Йому здавалося, що він переміг вже сотню ворожих звірів, і це надавало йому нових сил.
— Конику! Конику! Та зупинись же! Я все зрозуміла. Тут нікого немає. Це тільки жахи.
Важко дихаючи, Коник нарешті почув Веселку та зупинився. Страшні очі розтанули в темряві. Все ще тримаючи косу напоготові, він обережно роззирався навкруги. Та що можна побачити в такій темряві? Коник навіть Веселку не міг розгледіти. Обертаючись навколо себе, він, про всяк випадок, штрикав косою в різні боки. Добре, що Веселка була далеченько. Але ж і вона не бачила нічого.
Раптом Конику здалося, що прямо під ногами в нього розверзлася глибоченна прірва, і він от-от звалиться в безодню. Голосно скрикнувши, він відсахнувся назад і налетів
на Веселку. Побачивши перед собою її сяйливі очі, він злякався ще більше!
— Не підходь! Геть від мене, чудовисько! — заверещав Коник, махаючи косою на Веселку.
— Та це я, Веселка! — відскочила назад дівчинка. — Годі махати. Викинь ту косу. Я все зрозуміла. Це якийсь острів жахів, яких насправді не існує. Сам подумай, спочатку хвиля, потім ці очі страхітливі.
— Ага, немає! Та я сам щойно цілу сотню порубав.
— Заспокойся, друже. Не було ніяких чудовиськ. Були тільки жахи. Все інше ми самі придумали.
— Нічого собі, придумали! Може, і ці джунглі придумали, і цю прірву під ногами?
— Ні, дерева справжні. А от прірва... Дивись!
З цими словами вона стрибнула прямісінько у прірву, та нікуди не провалилася. Прірва теж виявилась несправжньою.
Коник, очі якого вже трохи пристосувалися до темряви, побачивши, що з Веселкою все в порядку, і сам недовірливо ступив у "безодню".
"Безодні" не було!
Частина 8
Події на квітучій галявині.
Все зрозуміло! Нам туди!
Нарешті друзі на галявині!
А ось і чаклуняка. Втомлений та злий.
Чудасія із сухим хмизом.
На дерево!
Казан на голові у чаклуна та Веселчині черевики.
Спокій, їжа, сон. Як же добре!
— Я зрозуміла, — знов повторила Веселка. — Усі ці примари намагалися завадити нам потрапити туди. Бо, можливо, Татків меч саме там. Намацавши в темряві голову Коника, вона повернула її трохи праворуч. Там, далеко за темрявою, серед невеличкого острівця квітучих рослин, на пагорбі, сяяло величезне дерево, яке вони бачили ще з узбережжя. Але тепер дерево було набагато далі від друзів, ніж тоді.
Коник, мов зачарований, деякий час нерухомо дивився на це диво, а потім ляснув себе копитом по лобі.
— От я дурний! Нам же потрібне світло!
Продовжуючи лаяти себе за відсутність кмітливості, він занурився в торбу і за мить витяг звідти палаючий факел. Ліс навкруги посвітлішав, і друзі побачили під ногами вузеньку стежку прямо в хащі, у бік дерева.
Веселка радісно вилізла на Коника. Той не так радісно щось пробуркотів, на кшталт: "коли вже мене хтось повезе", і пошкутильгав у темряву.
Жахів більше не було. Веселка, ледь тримаючи факел від втоми, куняла, погойдуючись і ризикуючи впасти на землю.
Так вони потроху просувалися до своєї мети, аж поки не перейшли, нарешті, кордон між лісами і не опинилися на палаючій від розмаїття барв галявині.
Як же тут було чудово! Втома одразу залишила наших героїв, щойно вони вдихнули ароматне повітря і почули чарівне пташине щебетання. Веселка аж трошки заплакала від полегшення і від того, наскільки все це було схоже на літні місячні ночі у рідному Веселому.
Але такої природи не було навіть там! Квіти і листя на деревах сяяли, мов різнокольорові ліхтарики. Трава під ногами віддзеркалювала місячне сяйво. Різноманітні комахи весело снували серед яскравих квітів. Величезний метелик пролетів поруч і змахом своїх крил загасив полум'я факела.
Веселці стало майже так само добре, як у небесному Татковому місті. Вона зіскочила на землю, сховала непотрібний тут факел у торбу і радісно закружляла серед дерев. Потім вона підбігла до Коника, обійняла його за шию і прошепотіла тихенько:
— Знаєш, Конику, я впевнена, що всі вони живі. Чуєш, живі! — вже голосно і дзвінко прокричала вона, тримаючи Коникову морду обома руками і дивлячись йому в очі.
— Комахи? Метелики? Звісно, що живі.
— Та ні!
— А хто, дерева? Квіти? — вже почав хвилюватись Коник.
— Та ні. Наші. Всі наші з Веселого. Я відчуваю, що все буде добре. Татко ж обіцяв, що більше ніхто не повинен вмирати!
— Хоч би твої слова та до Татка в небо. Я б за це, мабуть, усе віддав. Навіть торбу чарівну. Навіть життя, мабуть.
— Ні, життя не треба. Що я буду без тебе робить, мій бойовий Конику? Життя не треба. Чуєш, більше нічийого життя не треба! Так, Татку?
Промовляючи ці слова, Веселка з любов'ю подивилась на небо і щасливо посміхнулася.
Так, продовжуючи щось радісно співати та весело реготати, вони пішли собі через місячний ліс у бік дерева, яке височіло вже майже поруч.
Та тільки-но вони залишили галявину, з чорних хащів почулось якесь кректання і сопіння. За мить на галявину, мружачи очі, видерся, хто б ви думали? Звичайно, чаклун! Чи кажан. Чи хто воно там, не розбереш.
Він був страшенно втомлений і пригнічений. На плечах він пер величезну купу сухого гілляччя.
— Та що ж воно за люди такі? — бубонів сам собі під носа чаклун. — Живі, хоч би що! А сьогодні, мушу вас запевнити, шановний, клята остання ніч. Час закінчується, а я вже ледь тримаюся на ногах. Сил майже не залишилось. А все чому? А все тому, що коли та дурна конячо-дівчача парочка перемагає, я чомусь, стаю дедалі слабкішим. Вже навіть літати важко. І як тут переможеш? Але якщо я їх не знищу, то клятий бовван знищить мене. Ще тисячу років страждань! Ні, я не витримаю. Та нічого. Зарано радієте. У мене є план. Ось коли вони дістануться того паскудного дерева та полізуть на нього (а вони полізуть, будьте певні), я його спалю, разом із ними.
Ось такі справи. Отака біда нависла над веселими друзями.
А чаклун тим часом, втомившись іще більше від своєї ноші та буботіння, скинув гілля на землю і знову почвалав до чорного лісу, щоб назбирати ще. Та коли він повернувся з новою купою, то нічого не зрозумів. На тому місці, де він п'ять хвилин тому поклав свій оберемок, не було нічого, окрім різнокольорового квітучого куща.
— Десь же тут поклав! — обурювався він. — П'ять хвилин не пройшло! Чи не тут? Тоді де?
Понишпоривши навкруги та нічого не знайшовши, він жбурнув новий оберемок під квітучим кущем, добре запам'ятав, де саме, і пішов за новою партією. Пішов і не бачив, що нові сухі гілки із чорного лісу, тільки-но торкнулися живої землі, одразу пустили коріння, піднялися і зацвіли неймовірними квітами, як і попередні.
Уявіть собі, що сталося з тим кажаном, коли він, приперши з джунглів наступну купу, знов не знайшов нічого!
Ті слова, які він вимовляв, люто лаючись, не можна повторювати не тільки в дитячий книжці, а навіть і у дорослій.
— Нічого залишити не можна! А ще світлий ліс! — скреготав він зубами, намагаючись зламати найближче живе дерево своїм кістлявим крилом. — Злодюги! Ось вам!
Та нічого в нього не вийшло. Тільки крило забив. Дерева і навіть кущі виявились занадто міцними. Тоді він спробував повиривати квіти, але й ті спритно ухилялись від його намагань. Зовсім вибившись із сил, він спітнів та розлютився ще більше.
— Та що ж це таке! Невже мучитись мені вічно?! Ні! Я таки спалю тут усе!
І, тримаючи останні назбирані дрова на плечах, він кинувся у квітучі хащі, нашим друзям навздогін.
А вони були вже біля того самого велетенського дерева. Веселка з Коником аж роти пороззявляли, задерши голови вгору, таке те дерево було захмарне. Його рівний, майже зовсім без гілок, стовбур сягав аж до неба. Крона починалася десь серед хмар і була така широченна, що накривала майже всю велику галявину. І там, у височині, серед гілок, яскраво світився самотній ліхтарик. Те, що він висвітлював, знизу розгледіти було неможливо через відстань.
— Можеш нічого мені не казати, Веселко! — попередив Коник. — Я туди ні за які гроші не полізу. Я висоти боюсь.
— Так ти казав, що і плавати не вмієш. Не поспішай репетувати. Думай. А те, що нам потрібно туди, це стовідсотково. Я це відчуваю. Але як?
— Гадаєш, що меч може бути на дереві? Дуже сумніваюсь.
Коник сумно зітхнув, потер копитом потилицю і почав думати.
Спочатку він спробував лізти по стовбуру. Але де ж ви бачили, щоб коні по деревах лазили?
Гепнувшись утретє на землю, він залишив ці марні намагання і запропонував Веселці цей спосіб. Та Веселка відмовилась.
Тоді він витяг із торби довгу дошку, поклав її серединою на камінь, прилаштував Веселку з одного боку, а сам, залізши на сусіднє невеличке дерево, стрибнув на інший. Вийшло як в цирку, в акробатичному номері. Та марно. Веселка не долетіла навіть до найнижчої гілки, і Коник ледве встиг її впіймати, коли вона падала на землю.
Трохи відпочивши, Коник знайшов у торбі довгу міцну мотузку, зробив петлю на кінці і спробував накинути її, як ковбойське ласо, на гілку, та знову не вийшло. Дуже високо.
Тоді Веселка прив'язала до кінця мотузки камінь, розкрутила і пожбурила вгору. Вийшло краще, але все одно дуже низько.
Із лісу на галявину повиходили місцеві звірятка і зацікавлено спостерігали за марними спробами друзів. А й справді, коли ще таке побачиш. Ціла циркова вистава з веселими клоунами та глядачами.
Підбадьорений цією несподіваною підтримкою, Коник старався щосили. Побігавши навколо дерева і ретельно вивчивши місцевість, він звично ляснув себе копитом по лобі і погукав Веселку. Мабуть, щось придумав.
Так і сталося. Коник щось довго пояснював Веселці, малюючи на піску якісь хитромудрі схеми та розрахунки.
— Ну, як тобі планчик? — задоволено запитав він, потираючи копита. — Скажи, я геній?!
Веселка із сумнівом похитала головою та покрутила вказівним пальчиком біля скроні.
Незважаючи на це, Коник схопив її за руку та потягнув до невеличкої скелі, на краю якої лежав здоровенний камінь. Вмовивши Веселку піднятися нагору, Коник поклав мотузку назад до торби, а торбу перекинув через плече. Підтягнувши їхню імпровізовану гойдалку під скелю, він став на один край дошки і крикнув:
— Давай!
Веселка тяжко зітхнула і зіштовхнула камінь вниз. Той, пролетівши декілька метрів до землі, з глухим ударом гепнувся на інший край дошки, запустивши Коника у політ аж до верхівки сусіднього зі скелею височенького деревця.