З'явилося передчуття чогось особливого, значного, воно злихоманило сірість ранку дрожем суму і нетерплячості, таке вже не раз ставалося з ним, інколи ці передчуття справджувалися, інколи – ні, а бувало – траплялося щось неочікуване, неждано-негадане, яке струшувало мряку безмозкості, перерізаючи очі світлотінями подій, заворожувало своєю неправдоподібністю і гостросюжетністю, яку ніяк не міг сприйняти, відмовляючись від можливого героїзму, налякано кидаючись з затінок бездіяльних кущів.
Споглядав на загнане вітрами літовище, де сплюснуті спочивали велети-літаки, вітер міражував неймовірні видива, спотворюючи форми, виповнюючи їх новим змістом…
Малий Риба повертався на Батьківщину з чужини…
Малий Риба… дурнувате прізвисько, яке присмокталося до його крихітного тіла ще в інтернаті, п'явчато переслідувало на протязі всього життя, незмивно нагадуючи ті часи, коли кожна дрібниця переймає безапеляційною категоричністю, а те, про що, як правило, забувають: міжподієві вагання та дитячо-юначі сумніви набували найглибшої екзистенційної ваги.
Хижо стежив за пересуванням жіночих ніг, жадібно ловив коливання випнутих грудей, заповзято зондував рельєф талій та сідниць, не в змозі вдовольнити свою зголоднілу любов до краси і до жінки, притлумлені сонливістю і тяжкою працею інстинкти озвалися невгамовним бажанням. Подумав про повій і пошкодував своєї сором'язливості та ліні, які змусять його зсихатися нетерплячкою ще довший час, доки тремтітиме на крилі літака і стрясатиметься на роз'ємних з'єднаннях вітчизняної залізниці.
Мізинцем колупався у вухах, видобуваючи сірку, пригадувалося: ‑ … рибо моя злота!.. – безбарвної, непам'ятної вчительки – перехрещеної, що дала йому друге ім'я, за яким зникло перше, вже ніхто й не згадає його, навіть він сам,а коли його зогляду га "Гуліверський" зріст прозвали Малим Рибою, забулося і прізвище, і непам'ятне по-батькові, так і зосталося: Малий Риба. Спочатку глумливе і образливе, далі – звичкове і зручне – Малий Риба, інколи – просто Риба, інколи – просто Малий, але завжди малося на увазі – Малий Риба.
Клейкою плівкою запікалася на губах швидкохолонуча кава, а за сусіднім столиком розігрувалася мелодрама великого марнування: вони робили ковток, елеґантним порухом приземляли горнятко на блюдце з голубою облямівкою, витончено хапали серветки, і змахнувши зап'ястям, мов крилом, підносили руку до рота, цілували серветку розпашілими устами, припадали до неї болісно і спрагло, потім аристократично відштовхували, папірець здіймався на мить, розширювався імпульсивно, згасав, поволі парашутив додолу; вони ж посміхалися всім чарівною білозубою посмішкою, потім посміхалися один одному, цмокалися гучно і смішно, видавалося, що навіть цілуючись вони не перестають посміхатися, перетворюючи це в грайливий ритуал, ще не роз'єднавши зціплені уста, вони тяглися рукою до пакунку з серветками, намацували його; переплітаючи пальці, висмикували розбурхані папірці, роздирали їх навпіл, підносили до склеєних губ і аж тоді розпадалися, задоволено вмощувалися на свої місця та заходилися розтирати запомаджені роти, манірно розгойдувалися пальці, папірці вислизали крізь них і поволі поповнювали купку сміття на підлозі, біля якої пітнів непомічений гравцями прибиральник, він порався з серветками, час-од-часу кидаючи на розгнузданих дітлахів засудливий погляд, інколи здавалося, що він хоче щось їм сказати, вже, було, відкривав рота, але роздумував, струшував головою і повертався до кружляючих папірців, яких ставало все більше і більше: ковток – серветка – поцілунок – серветка – не спинялося циклічне повторення, їх закохані пальці плавно ковзали висхідними потоками повітря, немов дельтапланеристи, зазирали до випотрошеного пакунку, в якому вже, здавалося, не повинно бути нічого, крім пилу… і наче ілюзіоніст кролика з дна свого бездонного циліндра, видобували на світло двома пальцями чергову заспану серветку. І що дивно: хоч дії їхні щоразу повторювалися, довколишні продовжували невідривно стежити за кожним порухом, ковтали очима ковток кави, захоплено, із здивуванням, відзначали, що серветки ще не закінчилися і зараз відбудеться новий акт цієї трохи примітивної вистави. Наостанок пара продемонструвала принишклій залі найдовший, найемоційніший поцілунок, який трохи не переріс у щось цілковито інше, відмінне від попереднього, аж зашарілися у передчутті непристойного місцеві бюрґери, та хлопець з дівчиною раптом урвали, посміхнулися тією ж артистичною посмішкою, вклонилися глядачам злегка і квапливо вийшли.
