Та як він не намагався, повертаючись спочатку до вареників, потім до сметани, а потім знов до вареників — нічого не відбувалося. Як у книжці, не виходило.
От дурня! — розчаровано мовив Коник. —Так і знав, що й тут обдурять! Нікому вірити не можна, навіть (подивившись на обкладинку) Гоголю М. В!
Тієї миті кит видав фонтан, який накрив їх водою, змивши вареники, книжку і Веселчину дрімоту в океан. Друзі спочатку завмерли від несподіваної китової витівки, а потім попідскакували та почали весело танцювати гопака, який залунав невідомо звідки.
А вода тепла! Температури китового тіла! — радісно волав Коник. — Е-гей, шановний, піддай ще тепленької! Веселко, гайда під душ, поки вода не скінчилася!
Кит знову видав фонтан. Такий потужний, що Коника змило на інший бік китової спини. Він зник з очей, та раптом з того боку почувся його переляканий крик.
— О, ні! Ні! Веселко, швидше сюди! Ти тільки поглянь, на чому ми від акул драпали! На чому ми врятувалися!
Веселка зірвалася з місця і за мить була вже біля свого друга. Той сумно стояв над тією самою дошкою, яка стала для них рятівним серфінгом. Змита китовим фонтаном, вона перекинулася на інший бік і тепер друзі бачили, що це не просто дошка, а та сама табличка з назвою "Веселе", яка висіла на залізному стовпі при в'їзді до їхнього села. Вона була геть обгорілою і тріснутою з обох боків. Друзі дивилися на неї, і їм так не хотілося вірити, що раз вона тут, у такому вигляді, це значить, то з їхнім рідним селом трапилося щось дуже погане і страшне.
— Матусю, діду, бабусю! — тихо плакала Веселка. — Що з вами сталося? Де ж ви тепер, мої рідненькі? Чи живі? А хатка наша, а село, а люди гарні? Невже все згоріло? Невже ви всі загинули? Тату-у-у!
Невимовно засмучена цим несподіваним відкриттям, вона плакала від жалю та невідомості, сівши поруч з табличкою і ніжно гладячи її своєю маленькою долонькою.
Надходила ніч. Веселка тихенько заспівала сумну українську пісню і лягла, обійнявши табличку, з одного боку. Коник мовчки ліг з іншого. Так вони і пливли невідомо куди місячною доріжкою за обрій на спині величезного доброго кита.
Проте кажаняці було ще гірше, ніж нашим друзям! Кожного разу, коли він втрачав можливість знищити дівчинку, він губив силу, і все нестерпніше боліла в нього голова. Часу, який дав йому бовван, залишалось обмаль. Трохи більше доби. А наздогнати цього клятого кита було дуже складно. Яскраве сяйво, яке випромінювала Веселка, засліплювало його, як і раніше. Тому доводилось увесь час летіти заплющивши очі, невідомо куди. Через те він часто-густо
втрачав їх з поля зору, і потім довго кружляв над океаном, намагаючись побачити втікачів. А побачивши, знов заплющував очі, засліплений сяйвом, і знову втрачав їх.
Так і метелявся туди-сюди, розлючений і невимовно втомлений.
Частина 7
Острів примарних жахів.
Політ з китової спини.
Чорна хвиля.
Джунглі, в яких зовсім нічого не видно.
Битва зі страшнючими очима на краю моторошної безодні.
Несподіване відкриття!
За сумною ніччю настав такий самий сумний ранок. Коник та Веселка спали, обійнявши табличку та підклавши під голови дідову торбу. Сонце помалу підводилось над водою. Кит стояв на місці недалеко від якогось узбережжя і нікуди не рухався. Його спина, до цього рівна, почала потроху хилитися. Друзі, ще не прокидаючись, разом із дошкою повільно поїхали вниз до китового хвоста. Та за декілька секунд нахил збільшився і став дуже крутим. Як на атракціоні в аквапарку.
Швидкість спуску вже була така, що аж у вухах свистіло! Та тільки не в наших друзів. Вони собі спали. Аж поки не доїхали до самісінького хвоста. Дочекавшись цієї миті, кит жбурнув їх хвостом немов катапультою та пірнув у глибочінь океану.
Прокинулись вони вже в польоті, перекидаючись у повітрі. Уявіть, як вони здивувались. Ще нічого не розуміючи, друзі шувбовснули у воду, недалеко від берега. Коник з переляку почав дико іржати, бити по воді копитами і захлинатися.
— Рятуйте! Я ж плавати не вмію! — волав він, відпльовуючись.
Десь з гори, наче з неба, до нього долинув спокійний голос Веселки:
— Не репетуй. Тут не глибоко.
Як виявилося, Коник тонув на глибині десь півметра. Ще збуджено хекаючи, він підвівся на ноги. Поруч плавали крісла та парасолька. Метрів за десять починався берег. Мокрі мандрівники почалапали на сушу, вдивляючись у моторошні джунглі на суходолі. Ліс не викликав довіри, м'яко кажучи. Чорний та страшний, він ще здалеку лякав їх невідомими звуками, виттям та злим шарудінням.
Але, незважаючи на свій страх, друзі потроху наближались до нього. А що робити? Не сидіти ж у воді! Крім того, в підозрілих хащах не все було так погано. Трохи правіше, дуже далеко на високому пагорбі, невеличкий клаптик лісу був яскравим та веселим. Посеред нього височіло над іншими величезне квітуче дерево. Складалося враження, що між цим барвистим острівцем та чорними хащами навкруги відбувалася жорстока мовчазна боротьба за життєвий простір.
Раптом із глибини лісу почулося таке несамовите виття, наче зграя зголоднілих вовків накинулася на якусь бідолашну здобич. Коник зупинився.
— Ні, туди я не піду! Хоч ріжте мене на кінську ковбасу! І навіщо той китяра дурний нас сюди закинув? Сам утік, а нас у це моторошне місце! Аж копита тремтять. Навіть у печері не було так страшно!
Він мав рацію. Ду-у-уже страшно! Та оберніться назад, там ще страшніше! Небо з вранішньо-блакитного швидко перетворювалось на синьо-чорне! Майже зовсім чорне! Величезна хвиля здійнялась із глибини океану і неслась до берега. Коник цього не бачив, а Веселка побачила, бо обернулась.
— Ой, Господи! Тікаймо!
З цими словами вона скочила Конику на спину. Той озирнувся, спочатку закляк на мить, а потім дременув у хащу не розбираючи шляху, волаючи голосніше за тих вовків!
Та хвиля була набагато швидшою за них. Стіною до неба, вона наближалася до друзів, відганяючи їх у бік, протилежний яскравому клаптику лісу. Ось вона вже за спиною! Ось вона вже накриває їх...
— Тату!!! — заплющивши очі та втягнувши голови в плечі, одночасно закричали Коник та Веселка, готуючись до страшного удару.
Та нічого не трапилось.
Страшна хвиля виявилась зовсім не водяною стіною, як здавалось спочатку, а чорною тінню від кажанячих крил. Той таки знайшов, нарешті, друзів. Він пронісся над ними, накривши весь і без того моторошній ліс суцільною темрявою.
Веселка з Коником ще трошки постояли і, не дочекавшись смертельної хвилі, ще з острахом, обережно розплющили по одному оку, та... нічого не побачили.
— Тітко моя, коняко! Осліп! — знов запанікував Коник. — Нічогісінько не бачу! Ой, лишенько! Як же тепер жити без очей? Ну, кит! Хай би йому китові вуса відсохли!
— Та ні, не може бути. Чого б це ми осліпли, та ще разом? — засумнівалася Веселка. — Це, напевно, просто якесь дивне затьмарення. Як ти думаєш, де поділася та хвиля? Нічого не розумію. Ой, дивись, вогні! Он де, прямо перед нами. І ліворуч. І ззаду.
— Слава тобі, Татку! Бачу! І он, праворуч. Та ще зверху! Кругом вогні. Вони наближаються, Веселко. Треба бути обережними.
Останні слова Коник вимовляв уже пошепки. А ви б не злякались — одні, маленькі, в темному лісі, та ще якісь вогні наближаються до вас звідусіль? Я б злякався.
— А я зрозуміла, — також пошепки відповіла Веселка. — Це не вогні. Це чиїсь очі. Бачиш, їх усюди по два?
— Ага, і очі ті недобрі. Чиї, як гадаєш? І багато їх. Щось мені знов не по собі. Знов доведеться тікати. Давай туди, там начебто їх не так щільно.
З цими словами вони почали продиратися крізь хащі в якомусь напрямку, абикуди.
Та очі невблаганно наближалися. Тепер їх було вже не тільки видно, а ще й чутно їхнє глухе гарчання. Ось такі дивовижні очі, що гарчать. Спробуй розбери, кому вони належать. Що ж там за звірі? Адже очі самі по собі бігати лісом та гарчати не можуть! Отже, звірі є!
А якщо є звірі, то треба тікати, і — чимдуж!
Намагаючись вирватись з оточення, друзі кидались то в один, то в інший бік, так що аж в голові запаморочилось! А ще дерева оминати! А ще крізь кущі продиратися! А ще коли ти — Коник, і в тебе на спині маленька дівчинка! Маленька, але важкенька! Через декілька хвилин цієї біганини Коник вже зовсім був знесилений.
Та несподівано, як, до речі, і все в цій історії, Веселка побачила далеко попереду той самий яскравий острівець з квітучим деревом посередині.
— Нам туди! — радісно вигукнула вона Коникові у вухо і повернула його морду в той бік.
— Звідкіля ти знаєш? Може, то пастка! — хрипів Коник, бігаючи поміж очей.
— Відчуваю — і все!
— Вона відчуває, а Коник бігає!
Вигукнувши цю фразу, Коник зачепився копитом за якесь коріння і полетів шкереберть на землю разом із Веселкою. Та встигла в польоті якимось дивом ухопитися за ремінець дідової торби, і це допомогло їй не відлетіти при падінні далеко від Коника.
А очі вже зовсім поруч! Вони оточили друзів щільним колом, підкрадаючись та підвиваючи від люті. Тікати вже було нікуди.
— От біда, даремно втомився. Хоч в торбу ховайся, — важко дихаючи та потираючи забите коліно, сказав Коник.
— Конику, молодець! У нас же є торба!
Зрадівши, Коник пірнув головою в торбу і за мить переможно дістав звідтіля ту саму козацьку іржаву шаблю та дідову косу. Шаблю він кинув Веселці, а сам, скочивши на задні копита та ухопивши косу передніми, зайняв бойову стійку, готовий до захисту.
Та перший напад відбила Веселка. Звір з гарчанням кинувся на неї, але вона встигла рубонути шаблею йому поміж очей і... нічого не відчула! Шабля не торкнулася звіра, а пройшла крізь нього, мов крізь повітря. Ніякого тобі хрусту кісток, ніякого скавучання, ніякого звірячого тіла. Знов якесь марево, як з тією хвилею на узбережжі — начебто є, а нічого немає.
Здивована Веселка оторопіло махнула шаблею ще раз, поміж інших очей — результат той самий. Очі літають навкруги, гарчання таке, наче на тебе кидається зграя голодних вовків, а нікого немає! Тільки страхітлива тінь!
Веселка все зрозуміла.
А от Коник розходився не на жарт! Він так несамовито махав косою, що нарубав купу дров, покосивши дерева та кущі, які зростали поруч.