Моральне, я маю на увазі. Людина — істота моральна, себто суспільна. З цього — усі збочення. Ти, та й я, шукаємо надто багато виправдань. А це часто непросто. Тому, якщо хочеш зберегти психічне здоров'я до моїх років, не думай надто багато над мотивацією. Піддавайся бажанням і пливи за їхньою течією…
Я не сподівався, що мої слова матимуть на нього такий вплив: хлопець спохмурнів ще дужче, і глипнув на мене звідкись здаля, наче поруч мене сидів не молодий чоловік, а сивий старець, що мовить з глибини віків:
— Я вже якось так зробив, старий, і не впевнений, що це звільнило мене від мороки і страждань.
— Мабуть, ти не сповідував цей принцип до кінця… Втім, я нічого не нав'язую. Кожен живе в міру своєї розбещеності.
Ми відкоркували до металічних дуг на відремонтованих до виборів лавках, ще дві пляшки пива, грюкнули ними одна об одну, сумовито всміхнулися і зайшлися спорожнювати. Вітер обривав з дерев останні торішні листки, звіював пил і бруд, розкручував міні-смерчики, запилюжував очі. На зубах залишався неприємний осад…
39
Одного такого пив-брейку поруч з'явилася Аня.
Вона вигулькнула звідкілясь з-позад його спини, обвила йому змією рук плечі, лагідно, але якось холодно притулила хлопцеву голову до своїх грудей і поцілувала у щоку. Марко незадоволено відсторонився, проте відштовхнути дівчину не наважився.
— Що ти тут робиш?… — запитав він доволі грубо, як на те, що розмова відбувалася при свідках.
— Проходила мимо, помітила тебе і вирішила привітатися. А що — це заборонено?
Мила сімейна сцена. Вона симпатична раціональна дівчина, яка однак здатна на будь-які найбожевільніші вчинки задля досягнення замисленого. Мій тип. Помічаю її зацікавлений погляд, відповідаю усмішкою. Однак Марко не поспішає нас знайомити.
— Ти не пригостиш мене пивом? — всідається вона поруч із нами.
Марко кривиться. З якогось часу він вперто уникає Аню, усіляко віднікується від зустрічей, і навіть зостаючись з нею сам-на-сам, не поспішає переходити до інтиму. Він боїться її, бо він знає, що вона пам'ятає його падіння. Вона знімала з нього обісцяні штани, вона прибирала за ним його блювотиння. Тепер ця жінка переслідує його, докоряє йому, нагадує про неприємне, про те, що слід було давно забути.
Марко думає про те, як вона змінилася за час їхнього знайомтва — із скромної, закомплексованої, невпевненої дівчини перетворилася у цілеспрямоване стерво, що увіп'ялося в його тіло і душу й не хоче відпускати. Ця історія з перервами і продовженнями тягнеться надто довго і кожного разу, коли Марко таки наважується урвати все раз і назавжди, в останній момент він втрачає такий шанс, відступаючи перед її поразкою. Його не можуть зворушити ні її сльози, ні напади істерії, але от розпач і покора Ані роблять Марка беззахисним. Він вмить відмовляється від усіх переваг, стаючи поруч із нею на коліна, співчутливо зазираючи в очі та погладжуючи по голівці.
Я знімаю окуляри, щоб протерти їх підкладкою піджака. З моєю далекозорістю на таких жінок краще дивитися без допомоги оптичних лінз. Обличчя має кілька ганджів, однак фігура майже досконала. Найголовніше, це те, що у неї живі очі: рухливі, карі бісенята, з жартівливою іскоркою. І що би вона не робила, навіть коли просто п'є чай, ці горошинки допитливо метаються від одного предмету до іншого: вона вже обсервувала стан моїх мештів (неідеальний мушу відзначити), помітила, де сів її колишній декан, улесливо з ним привітавшись (певно, думає про аспірантуру), визначила настрій свого кавалера і вирішила, що можна його трохи подратувати. Поки ми обговорюємо стратегію номерів на час передвиборчої кампанії (я вже твердо вирішив взяти відпустку і зануритися в кампанію Маркового батька), вона, наче бешкетне дівчисько, нишпорить очима по залу, шукаючи, що б то таке встругнути. Не робить нічого, проте небезпека залишається постійно. Дивовижна жінка: здатна багато на що, вона проте весь час стримується на межі божевільного вчинку. В останній момент перед вибухом спиняється і починає вагатися, поки врешті бажання звар'ювати заколисується і втомлено зникає.
40
Ці люди, які ще нічого не зробили, не мають жодного досвіду, тільки надмір гонору — вони мене дратують. Все знають, все вміють, однак, коли доходить до діла, руки опускаються.
Штаб міститься в Кобилянську — центрі округу, в якому балотується до парламенту Мирон Павлович. Штаб — надто гучно, надто конспіративно і воєнно. А тут якась пародія на діяльність, імітація життя. Люди, які тут працюють, здається, не знають, чого від них хочуть… Хоча у конкурентів ситуація ще гірша. Одного дядька зі столиці (якийсь замміністра, я його бачив: насуплений погляд, вигнуті від ненависті до всіх навколишніх уста) зняли з реєстрації за невідповідність декларації про доходи дійсному стану справ…
Між тим вже на початку кампанії в одному з районів містечка з'являється псевдоагітка. Талановито зроблено. Початок — як у звичайного привітання виборцям, а потім починається — "в мене 3 лімузини, 2 вілли, контрольний пакет акцій" тощо. Але хлопці, які це робили, перестаралися: "я не займався оральим сексом зі свою секретаркою" — почуття гумору, звісно, хороша штука, але це непрофесійно.
