Я вже вірив, що за межею — не похмура одноманітність, не телеландія, не вульгарне заробітчанство... останні метри я вже повз, бо ноги відмовили мені, з них сочилася кров, рештки моєї розтраченої крові... Нарешті, не зважаючи на страх, на висоту, на все інше, бо вже й не було нічого іншого, вже, здається, взагалі нічого не було, я визирнув за межу... І жахнувся. Далеко внизу був ще один світ, там картатіли поля, купчилися хати, буйнявіли ліси, зростали в піднебесся міста. Перемагаючи біль, я з гіркотою подумав, що в мене й виходу нема: про повернення не могло бути й мови, про спуск... Невеликий, але граничний поштовх — і тіло моє зривається з обриву та стрімко несеться донизу, перекидаючись, вдаряючись і розбиваючись, натикаючись на гостре каміння...
16
Я закричав і прокинувся, було темно і тихо, руки, як завжди, стягували міцні й огидні пута, цього аморфного обмеження не зміг би позбутися й сам Гудіні. Нарешті, пульс нормалізувався, очі потроху призвичаїлися до в'язкого мороку, а у віконце під стелею зазирнули до мене заґратовані зорі...
Хай так, — подумав я, — хай так, але ж я це зробив...
Смерть Малого Риби
(покарання причетного)
1.
Хутко вбирався, відчуваючи як невблаганний холод пронизує йому кожну кісточку, викручуючи її, немов щойно випрану білизну; тіло конвульсивно здригалося, а думки, також змерзлі, оберталися зацикленим благання тепла. Нарешті біль потроху вщух, кров відтанула і оживила кінцівки. Він дмухнув собі у долоні, потім розтер їх до легкого зачервоніння, відчуваючи слабке пожалювання у напівнепритомних пальцях, немов підданих тортурам електросудомних процедур. Пострибав на одній нозі, згодом на іншій, поворушив пальцями, з приємністю відчуваючи повернення теплої хвилі, яка поступово, але невблаганно змочувала кожну клітину шкіри і м'язів.
За тим перевірив валізу: чи нічого не забув? Швидким поглядом ревізував кімнату, кинулася у вічі одинока пір'їнка, що підшкірним вістрям протнула подушку і заплямувала відпуцовану до блиску чистоту, проте прибрати цей слід свого перебування тут він не поспішав: було ліньки, не хотілося навіть витягати руки з кишень нового пальта. Відвів погляд вбік, бо билинка різала очі, викликаючи нудотну мігрень.
У двері постукали, і за рипінням чомусь незмащених завіс постала постать господаря – велике, роздуте врізнобіч тіло, що вінчалося не менш великою головою; вираз обличчя цього велета, який, здавалося, виник просто зі сторінок книги місцевих мітів, був добряцький і ліниво-флегматичний. Він посміхнувся самими лиш губами і запитально хитнув головою.
‑ Готовий?
‑ Та здається.
Говорили різними мовами, проте чудово розуміли один одного, чи то тому, що мови їхні були чимось незбагненно схожі і обоє вловлювали цю схожість тонким чуттям, чи тому, що слова у їх спілкуванні відігравали далеко не найвагомішу роль.
Вони заприязнилися і були близькими настільки, наскільки взагалі можуть бути близькими один одному роботодавець і виконавець, фермер та найманець, селянин і міський житель; довгий день вимогливий хазяй висмоктував з нього рештки сил, не даючи й хвилі перепочинку, проте після вечері вони цілком по-дружньому сиділи за кухонним столом, дудлили вино, яке ще не позбулося тьмяності льоху, і кидалися картами або ж, торохкаючи костями, азартно пересували нарди. В неділю сім'я господаря відпочивала, і всю роботу доводилося виконувати найманцеві, який прокинувшись удосвіта, порався біля хати, спостерігаючи за тим, як пихато виїжджають на старезному пікапі святково виряджені куркулі; посміхаючись собі у вуса, думав, що дороге парадне вбрання зовсім не пасує цим селюкам, навпаки – лиш підкреслює їх провінційність… Виїжджав трактором на шахівницю не по-українському охайних полів; навіть ліси їхні були, здавалося, ошатнішими і чистішими, рівненькі дерева, чи не викошена трава…
Хазяй вперше запросив до свого пікапа, розхитаного примітивно-доісторичного, але також чистого, він знову посміхнувся, але посмішка ця, як і завжди, була відсутньою і надзвичайно далекою, чомусь скидалося, що у старигана-фермера, коли він посміхається, не здригається жоден м'яз, лиш змінюється конфігурація губ; вийшли попрощатися й інші мешканці, легко вбрані вони проте не тремтіли під плювками холодного вже по-зимовому дощу, подав для потиску руку син фермера, такий же кремезний, як і батько, молодик, спадково-флегматично посміхнулася молодша дочка, якої за півроку роботи майже й не помічав у садибі, останньою надвір вийшла дружина господаря, найрухливіша з родини, вона жвавими кроками наблизилася до колишнього найманця і, простягши йому запашний пакунок, посміхнулася та проказала:
‑ Най щастить.