Вітер ще кілька разів кашлянув, розлого чихнув, роздмухавши нарешті димову завісу хмар, і літаки виструнчилися в чергу, раз-по-раз пахкаючи двигунами і з гулом зринаючи в міжхмарну щілину. Митник заспано косив праве око в паспорт Малого Риби, а лівим в той самий час байдуже вивчав його зовнішність, шукаючи в ній терористичних ознак, але жодної з 25 описаних Семюлсеном у щойнопрочитаній митником "Повітряні пірати" на німій риб'ячій мармизі не помітив. Малий Риба пригальмував біля останнього вікна, ще раз оглянув задощене літовище, зітхнув, воліючи думати про можливість падіння, але вже в темряві переходу знову уявив вмовкання двигунів, різке перехилення і нудотну невагомість, коли вже й вдіяти нічого не можна…
Ватно клубочилися під крилом водяні випари, було терпко і якось аж сумно. Якби не заборона залишати свої місця, він би і зараз змірював тремкими кроками вузенький прохід між сидіннями, метаючись від туалету до кабіни і навпаки, в зворотньому напрямку; а так доводилося нервово смикатися, сіпатися, буцімто, щоб зручніше вмоститися, викликаючи щошереху непорозуміння у скошеному погляді сусідки; він намагався читати, але слова ніяк не досягали свідомості, застряваючи на перехрестях атрофованих звивин, книга знесилено падала на коліна, а очі неспокійно ковзали до блиску крила, примружувалися болісно і вже шукали чогось в салоні; тіло знову вовтузилося, і краля поряд знову здивовано глипала на нього, майже не повертаючи голови, обернена в профіль, вона примудрялася витріщитися на нього обидвома очима сизого кольору, це рідкісне забарвлення нагадувало Малому Рибі когось, хто мав очі такого ж кольору, але, хоч вбий, ніяк не міг пригадати цієї людини, дратувався, раз-по-раз зиркаючи на сусідку, намагаючись ще раз побачити ці дивні очі, але зустрічаючись з нею поглядом чомусь полум'янів, знічувався безпорадно, відстрибуючи очима кудись набік; врешті, знову концентрувався на своїх передчуттях, припускаючи можливі негаразди, але думаючи про щось з того, залишався цілком індиферентний і тому розумів: не те, не те…
Літак пірнув у буйняву імлу, і пара сконденсувалася на округлому скельці, мов невиплакані сльози…
Малий Риба повертався додому з чужини, і серце його моторошно стискалося у прочутті чогось тремкого і несподіваного, було сумно, але водночас надзвичай солодко., Хмари чорнильно-ляпковими пухирцями розлізлися під пером літака, і далеко внизу задріботіла Батьківщина, похитуючись розхристаними лісами, горбатіючи навскіс викошеними лугами, набрякаючи рахітними постчорнобильськими оселями…
Літак підстрибнув, викресав кілька наднових зірок, черкаючи гумою до смуги, потім стишився, спинив, полегшено крекнувши, свій стрімкий біг, погудів ще трохи, начебто прощаючись з терміново евакуйованими пасажирами, які вже й забули про його існування, заклопотано і зосереджено вони рухалися відшліфованим до беззбійної роботи конвеєром "Борисполя", проконтрольовані і випотрошені, втомлені та щасливі виходили в освітлену залу зустрічей, посміхаючись зустрічаючим. Малий Риба з незбагненним сумом стежив за тим, як радісно спотворилося обличчя сусідки з салону, як заіскрилися її сизі очі, коли назустріч їй швидкими цілеспрямованими кроками рушив високий елеґантно