Інна. Частина перша

У вiльнi години багато хто роз'їжджається ширити його буйний дух по навколишнiх мiстах i селах.

Ми — приїжджi з Литви — заднiх не пасемо. Виступаємо на рiзноманiтних заходах. Спiлкуємось iз мiсцевим насе­ленням, яке часто не має уявлення про найелементарнiшi, пов'язанi з власною минувшиною, речi.

А пiсля концерту у пiвсоттисячному робiтничому мiстi при нашому каталiзуючому впливi виник стихiйний мiтинг, в результатi якого над будiвлею мiської адмiнiстрацiї здiйнявся синьо-жовтий прапор. Курйозною особливiстю стало те, що корiнна литовка, дружина голови одного з осередкiв Громади, звернулась до присутнiх значно чистiшою, нiж у бiльшостi тутешнiх промовцiв, українсь­кою мовою.

Останнього дня — неспiшна поїздка нескiнченної ка­валькади автобусiв до Запорiжжя. Сiльський люд, виси­павши на вулицi, вiтав спершу боязко, а далi поспiль i беззастережно. Махали саморобними прапорцями, салютува­ли трьома випростуваними (знак Тризуба) пальцями, гука­ли "Слава Українi!" Для тих, хто припав до вiкон усере­динi автобусiв, це стало несподiванкою: пiсля усiх го­лодоморiв, тотальної русифiкацiї, послiдовного винищен­ня будь-чого нацiонально свiдомого — такий ентузiазм!

У Запорiжжi — пiший похiд до легендарної Хортицi, козачого острова. З колони, яка, вишикувавшись в ок­ремi, кожен зi своїми вiдзнаками, пiдроздiли, розтяг­лась на десяток кiлометрiв, ллються пiснi, гримлять здравицi, сяють щирi посмiшки. Живi стiни, що утвори­лися обабiч, приглядаються здебiльша насторожено, не­довiрливо. Видно, добре попрацювали, залякуючи "екстремiстами", закликаючи "не пiдда­ватись на провокацiї", партiйнi агiтатори.

Та доброзичливiсть, що фонтанує з крокуючих рядiв, промовляє сама за себе. Тут i там пiсля недовгих розпи­тувань, дискусiй виникають сцени братання, "схiдняки" обнiмаються з "захiдняками". Ридають вiд повноти по­чуттiв жiнки, втирають очi чоловiки.

— Як же так? — зависнувши на руках кiлькох вихопле­них iз колони ровесникiв, iстерично хлипає опасиста, з розпухлим вiд слiз обличчям, тітка. — Нас завжди привчали зневажати це! Пiшла на роботу — смiялись, що розмовляю "по-хохлацьки". Начальство кри­чало, аби звертатися тiльки "нормально". Я забула мову, дiтей вивчила по-росiйськи, — як тепер бути?

Тi, до кого звернутi безутiшнi волання — витриманi, поставнi, в чудових жупанах i вишиванках, — розраджу­ють, як можуть, хоча у самих, певно, душа не на мiсцi.

А за десяток метрiв спостерiгаю картину iншу. За ефектно розфарбованою красунею-блондинкою, що несе в сiтцi продукти, плентається, заледве поспiваючи, роз­пашiлий вiд спеки й алкоголю парубiйко — можливо, чо­ловiк. Демонстративно iгноруючи святкову процесiю, ка­валер гучно обкладає супутницю найбрутальнiшими, якi можна уявити, матюгами (зрозумiло, по-росiйськи). Най­дивовижнiше — дама нiскiльки, здається, не обурена. Сприймає гидотнi виверження звично, як належне, безтур­ботно, широко всмiхаючись.

Подiбнi контрасти вражали не раз. Стан справ на Ук­раїнi начебто вiдбиває головна її артерiя — Днiпро-Сла­вута. Якщо побажаєш умитися його водою, — аби сягнути до вiдносно чистої, мусиш довго й терпляче розганяти товстий шар брудної липучої плiвки.

Чим глибше поринав я у громадськi справи, тим менше i менше простору лишалося для особистого. Праця в об­числювальному центрi також втискалась у жорстко, до хвилин, розпланований графiк. Для побачень iз Iнною,  що  непомiтно стали невiд'ємною часткою життя, я вже не покладався тiльки на щасливу випадковiсть, а,  дочекавшись вiльного "вiконця", накручував заповiтний номер.

Часом вона була десь у вiд'їздi, довгому вiдряд­женнi. Iнодi вiдповiдала серiєю вiдмовок: "Не можу — зайнята". Це змушувало страждати, гублячись у здогад­ках: чи не вирiшила, чого доброго, все припинити?

Але нi — гра у подiбнi двозначностi була не для неї.

— Хiба на п'ять хвилин! — строго погоджувалась, коли робота, до якої ставилась вiдповiдально й сумлiнно, дозволяла вирватись. Домовленої митi, велично, як боги­ня, спускаючись сходинками, вже здалеку засвiчувалась стриманою, по мiрi наближення усе розквiтаючою, усмiшкою, що не полишала й слiду вiд моїх тривог i сумнiвiв. За iнтенсивним, спраглим, сумбурним спiлку­ванням тi п'ять хвилин злiтали, зазвичай, кiлькакратно.

Якщо ж ми стикались нагально, несподiвано й встигали обмiнятися хiба що кивком чи кiлькома фразами, це, тим не менш, дарувало такий потужний заряд радостi, що за кiлька наступних, пролiтаючих, мов на крилах, днiв, нiщо не здатне було всерйоз зiпсувати настрою.

Безсумнiвнi достоїнства Iнни не могли не привабити юрму шанувальникiв. Дiйсно, траплялося стрiчати її в оточеннi зграйки розкутих, сучасних юнакiв. Це, однак, не заважало їй або вiдiрватись, або ж надiслати, крадь­кома чи явно, виразний знак уваги.

Траплялися побачення й цiлком заочнi. Вряди-годи, завдяки участi в тому чи iншому заходi, я опинявся у полi зору литовських телевiзiйникiв. Оскiльки вартувати перед "ящиком" заради нагоди уздрiти власну персону за­важав, як правило, брак часу, дiзнавався про свої про­мельки на екранi найчастiш вiд оточуючих.

Iнна в подiбних випадках лаконiчно констатувала: "А я бачила вас у такiй-то передачi!" Про враження я мiг судити з непрямих ознак: якщо утримувалась вiд оцiнки — зрозумiло, що вийшло не дуже-то, зате захоплена її посмiшка перевищувала офiцiйне схвалення.

Тим часом життя Iнни — вочевидь, бурхливе й насиче­не, приховане вiд мене, як пiдводна частина айсберга, — щораз настiйнiш переформовувало її. Минали прихопленi з дитинства спонтаннiсть, метання з боку в бiк, натомiсть вивiльнялась, ставала основою образу, велична, урiвно­важена, що вiдала собi цiну, грацiя.

Хто тiльки, описуючи литовських дiвчат ("Рiвних не стрiти нiде!"), не полонився цією, щедро для них вiдпу­щеною, якiстю? З чим не порiвнювали їх, особливо iно­земнi, поети — хто з берiзкою або лебедем, хто iз арабським скакуном, а хто й з Ейфелевою вежею.

Грацiї ж Iнни — не штучнiй, виробленiй балетними вправами, а мимовiльнiй, дарованiй природою, — годi бу­ло шукати аналогiв. Не оминутий спокусою пiдбору гiдних для неї метафор, я швидко визнав: жодна, при усiй влуч­ностi, недостатня. Словом передаш таке хiба до певної, вельми недалекої, межi. Скiльки разiв безсило, нестерп­но жалкував: чому не режисер, не оператор, аби вловити на плiвку, увiчнити цi одухотворенi вирази обличчя, царську поставу, єдино можливi, найдосконалiшi повороти голови, горду ходу, навiть плавнi, неповторнi порухи довгих, точених, вигинастих пальцiв!

Довершенiсть зовнiшня унiкальне сполучалась iз внутрiшньою. У мовi виявлялась iндикатором духовних якостей — непомильною iнтонацiєю, умiнням витримувати паузу, точно, наче граючись, влучати в необхiдну то­нальнiсть. Це дозволяло, сягаючи рiдкiсного, як нiколи, нi з ким, резонансу, торкатися з Iнною дедалi ширших — у тiм числi й фiлософських, екзистенцiальних — тем.

Мандрiвний мiй спосiб життя забезпечував, серед iншого, знайомство з цiлою галереєю непересiчних, дiяльних, винесених на гребiнь хвилi оновлення суспiльства дiвчат, молодих жiнок. Траплялися щедро об­дарованi, прославленi, фото— i телегенiчнi — з тих, що прикрашають бiлозубими усмiшками обкладинки iлюстрова­них журналiв. Iз декотрими виникала тривала нiжна при­язнь, налагоджувалось листування, обмiн мiжмiськими дзвiнками. З українками поєднувала спiльна мета.

Та нi з ким не почував такої сердечної спорiдне­ностi, нiхто й вiддалено так не заторкував сутностi, як ця, подарована примхливим випадком, уникаюча популяр­ностi, зросла за тисячу кiлометрiв, серед такого несхо­жого на мiй народу, литовка. Мiж прекрасних, яким нiчим дорiкнути, дiвчат примудрялась пiднятися на голову.

Прискiпливо, пильно вглядався я, намагаючись, для контрастностi, вiдшукати хоч якi негативнi, в моєму ро­зумiннi, риси. Iнодi навiть умисно, заради експеримен­ту, провокував: невже не зiрветься, не проявить котрусь iз звичайних людських слабкостей — хоча б роздратуван­ня? Даремно. Незрушна, за якою менi, не схильному до мiстики, вбачалося щось трансцедентальне, витримка й дивовижний, цiлком аристократичний такт нiколи не зрад­жували литовську дiвчину (i це — нi на мить не втрачаю­чи природньостi й легкостi!).

Хто зна — може, якби зустрiчi стали безперешкод­но-частими, якби позбавити їх солодкої тривоги очiку­вання, дива кожноразового вiдкриття, образ Iнни побляк би в моїх очах. Скорiш за все, враховуючи безжальну жорстокiсть реальностi, так би i трапилось. Десь на са­мому денцi, у чому сам собi не хотiв би зiзнатись, чаїлася думка, що бiльше зближення неодмiнно повинне принести розчарування. А так, при кiлькатижневих чи й довших, перервах, пiсля уривчатих, надихаючих побачень прагнулось не втрачати їх пiднесеної ноти, кращаючи са­мому, пiдтягати, що можна, довкiл. Й укотре зачудовано питати себе: за що випало щастя бути причетним до цеї досконалостi, будити, в якiйсь мiрi, її прояви?

Словом, вируюче, насичене подiями життя здавалося повним, усе в ньому збалансованим: полiтична весна, сповнена високого змiсту дiяльнiсть, непогана, з еле­ментами творчостi, робота, вiддана, iнтелектуальна дру­жина, дочка, яка випереджувала у розвитковi бiльшiсть однолiткiв, сонм хороших друзiв... I ще — несподiвана нагорода, вiдрада душi: наче вiдгомiн чогось по­тойбiчного, незреченного, iдеального.

У тi часи зазнав неймовiрної слави телевiзiйний пси­хотерапевт (землячок, до речi), який обслуговував водно­час багатомiльйонну аудиторiю. Коротко острижений, iз твердим, застиглим поглядом, брався унiверсальними ме­тодами пiднiмати тонус, позбавляти будь-яких проблем та напастей.

Спробувавши, раз чи двiчi, подiбно багатьом оточую­чим, вдатися до його послуг, я змушений був з досадою вимкнути телевiзор. Прийоми здались тривiальними, тон — деренчливим, нав'язливiсть — дратуючою.

Я й не потребував пiдтримки такого роду, оскiльки все, необхiдне для душевної гармонiї, отримував вiд Iнни. Пiсля доволi вiдчутних фiзичних i зашкалюючих нервових навантажень пораненим звiром тягнувся до неї — i кiлька слiв милозвучного грудного голосу, радiсна посмiшка, привiтний багатомiрний погляд ставали чарiвним, повертаючим сили елексиром.