Мій кандидат мені подобається: комунікабельний, дієвий, хоча й не без "заскоків" — надто вже часто впадає в меланхолію. Такого народ своїм лідерам не пробачає — він вимагає від них відданості ідеї і цілковитої концентрації. Я розмовляв із ним двічі чи тричі — часу на порожні балачки немає. Ми їхали на якусь акцію — прес-конференцію, на якій Мирон збирався спростувати наведені у псевдоагітці факти і на весь голос назвати це провокацією. Джип трясло на вибоїнах, кандидат підстрибував разом з усіма і виглядав украй атомленим.
— Ви знаєте, — раптом звернувся він до мене, — Ви знаєте мого сина. Певно знаєте, що ми зараз практично не спілкуємося. Але сподіваюся ви розумієте, що це дуже прикро, коли хтось… я розумію — це вибори, тут не йдеться про мораль, але… в мене померла одна дружина, я … зараз я втретє одружений. Моя дружина не поділяє моїх переконань, не вірить у те, що я роблю. Мене довго переконували, я не хотів, але зараз впевнений, що…
Автомобіль спинився: ми приїхали; Мирон якось дивно скривив обличчя (мене, як прес-секретаря, турбувала його міміка, яка інколи виходила з-під контролю), потім вибачливо усміхнувся і жестом запропонував мені виходити першому. До цієї теми ми вже ніколи не поверталися…
Інколи його забудькуватість мене ображала. Коли йшлося про якісь круті фуршети з київськими гостями, кілька разів мене залишали поза вечірками, ні з чим, так само вибачливо усміхаючись; і я йшов до готелю, обіцяючи собі завтра ж покласти край цьому приниженню. Однак приходило завтра, і я знову впрягався у невдячну рутинну справу: прес-релізи, реакції на виступи конкурентів, скликання прес-конференцій, домовленості з редакціями про інтерв'ю чи прямі ефіри.
Команда у штабі працювала молода, надто молода як на мене. Соцопитуваннями курував 23-ох річний Васько, що не міг працювати, не розмовляючи. Не вилазячи з Нету, мигтячі сторінки якого відбивалися у його вузьких трапецевидних окулярах, він сипав анекдотами, здебільшого сороміцькими. Люд довкола реготав, а я дратувався, бо мені для зосередженості потрібна тиша. Може, я вже надто старий?…
Всім моїм стражданням і втраченому здоров'ю надходили виправдання і віддяка наприкінці місяця, коли начштабу вручав мені білісінький конвертик, з якого я одразу за дверима кімнатки, де відбувалася ця урочиста церемонія, витягав на світ Божий кілька новеньких доларових банкнот. Номіналом кожна у 100 доларів. Незле. З цього можна жити. Дружина, з якою ми вже бачилися лише на вихідні, до моєї нової професії ставилася з недовірою і погордою. Їй скрізь вбачалася зрада. Вона випитувала в мене звіти за кожен день, в хронологічному порядку, я мусив відповісти за кожну хвилину. І не приведи Господь, мені затнутися чи забути, що я тоді чи тоді робив. Це атоматично означало недовіру. Доводилося виплутуватися, вигадувати якісь неправдоподібні байки, у які втім Неля радо вірила.
ЧАСТИНА 7
41
Щоразу так вірити і так обламуватися! Витворювати для себе ж міф, що замінює дійсність, щоб потім із розпачем стежити за його руйнуванням…
Тома сиділа на дивані у своїх нових апартаментах (двокімнатному люксусі Штефана) і курила жіноче Марльборо. Їй починало подобатися курити — це направду заспокоювало, крім того створювало видимість зайнятості у моменти абсолютної порожнечі. Займало руки, уста, легені. Навіть для очей знаходилася праця — стежити за клубками диму, що витворюють якісь химерні фігурки, які одразу швидко змінюються і розчиняються в повітрі, наче їх ніколи й не було. Залишається лише їдкий запах, що скубоче ніздрі, і невловима димка, паранджа таємничості.
Тома і цього разу не могла собі пояснити: навіщо одружилася. Вже за кілька місяців до весілля вона зрозуміла, що ці стосунки — абсурд, що їх не варто, не можна продовжувати, бо ні вона Штефка, ні він її не люблять, спалах чуттєвості і гіперсексуальності, який до того ж неминуче швидко згас (недосконалі тіла приїдаються одне одному), не може поєднати таких різних людей. Однак сил на те, щоб увімкнути червоне світло, урвати приготування і сказати "ні", не вистачало. Тома тупо і злякано (залякано?) чекала того дня, коли вони без свідків поставили закарлючки своїх підписів у журналі РАГСу і отримали свідоцтво, що проголошувало їх подружжям. Степан, доки товста реєстратор тлумила своїми пальцями-сардельками ручку, колупався в носі. Він поволі видобував звідти якісь корисні копалини і жбурляв їх на підлогу. Шмарки клеїлися до пальців і Штефкові доводилося позбуватися їх щиглями. Тома знервовано смикалася на стільці і дивилася у вікно. В цю мить вона ще могла відступити, зробити крок назад і залишити для себе шанс на порятунок…
Інтимний досвід у них теж був не з найеротичніших. Кохався Степан прямолінійно, без вигадки і романтики, наче виконував якусь нудну, проте обов'язкову роботу. Він беземоційно роздягався, те саме спокійним голосом пропонував робити і Томі, підводив її до ліжка, затим брав у свою лапу її маленьку бліду долоню, наближував до свого сплющеного статевого органу, кілька разів проводив по ньому, доки не досягав ерекції, і нарешті, легко зіштовхнувши жінку навзнак, швидко входив у неї, починаючи розмірені, рівномірні рухи тазом.