А Федеріку, батько твій завжди довіряв.
– Не знаю... В одному згоден, мені потрібно добре подумати.
Герцог направився до дверей, та потім спохватився і почав прощатись з Константаном. Та той лише махнув рукою, відпускаючи його, і сказав.
– Пам'ятай, що існує загроза не лише твоєму життю, а скоріше найбільша загроза є життю принцеси Анни. Бережи її.
Вольмир зупинився біля дверей і обернувся. Великий магістр з тривогою та надією дивився на нього.
Вийшовши в коридор, герцог піймав точно такий же погляд Романа, на який відповів дружелюбною посмішкою і той, теж нерішуче усміхнувшись, зайшов до кімнати Великого магістра. Треба було добряче подумати, тому Вольмир направився до літнього саду в улюблену альтанку.
Перед входом до саду він зустрів лейтенанта охорони Николика і наказав йому подвоїти пости навколо палацу, бо останні слова Константана дуже стурбували його.
– Барон Шрауб не повернувся з міста?
– Ні, ваша світлість.
– Якщо він з'явиться, а я ще буду в саду, нехай зайде до мене.
– Слухаюсь, – вклонився лейтенант і додав. – В альтанці баронеса Феодосія.
– Добре.
Герцогу подумалось, баронеса могла розповісти дещо цікаве, жінки вони більш спостережливі чим чоловіки. Вольмир відчинив ажурні двері і зайшов у весняний сад. Нічний вітерець приніс легку свіжість і ніжний запах квітів. Він помітив тіні двох охоронців, які маячили під освітленими вікнами покоїв принцеси, це трохи заспокоїло його. Підійшов до альтанки обвитої диким виноградом і помітив в її глибині жіночу постать в яскраво жовтому платі.
– Баронеса, доброї ночі, бачу вам не спиться, дозвольте приєднатися до вас, якщо ви нікого не чекаєте.
– О, герцог, будьте так люб'язні, – почув він такий знайомий голос і веселий сміх.
– Анна?!
– Бачите, як легко можна одурити чоловіків, адже і граф Андре не впізнав мене, – промовила принцеса і відкинула накидку. – Приєднуйтесь до мене, я вже цілу вічність чекаю на вас.
Вольмир піднявся сходами в альтанку, в темряві він не міг добре розгледіти обличчя Анни, але йому здалось, що її очі ласкаво дивились на нього. Він знітився і не знав, що сказати, а доки збирався з духом, знову пролунав ніжний голосок.
– Ця ніч нагадує мені іншу ніч – в Цареграді. Пам'ятаєте?
– Принцесо, я ніколи не забував ту ніч, – хриплувато відповів герцог і ледь не закашлявся.
– Як це було давно і зовсім недавно, майже два роки.
– Анна, мені треба поговорити з вами.
– Мені теж.
– Ви знаєте чому Константан привіз вас до Венедії? – прямо запитав Вольмир, підійшовши так близько, що почув її тепле дихання.
– Так. Щоб ви мене взяли в дружини.
Ці слова, сказані так невимушено і просто, заставили серце герцога на мить зупиниться, а потім ледве не вискакуючи з грудей забитись ще з більшою силою.
– Анна... Ви розумієте, що...
– Колись, два роки тому, – перебила його Анна, – мене викликав до себе батько. Він довго дивився на мене, зітхав і ніжно водив своєю рукою по моїм волосам. Я стояла боячись поворухнутись, так несподівана була його ласка. Він спитав мене, чи я не против вийти заміж за твого старшого брата Розмира. Спочатку я не повірила своєму щастю, як не треба іти в монастир чи заміж за одного із родичів Зорини, а вийти за нащадка славетних королів... Боже мій, як я переживала, як я чекала весілля, щоб вирватись із задухи імперських покоїв, подалі від ненависної Зорини.
Анна замовкла та Вольмир мовчав, чекаючи. Принцеса відвернувшись від нього обняла колону бесідки.
– А через місяць прийшла страшна вість, – тремтячим голосом продовжувала вона. – Загибель твого батька і твого старшого брата, мого нареченого, якого я так і не бачила... І всі ці ненависні жалісні погляди вельмож, і знущальний голос Зорини... А потім твій приїзд до Цареграда. Мені було так цікаво, який же ти, можливо ви з братом дуже схожі. І коли я побачила тебе, поговорила з тобою... Ти дуже сподобався мені, а той наш поцілунок, я тоді проплакала всю ніч. Не думай про мене погано, можливо я собі намріяла багато чого, але я бачила перед собою тільки одну дорогу – дорогу до монастирю.
Нарешті Вольмир наважився і обійняв теплі тремтячі плечі. Анна притиснулась до нього спиною.
– Аж раптом приходить Константан та пропонує поїхати до Венедії і каже, що імператор дав згоду. Мати нагоду знову побачити тебе, я не втрималась і розплакалась, як дурне дівчисько. І ось тепер я поруч з тобою.
– Анно, – ніжно прошептав Вольмир і пригорнув до себе дівчину. – Люба моя, я... В мене серце болить, як я кохаю тебе. Та не знаю...
– Ти не бійся, я все розумію, в тебе є наречена, обов'язок перед батьком але для мене це ковток чистого свіжого повітря, – сказала Анна і розвернувшись в обіймах герцога, опинилась обличчям до нього.
Молодий герцог помітив перед собою широко відкриті і ледь зволожені такі прекрасні карі очі. Він не стримався і, пригорнувши принцесу, ніжно поцілував її солодкі вуста.
14
Прокл прокинувся пізно. Весняне сонце вже піднялось майже до середини неба, а гомін великого міста, проникаючи через відчинене вікно, наповнював кімнату легким гулом. Йому щось снилось і це був приємний сон. Ізана! Так, він йшов поруч з нею якимсь дивним місцем і голі скали нависали над ними. Крадій зітхнув, починався новий день, а він не знав що йому робити. Вночі перед ним примарною тінню промайнула його маленька Ізана, яка виросла на його очах в принадну жінку. Що вона робить в цьому місті? Знову доручення імператриці? Прокл пригадав останню розмову з дівчиною, їх суперечку, вона так і не захотіла повірити в те, що Зорина наказала вбити його. Йому тоді довелося швидко виїхати з Цареграда, прийнявши пропозицію Феофана. Більше року пройшло, а серце знову затріпотіло, як тільки він побачив Ізану. Прокл відчував, що ця нахабна дівчисько знову потрапила в якусь халепу. Скільки він її раніше вичитував, а вона не міняється. І чим її так причарувала Зорина?
Та треба вставати і починати діяти. Перш за все хватить пересторог, треба обов'язково переговорити з Ісмаїлом. Прокл швидко встав, умився в пощербленому мідному тазі і одягнув свіжий одяг, переклавши в кишеню сіро-зеленого камзола медальйон та пристигнув пояс із невеликим, але широким лезом, кинджалом. Одягнув чоботи і, трішки повагавшись, засунув в них по тонкому стилету. На всяк випадок. Кошіль з грошима сховав під камзол, посміхнувся, згадавши про розтяпу Мустина. Замараний одяг згорнув в плащ і відчинив двері, гукнувши слугу. З'явилась миловидна повногруда дівчина вся ластовиннях, яка мило посміхаючись, отримавши одяг разом зі срібною монетою, пообіцяла до вечора випрасувати і вигладити його.
Добре поснідавши, Прокл попрямував до будинку купця Ісмаїла. Людей на вулицях було зовсім не багато, оглядівшись навколо він нічого підозрілого не помітив, Мустин не з'явився. Дорогою він обмірковував, як йому за можливої допомоги управителя замка пробратись до палацу герцога. "Може зустрінусь з герцогом і поговорю з ним, але спочатку треба побачити Ізану", – подумав. Та тут його чекало розчарування, виявилось, що купець рання пташка і зранку виїхав до свого представництва. Про це повідомила йому, вийшовши на стук в двері, неохватна тітка, схожа на куховарку. Прокл завагався, вертатись за конем чи ні, та потім вирішив, що так буде швидше. Торговий дім купця знаходився на другому краю міста та на щастя якийсь візник підвіз його. Але і там Ісмаїла не було. Похмурі, трішки одутлі після свят, працівники повідомили, що їх господар в порту. Добравшись до річних причалів Прокл був приголомшений новиною – купець відплив годину тому до Цареграду.
Сонце вже котилось до обрію, але все ж добряче припікало. На при портових вулицях стояв гамір, ними рухались підводи з товаром від кораблів. В святкові дні причали не працювали і зараз надолужували згаяний час. Прокл злий і пітний пробирався між підводами, лаючи себе за через мірну обережність, треба було вчора ловити цього аравського купця. Аж раптом його погляд наткнувся на червону вивіску з написом "Бойовий півень" золотою фарбою, що висіла над широкими дубовими дверима. Дідько б його взяв! За цією біганиною він забув про Мустина. Хоча якщо б цей арав десь мелькнув поряд, то Прокл його помітив би, очі, не зважаючи ні нащо, звично ретельно обшарювали все навкруги. Хазяїн таверни "Бойовий півень" колишній товариш Прокла, ось і є нагода зайти поговорити з ним, а заодно вирішити в прохолоді за кухлем холодного пива, що робити далі.
Через кілька хвилин Прокл сидів в півтемряві доволі просторої таверни. Перед ним стояв кухоль пива і він чекав нагоди покликати хазяїна. Хлопчисько, який приніс йому пиво, вже стояв за стійкою і ліниво протирав замизканим рушником мокрі кухлі, час від часу копирсаючись вказівним пальцем у своєму довгому носі. Зала була порожня, ще не час для відвідувачів. Відпивши пиво, крадій ледь скривився – пиво справді було холодним але прокислим. Тут він помітив, що із задньої двері до залу зайшов Таран, який нітрохи не змінився, такий же худий наче сушена вобла. Хазяїн таверни щось сказав хлопчині, а той у відповідь закивав йому головою. Потім Таран поглянув в бік Прокла і відвів погляд. "Не впізнав чи не хоче признавати", – подумав Прокл і, зробивши зусилля, допив кислятину.
– Гей! Хазяїн! А кращого пива в тебе нема?
– Вибачте, зараз відкриємо нову бочку! – прокричав у відповідь Таран і хлопець вибіг із зала.