Що й казати, почувався він незручно.
Нарешті, позітхавши і покривившись, зважився вийти в люди — показатися на очі Ані і її невідомій родичці.
Жінки саме сиділи за столом, спиною до нього, і сьорбали з величезних піал гарячий чай. З високого вікна сочилося сіре, непривабливе світіння. Падав звичний для цієї пори року сніг з дощем. Марко подумав: дивовижно, все це дуже дивно, майже неймовірно, що я, саме я, саме зараз тут, раптом тут, що вчора повинно перетворитися в сьогодні, і я знаю, що буде якесь завтра, невідомо яке, але буде, хоча й, може, без мене, тільки от воно буде таким самим несподіваним і неймовірним, що б не сталося, яка б найбанальніша дрібниця не змінила іншу — це все одно диво…
Жінки обернулися до нього: у Ані на голові був скручений рушник (певно, вона щойно помила голову), її супутниця вбралася у синій ангоровий светр, до якого легко чіплялися всі навколишні порошинки. З вікна тягло цівкою крижаного повітря, вітер непристойно гудів у дротах ліній електропередач, завивав у під'їзді.
— Доброго дня… — пробурмотів Марко, швидше для Аниної подруги.
Та раптом залилася густим рум'янцем, її щоки ніби обдали окропом, однак хвиля почервоніння не обмежилася лицем, вона ринула догори — через ніс і скроні — до чола. Маркові чомусь стало соромно, наче він щойно сказав якусь непристойність, вчинив геть нетактовно. Він потупив погляд, знайшов рукомийник і зайшовся відтирати обличчя від сну і перепою. Вода, як і все довкола, відгонила кригою, від неї стягувало льодом шкіру, вмерзали в череп очі…
Аня підвелася, щоб подати рушника, вперше за ранок усміхнулася і запросила до столу:
— Сідай, горе ти моє… Знайомтеся…
Марко зайняв місце поміж жінками, трохи ближче до незнайомки. Стіл був настільки вузьким, що він ненароком торкнувся ліктем її грудей, потім, сахнувшись такої несподіваної близькості, зачепив плечем плече.
— Це — Тамара, моя подруга і, як це? двоюрідна сестра. Кузина. От, — Марко пробурмотів щось про те, що йому дуже приємно і спробував вклонитися, однак в голові запаморочилося і він лише натягнуто усміхнувся до її великих очей, — Ну, а це, Томо, твій нічний кошмар… ну і мій теж, Марко.
37
Бідність, скрізь жахлива, безпросвітня бідність. Довжелезні черги в ОВІР за закордонними паспортами, ажіотаж із візами. Натовпи заробітчан у потягах та автобусах. Клітчасті і смугасті, червоні та сині сумки, наладовані товаром чи особистими речами. Частина з цих людей зникає на нелегальних роботах у якійсь Чехії чи Словаччині. І з кінцями…
Аня нічого не знала про долю свого батька вже кілька років. Марко раптом відчувся незручно, завеликий одяг почав тиснути на нього, в'їдатися в шкіру.
— З міліції щось чутно? — тихо спитала Тома.
Аня лише заперечливо похитала головою.
— А мати? — прохрипів Марко, який не пам'ятав, чи йому коли що про неї розповідали.
— Що мати? — не зрозуміла Аня, — Вона у Італії, миє посуд у дешевому кабаку в Салєрно. Я ж тобі, здається, розповідала. Ні?.. Живе поруч із морем, а бачить воду раз чи два на тиждень. Робота без вихідних… В суботу, пише, тарілки найбрудніші і найжирніші. Кляті макаронники жеруть свої спагетті скрізь і всюди. За будь-якої погоди. У спеку з їхніх масних чорнявих тіл скапує на столи смалець… А платня мізерна. Телефон дорогий, тож розмовляємо ми із нею не частіше як раз на місяць… А з батьком вони давно розлучені… хоча останні роки перед від'їздом, вже після розлучення, їм доводилося спати на одному ліжку… — Аня трохи подумала, потім додала, — Мама була закохана в Америку, марила нею. Спеціально вишукувала знайомих і коханців, що хоч раз там були. Тільки от не склалося, надто дорого коштує, щоб туди вирватися. А після Аль-Каїди закрилася не одна контора з фальшивими паспортами і візами… Таке то. Тепер смажиться під палючим італійським сонцем. Засмагати можна і взимку. Шкіра в неї смуглява стала, як у циганки. Вона нещодавно фото прислала, я Томі вже показувала…
Аня зітхнула, втупившись в підлогу. Потім підвелася і почала щось безладно переставляти з місця на місце.
— Ти чай будеш? — через плече запитала вона у Марка.
— А кави не буде?.. — невдоволено скривився він.
— Ні. В цьому домі міцні чайні традиції. Крім того, я б тобі не радила після вчорашнього напомповувати себе кофеїном. Його і у чайних листках забагато…
— Я перепрошую, Тамаро, за ніч… просто не міг собі уявити… — буркнув Марко, уникаючи дивитися на свою сусідку за столом.
— Та ні, це ви вибачте. В мене просто так склалися обставини, що ніде було подітися. От я і вирішила, що зможу заночувати тут, Аня раніше боялася залишатися сама, в мене навіть ключ є з тих пір, коли нам обидвом було необхідне товариство одне одної… Я просто злякалася, коли…
Марко зиркнув на неї — великі очі, трохи нерівний, скошений ніс, високе чоло… Гарна, — подумав він. Краща за сестру, з такою не соромно на людях з'явитися…
— А ви… я перепрошую, що втручаюся, це, звісно, особисте, але… чим ви займаєтеся?
Марко знову напівобернувся до дівчини і встиг упіймати її зацікавлений погляд, який одразу, щойно їхні очі перетнулися, сполохано сахнувся.
— Журналістика… дитяча мрія… Марні сподівання досягти правди.
— А-а-а-а… — протягла Тома, — ясно.
— Що ясно?! — чомусь скипів і надто голосно (аж обернулася від плити і пильно глянула на них Аня) спитав Марко.
— Та ні, я перепрошую, якщо, — знітилася Тома, — але в мене чоловік — журналіст. Степан Терешкун, може, чули?
— Степан? Як же, чому ж не чув, чув… — Марко спохмурнів: частково тому, що довідався, що дівчина одружена, частково тому, що дізнався, хто її чоловік.
Треба бути обережним із цією кралею, нічого зайвого, — вирішив хлопець, — от гад, мудачисько! Таку жінку відхопив, козел!…
ЧАСТИНА 6
38
Знову вибори, знову істерія кандидатів, знову входи до під'їздів і вітрини крамниць заклеєні їхніми пафосними пиками, знову під ногами стоси зібганих агіток, тільки все це на ступінь агресивгіше, ніж 4 роки тому; незмінна лише звичка пити холодне, розведене водою пиво.
— Ми обертаємося в колах надто близьких до політиків і політики, деякі з нас пишаються знайомствами з лідерами партій і місцевими чиновниками та посадовцями, — пояснюю я Маркові, — тому загалом нам важко судити про справжні настрої населення.
— Ну, і які ж вони, ті справжні настрої? — скептично усміхається шмаркатий редактор.
— Насправді, в натовпі панує байдужість. Ейфорія шкідлива для суспільного здоров'я. Кандидати рвуть на грудях сорочки, майки, і залишаються в самих лише трусах, обіцяючи, що віддадуть життя в офіру батьківщині і людям, які заселяють її територію. Дідька з два! Плебс, що обговорює щовечора політику на своїх пролетарських брудних кухнях, хоча й поверхово і банально, проте доходить вірного висновку: їх хочуть надурити; однак, інтуїтивно розуміючи це, люд все ж дозволяє виїхати деяким потворам на своїх невтомних плечах. Влада і ті, хто хочуть її отримати, змістивши нинішніх засідателів білих будинків, за нашою, журналістів, допомогою, щоразу знаходять шляхи до сердець виборців, вселяючи в них надію "на світле майбутнє". Вони хочуть викликати ажіотаж, переконати народ у тому, що на кін поставлено їхнє майбутнє і майбутнє їхніх дітей…
— То що ж робити? