Викурена сигарета

Денис почав важко дихати, але всерівно усмішка не зникла з обличчя, хоч її прикрасив зляканий парик.

— Хе-ей, хлопче, відпусти... або в коридорі на пару хвилин, або переписка і все.

Тепер їх омила мовчанка, яка виблискувала на вустах хлопців. Атмосфера була тяжкою, я не знав, як їх зупинити. Стало боязко, що Віктор вчинить не розумно. Але я з Розою стояли онімівші, не могли нічого сказати, взагалі поворухнутися. Всі частини тіла накрила боязність. Виглядало, як в сповільненій зйомці але мій кашель розбавив її. Віктор відвернув обличчя на мене п'ять секунд, цей час щось обдумуючи. Потім послабив хватку, Денису стало легше дихати.

— Якщо тронеш його.. тобі не жити.

Після цих слів він відпустив його, звук повітря прикрасив кашель Дена. Я не сильно розчув сказане Віктором і мене це насторожило. Він дивився в бік, йому було всерівно на хлопця, який ледь не задихнувся.

— Що нам робити з нашою проблемою? — Роза постаралась подолати не зручність після неприємного привітання хлопців, — що зробимо спершу?

Я також постарався відволіктись від сутички, тому глянув на змокрілий кущ, що був недалеко. На засохших листках, які ще залишились, сповзали сльози дощу, тихо падаючи на холодну землю. Денис присів додолу кидаючи камені в калюжі. Одна рука проводила по волоссю, що виблискувала на тимчасовому соннячному промінні.

— Нам потрібно мати докази, — я присів також. Вік ніяк не зреагував на це, й досі перебував в тіні своїх думок, — ідемо на Ви, дорогі!

— Ти правий, Леонід, але де їх шукати?

Ден зацікавлено дивився на мене. Він кинув мені виклик, тепер мені потрібно перемогти. Але я й думки не мав, де знайти докази. Мало хто повірить словам , потрібно довести правоту. Роза також поклала на мої слова надію, дивилась благаючи про допомогу, як тонучий на кисень.

— Як на мою думку є ще випадки, де лікарі показали себе з не найкращої сторони, — пролунали слова Віктора і це заставило всіх повернутися до нього. Він опустив голову ще нижче, та поклав руки в кишені діставши цигарку. Прикусивши її зубами він подивився на мене.

— Будеш? — на що я, лиш кивнув.

Напевно це була, як турбота друга але я міг тільки годувати себе здогадками. Він підійшов до мене минувши Розу, вона промовчала. Вік присів і витягнув запальничку. Його аромат дурманив мене, я хотів впасти в його мужні руки. Й насправді сталось саме так, моє бачення різко наповнила тьма та груди омила біль, як тільки я зустрів перед собою руки Віктора.

Коли прокинувся я побачив перед собою потемнілу стелю. Було доволі холодно, тому, як тільки пробігли колючі мурашки вкрив себе теплою ковдрою. Це скоріше був плед, але мені холодно, тому всерівно, аби зігріло моє безпорадне тіло. Я не міг зрозуміти всю ситуацію. Як я опинився тут? Де я? Чому? Де всі? Можливо я сплю і мені сниться кошмар? Я ляснув себе по щоці, щоб перевірити останнє. Все-таки не сон, тому на страшного монстра з-під ліжка годі очікувати.

Після того, як я перевірив себе з коридору почувся шурхіт, бархат і через пару хвилин зайшла жінка в формі медсестри. Костюм сексуально обтягував її тіло, на мій жаль я збудився. Але крім цього я переконався в тому, що досі перебуваю в лікарні та й в тій самій де був. На щастя жінка швидко покинула приміщення, як тільки поклала таблетки на тумбу біля ліжка, що навпроти.

— Друже, почекай, — я погладив себе по штанях.

Присівши мене обійняв холод з-під ледь закритих дверей. Я провів рукою по легких вусиках, що почали з'являтися на моєму обличчі. У кімнаті було, як у моїй палаті. Такі ж моторошні ліжка та високі, забруднені плачем людей, вікна. На сусідніх ніхто не лежав, тільки на тому , що навпроти виднілась чорна особа, вона була приєднана до апарату штучного дихання. Він став мені, як другом – цей важливий апарат. Я став зустрічати його частіше, чим раніше. Моє тіло теж приєднане до схожого апарату, але він міряв серцебиття, на відміну від того. Знову моє важке обличчя доторкнулось до подушки, я став обдумувати подальші дії, та те що сталось не за довго, як я тут опинився.

Перед моїми очима з'явились груди хлопця, його душащий аромат та тримтящі руки . Роза та Денис також налякалися моєму різкому вимкненню але саме Віктор зреагував швидше та врятував мене. Я міг легко розбити обличчя впавши на твердий асфальт, але впав на інше, більш приємне та тепле. Душа тянула до нього, щоб подякувати.

Я наважився встати. Мої груди наповнились тяжкими каменями, ледь дихав. Вхопившись за безнадійний кислород мої ноги торкнулися холоду. Перед очима все розмилось, але я встиг притримати себе за сусідню тумбу. Міцно схопивши шнури, які об'єднували мене з приладом я від'єднав його від тіла. Це не було проблемно.