вбраний молодик з квітами; зітхнув і одвернувся, щоб не бачити їхніх обіймів, але погляд зрадливо зустрічав всюди одну й ту ж картину: ланцюг приїжджих по-військовому абордажував ланцюг зустрічаючих, коли опоненти опинялися на відстані кроку один від одного, вони кидали додолу непотрібну вже зброю валіз і кидалися врукопашну, зливаючись святково-неоново. Малий Риба почував себе найсамотнішою людиною на зеилі,бо знав, що йому у цій сутичці супротивника не передбачено: ніхто його не зустрічатиме…
Трохи не налетів, замріявшись, на якогось чолов'ягу, який схоже також даремно сюди придибав. Малий Риба зробив крок вбік, щоб оминути несподівану перешкоду, але й чоловік напроти, чинячи мабуть з ввічливості, теж сахнувся вліво, змушуючи Малого Риба спинитися. той ступив в інший бік, але чоловік скопіював його рух зі слухняністю відображення, так повторилося ще кілька разів, що неабияк дратувало Малого Риба. Він зло подивився у вічі нахабі і раптом… йому здалося, що це ‑ … чоловік тупо і непорушно стояв навпроти.
‑ Закарлюка?.. – непевно спитав Риба, вже коли вимовив перший склад, чомусь сахнувся: та ні, це ж не він, ‑ Петро?..
Чоловік все так само тупо дивився на Малого Риба, але от обличчя його спотворила якась огидна гримаса, м'язи на скронях задубіло випнулися, запульсували прожилки, "якийсь божевільний…" – спітнів Малий Риба, не знаючи як повестися далі. Раптом чоловік рвучко щось вихопив з кишені пальта, Малий Риба, впіймавши себе на тому, що безглуздо посміхається, зиркнув униз і закляк, відчуваючи кожен прискорений удар серця: на нього було спрямоване дуло пістолета, а рука, яка щосили стискала руків'я зброї, почервоніло тремтіла…
Ні, не може, ну чому, чому він не може цього зробити? Адже стільки разів тренував цю ситуацію, стільки часу очікував на цю мить… Рука Закарлюки знову зникла в кишені, він оговтався від першого шоку і процідив крізь зуби зблідлому заробітчанину:
‑… пішли зі мною. – Коли ж помітив, що перепуджений Риба й кроку ступити не може, штовхнув його вільною рукою в плече: ‑ Ану живо! – засичав, ‑ давай, рухайся!
"Треба закричати… ‑ пітніла думка, треба гукнути, він не наважиться вистрелити тут…" – але Малий Риба мовчки йшов, відчуваючи, як щось тверде впинається йому в поперек трохи вище нирки, захотів озирнутися, але голос Закарлюки (таки він?) просичав: ‑ не обертайся, суко, пристрелю… Ну чому я не міг цього зробити? Скільки разів приходив сюди, натискаючи на спусковий гак незарядженого "Макарова", схованого в кишені, скільки разів дірявив оцей огидний деформований іхтіочереп у тирі, мітячи трохи вище зябер… Чому ж?
‑ Стій! – скомандував Закарлюка, і Малий Риба ментом скорився, що він надумав, божевільний, божевільний, треба кричати, зараз, доки не пізно, він не наважиться, а може жарт, розігрує? малий Риба обережно озирнувся і зустрівся зі злим налитим кров'ю поглядом маніяка, той лише ткнув його пістолетом у спину.
‑ Ще раз обернешся – пристрелю, як пса!
Та що ж це робиться? Малий Риба дивився у спину таксистові, який саме вантажив його валізи, уважно слідкуючи за шматком шкіри, що раз-по-раз прозирав крізь щілину між курткою і штанями, коли таксист нахилявся, а пістолет тим часом ще дужче тиснув у бік і посміхався над вухом.