, читала в газетах, бачила в екрані телевізора.
Довкола роду Штефкових занять навіть через рік після їхнього одруження для Тамари снував ореол таємничості. На основному місці роботи (одному з телеканалів міста) застати чоловіка їй практично не вдавалося (приємний жіночий голос, тобто кілька голосів, хоча Томі чомусь здавалося, що один, делікатно і лагідно, аж через дріт передавалася усмішка, питав: "Я вас слухаю… Ні, на жаль, його зараз немає. Ви у якійсь конкретній справі? Щось переказати?…").
Час від часу навідувався і Шура, той самий Степановий знайомий, зі сталевого мерседеса. Його чорні вуса і золоті зуби вишкірювалися до Томи разом із незмінним букетом якихось химерних квітів (Штефко невдоволено кривився — ревнував). Цей чоловік завжди з'являвся у супроводі свого вкрай неприємного помічника з епатажною зачіскою, ланцами і сережками. Він володів платною громадською вбиральнею в центрі міста, а також заміським цехом із виробництва мінеральних вод. Тим самим, де колись працював Борис. За чутками, в одному із бокових відгалужень туалету, що розташовувався у неглибокому підземеллі, Шура влаштував наркопритон, де не тільки велася жвава торгівля різним дурман-зіллям, але й проводилися "гуманні" ін'єкції стерильними інструментами. Шура був єдиним у місті, а може й у регіоні ділером, хто мав доступ до великих партій ЛСД, героїну та навіть постачав для найделікатніших білий порошок із листя коки. Втім, очевидно, він не був власником цього добра, а лише розпорядником. Але й це, лише за чутками.
42
Невдачі робили його несамовитим. Він не міг нікуди подітися від люті, не мав на кому її застосувати, ні з ким поділитися. З нею доводилося співіснувати. Бити кулаком до стін чи дверей теж уже не можна — за тобою стежать і кілька таких нападів не лише спотворить потом і працею набутий імідж, але й завдасть куди серйозніших неприємностей. Таких скажімо, як профілактичні бесіди з психіатром, чи, в кращому разі, психоаналітиком. Або ще, чого доброго, копнуть глибше, і знайдуть історію хвороби, те, що він був на обліку в психдиспансері. Це, звичайно, нічого спільного із шизухою не мало, але кому тепер доведеш, що невропатології і психопатії — різні речі? Тому потрібно приховувати свій справжній стан, свої агресивгні настрої. Хочеться усіх бити? — солоденько усміхайся! Рвати чиюсь пащеку? — будь якомога люб'язніший і гречніший, як істинний арієць і галичанин.
— Не пінься, Стьопа! — сміявся з нього Шура, — я ж тебе прідупріждав, що це не зовсім ті ігри, в які ти звик гратися. Я свої обіцянки виконав? Виконав. Тепер очірідь за тобою. Я знаю, ти рахуєш мене таким собі мефістофеликом: купив чесну душу за гроші… Так же ж? Ну по глазах віжу, шо так, Стьопа. Тільки не треба мені врать, я ж усьо знаю. Тільки я тобі одне скажу. Нічого просто так не буває. І ти вибрав сам. Я прідупріждав, так шо звиняй. Я хотів помочь, ми ж з тобою ніби не чужі, ніби разом училися і разом дєвок ходили трахати, як пацанами були. Тільки от пиздитися двір на двір ти весь час сцяв. А я нє. Я ходив…
Степан кусав кутики посивілих вусів і тер долонями підборіддя та вилиці.
— Послухай, Саша. Ну, я ж не можу більше в цьому жити. Ну, люди довкола якісь живуть. Вони ж мене за останнього мудака мають.
— Так шо ж, мають — ну і хай собі мають. А ти їх май. В дупі чи у пизді. Кромє того, вони же праві. Треба працювати, Стьопа. Наше діло правоє, ми побєдім. Якщо ми пропхаєм своїх кандидатів, зможем розвернутися крутіше, легалізуватися, і тоді заспіваємо іншої. Не треба вже буде відстьогувати такого бабла як щас. Це ж, бляха, придумали, обдирати народ чесний. До нитки. Ми їм мусимо показати, Стьопа, поки вони нас не прижали…
— Я більше не можу, Саша. Я видохся. Я боюся. В мене вже 2 судових позови. Мені цих грошей не вистачить навіть, щоб розрахуватися.
— Не боїсь, Маша! Всьо устроїм. Ти ж в очах нації вже якби герой. Як мінімум Гонгадзе. Борець за справедливість. Суд ми тобі в пользу здєлаєм. Піде як по маслу. Ти ж знаєш, без злого умислу навіть найгіршу чорнуху можна толкати в кефір — і ніц тобі за то не буде… Ну шо, давай по соточці? Ну, чого головою мотаєш як бик? Давай, давай. Ти ж мужик, бляха, а не баба якась. Ну, залпиком, раз! Маладєц!.. Отак і далі.
Степан невпевнено хитає головою. Його пече в грудях, холодно і нестерпно, ніби там зима…
43
Тома ліниво потягується у ліжку: до вже позеленілих гілок за вікном липне мокрий сніг; вітер, хурделиця. Варто лише трохи відхилити ковдру — і холоднеча загрожує вторгненням на суверенну територію ранкової дрімоти. Степан швидко вбирається і дивиться на жінку зі злістю — йому здається, що вона не має права так ніжитися, коли він страждає, напівпрокинувшись, тремтить від холоду в неопалюваній кімнаті. Вмикає камін, проте одразу ж і вимикає: доки повітря розігріється, його все одно вже тут не буде, а жінка хай тохи померзне так, як зараз він.
День не віщує нічого приємного — вітер січе маленькими мокрими крижаними брилами в очі, задуває їх за комір, навіює передапокаліптичний страх. Відсутність неба і залляті вологою чорні стіни. Здається, негода ніколи не завершиться і зима триватиме довіку.
Все, чого він досяг, обертається на фікцію. Воно йому не належить, лише дано в користування, як забавка. Він і ставиться до власних речей, наче до готельного майна — боїться залишити бодай дактолоскопічний слід чи подряпину. Нічого свого, все чуже: чуже місто, чужі друзі, чужі люди і навіть дружина не його. Степан ховається від вогкої пронизливості в офісний півморок. Агресивно щось відказує прищастому охоронцеві, дратується, коли той не вірить і вимагає посвідки.
— Ви розпочинаєте свою службу з доволі невдалого вчинку! — цідить крізь зуби Степан, хоча йому кортить верещати на весь голос інше: "Ти звільнений, козел!!! Пішов звідси!!! На х…!!! Я сказав: на х…!!!", і кинутися в істериці на цього недоумка з кулаками.
Треба буде подбати, щоб він більше не з'являвся на студії, — відзначає подумки Степан. Сказати Жорі, хай підшукає кмітливішого хлопця, — потроху заспокоює він свої розхитані нерви. А цьому мудакові буде наука. Щоб знав, хто є хто.
Він втомлено падає у безлике офісне крісло, пожбуривши зібганий плащ на стіл. Навіть не вмикає комп'ютер — не зосталося сил. Всі пішли на роздратування. Треба себе контролювати, треба себе тримати в руках! — зціпивши зуби, проводить Штефко автотерапію. Нарешті серцебиття вгамовується, руки перестають дрижати.
Він впадає у стан дивовижного заціпеніння, що межує з прострацією. Його охоплює хвороблива апатія, настільки сильна, що у цю мить він би й пальцем не поворухнув, щоб врятувати своє життя, станься якась загроза. Байдужість і нерозбірливий погляд дебіла в чорне дзеркало монітора. Тиша. За стіною гримить музика в ефірній радіо.