Задиринчав мотор, чавкаючи своїми вставними металічими зубами, реанімуючи запах засмаженого на мастилі бензину, напружена спина дужче втислася в хутро сидіння, аж до перфектного відчуття абрисів шпилячих пружин, про які можна було думати, що то підступна кусюча комашня…
Малий Риба повертався додому з чужини…
Малий Риба сумовито дивився на тяжкі мармурові хмари, що витрощеними бризками падали додолу, періщачи по ненадійному старорежимному даху так, що навіть завжди незворушний фермер раз-за-разом стурбовано позирав догори і невдоволено зітхав. Скло пітніло від переляку, а довколишні безкраї поля, рівні. ніби футбольне на "Олд Трафорд", здава-лося, піддавалися невтомному бомбардуванню: то тут, то там здіймалися до небес розтрощені кавалки поцуплленого ґрунту.
Пікап вибрався на загальну заасфальтовану дорогу і, збільшивши швидкість, помчав в напрямку чорніючого горизонту. Їхали мовчки, думаючи кожен за своє, фермер – за худобину, екс-найманець – за родину та друзів, уявляючи собі завтрашню зустріч, гадав: чи змінилися і що скажуть, а що скаже він… Спробував відтворити образ дружини, але із зніяковінням помітив, що це йому ніяк не вдається. Як вони там? – вперше за півроку справді стурбувався, забобонно відмахуючись від нагнаних похмурістю ранку з дна несвідомого недобрих думок, чи не трапилося чого, бува? – холов, і раптом стало навдивовиж тосно від усвідомлення покинутості та самотності. Куди не поглянь – сама лиш вода та грудки землі, дрібно посічені якісним імпортованим інструментом, з живності –т хіба бездушні і невидимі мікроорганізми. І оцей от опецькуватий флегматик, для якого повідомлення про смерть когось з родичів чи інформація про землетрус з тисячами жертв рівноцінні банальній робочій звістці з полів. От і зараз думає про щось дріб'язкове і марґінально-меркантильне з зажерливою заповзятістю і святенницькою недалекоглядністю.
Вдалині заміражіло місто і майже одразу поглинуло зрошений прощанням пікап, швидкість, з якою воно насуналося на нього, наводила Маленького Риба на порівняння міста з амебою, псевдоніжки якої нееволюційно-примітивним і втомленим рухом захопили знеосіблену вже жертву. Мчали вбік однаково красиві будиночки, всі низького зросту, тулилися один до одного неблякнучою черепицею, розганяючи хмари ледь помітним димом, забувалися за спиною. Малий Риба дивився за вікно і тремтячи думав, що варто бути уважнішим, щоб запам'ятати все це, увібрати в себе назавжди, бо бачить он ті дерева востаннє…
За хвильку місто було протнуто наскрізь, воно плавно перетворилося на захищене агресивним гілляччям передмістя, дерева нуртували, кидалися своїми кінцівками на перехожих, погрожуючи видряпати очі, ніяк не могли змиритися з холоднечею і втратою вбрання. вулиця майнула вліво, випнулась відцентровою дугою, потім спинилась, просто перед невеликою спорудою місцевого аеропорту. Фермер знову посміхався, все ще щось підраховуючи; горбатого могила виправить, — подумав Малий Риба, тиснучи йому на прощання руку і якнайщиріше кажучи:
‑ Тримайтеся!
Фермер хитнув головою з темної і теплої кабіни, зник за змоченим склом, загуркотів і швидко віддалився, мабуть, щоб вирішити якісь нагальні справи.
Малий Риба зітхнув, зіщулився і підтюпцем кинувся до споруди, що виглядала зовсім неживою, перед дверима він на мить спинився, нажаханий думкою, що помилився і це ніякий не аеропорт, а щось на зразок крематорію… Напис на дверях англійською розвіяв його сумніви, він знову зіщулився, передчуваючи тепловий удар, і пірнув у нетрі коридорів. За деякий час опинився у великому напівпорожньому і тихому залі, де шепотіння злітало під стелю і вібрувало там луною. Позіхнув, нараз відчувши тягар втоми від недоспаних ночей та непрочитаних книг, болюче-екстазно потягнувся, пригадуючи втраченість весно-літо-осені, яка монотонним навантаженням просочувалась крізь нього, безглуздо, бездумно… Сів, тремтячи від передчуття повернення, залив втомою свого тіла всі недоладності та незграбності пластикового стільця, відчуваючи їх легким напруженням м'язів.