Вийшовши у коридор мене зустріла напружена атмосфера, плач дорослих і зажурена прибиральниця, яка мантеляля мітлою біля виходу. Вже старі стіни покрилися десятилітньою пилю. Повернувши обличчя я побачив знайому особу, яка згорбилась на лавці. Він сидів не рухомо, дивлячись в глибоку підлогу. Підійшовши до нього, я зрозумів, що хлопець спить, тому не захотілось його чіпати. Це знову-таки Віктор. Він був милим і не схожим на себе — людину, яка віддавала холодом та байдужістю. Його темні кучері розлились на білому холсті обличчя. Хотілось розпитати у нього все, що мене бентежило, але я не наважився навіть торкатися. Відчував себе перед Віктором винним

— Солодких снів, Вік, — сказавши ці слова я глянув у іншу сторону коридору.

На стінах виднілися почорнілі двері, які вели у сусідні палати. Підлога в тій частині була вже вимита, ледь чиста. Я вирішив пройтись вперед роздивитися все. Хоч я тут вже був, всерівно все здавалось новим, немов хтось захотів змінити мої спогати та й саме враження від цього відділення. Холод пробігся по моєму ледь одягнутому тілу. Як встав я не помітив, що був вдягнений, лиш у білосніжну футболку. Було не приємно відчувати під собою зловісний мороз , який різав набухщі вени на руках. Зробивши пару кроків картина послідовних палат змінилася на інше. З права мабуть була медсестринська або лікарський кабінет, двері якого обросли темними рослинами. З іншого боку виразилися двері, що обозначали вихід. Рука самовільно лягла на ручку і вони відчинилися на одному подиху.

Я вийшов у інший коридор, який також кудись міг завести. Вся лікарня була, як лабіринт мінотавра— застаріла, та лякала на кожному кроці. Не хотілось блукати, тому вирішив розглянути те що було перед мною. Це був глянцевий столик та багато книжкових поличок позаду нього. Я міг лиш здогадуватися , що це за частина лікарні. Не було жодної людини чи таблиці , що могла мені оповістити цю цікаву інформацію. Тому вирішив глянути на те що лижало на поличках. Пройшов трохи вперед переконався, чи точно я тут сам. Було трохи лячно блукати, по тіло розлилось відчуття неправильності. Неначе ти порушуєш закон, грабуючи банк в центрі Києва.

Моя рука лягла на перший аркуш паперу, що лежав весь в пилюці. Обкладинку прикрасив напис, який сповіщав ПІО пацієнта та його історію лікування. Я відкрив її і зустрів на третій сторінці чек, який оповіщав про суму.

— Бінго! — я щасливий, як дитина, яка отримала довгоочікувану цукерку від батьків.

Тепер необхідно пошукати таку ж картку Розалінди. Хоч я не знаю її призвіща, ім'я то не популярне, запозичене в інших країнах то буде легко. Якщо уважно подивитися — всі картки розкладені по порядку, від нових до найстаріших. Надіюсь зникне таке місце в лікарні, враховуючи, що цифрова ера вже почалась. Можна просто зайти на сайт та придивитися все уважно без цієї макулатури.

Слідуючи своїм очам я побачив ім'я дівчини, що шукав. Це вийшло легше, чим планувалось. Відкривши сторінки я переконався ще раз, що нас просто дурять. Наливають в мізки смердючу брехню.

Обпершись на полички продовжував розглядати надруковане. Ці сторінки вкрали мене, забрали від цього не справедливого світу, що я й не помітив, що мене накрила темна тінь. Коли підняв обличчя я перелякалася, що аж документ впав на підлогу.

15озділ "Знайоме минуле"

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І насамперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт. Ліна Костенко.

Груди хлопця прикривали моє обличчя, мене полонив переляк. Всі ймовірні слова втікли у спітнілі п'яти. Він був одягнутий у лікарський костюм, працював в цій сфері і мабуть саме тут. Його чорні пасма волосся відштовхнули за вуха привабливі окуляри. Вони прикривали глибокі зелені очі, в яких на данний момент читалася тільки суворість і можлива розлюченість. Бейджик, що вітався на кармані, на білосніжній рубашці, сповістив мені ім'я цієї особи — Лук'ян М.Я., та це був звичайний інтерн. Така інформація надала мені свободи у дихані та моє серце прийняло звичайний ритм . Я насмілився покласти руку на плече хлопця.

— Пробач але дай пройти.

Лук'янові очі почервоніли від злості, він ледь себе стримував.

За лічені хвилини він схопив мене за сідниці та посадив на стіл, що стояв поруч. Я зачепив документи і вони з гуркотом впали на темну підлогу. Перед очима все розпливлось, я перелякано замружив їх та витягнув руки тримаючись за груди хлопця.

— Якого біса тебе сюди занесло?

Голос прозвучав тихо, але злобно. Він здавався мені знайомим до болі в ослаблених кістках. Я наважився відкрити очі, та привітатися з його. Вони озвучували інший мотив, чим перед цим. Нотки щирої радості змінювалися на холодний переляк. Моє тіло полили неприємні спогади, вирощуючи неприязнь.

— Мені необхідна інформація.

У відповідь він замахнувся, але гучно вдарив по столу, поруч зі мною. Лука хотів поцілитися в мене але його щось зупинило.

— Залиш той документ і забирайся звідси.

Мене охопила знервованість. Невже всі ці пошуки були дарма? Я так все не полишу, адже перед мною стояла відповідальність за багатьох інших людей, які також можуть постраждати через лікарський егоїзм.

— Ні за що, Лук'ян, зроби це краще сам.

Я годував його взаємною злістю, мене він почав бісити.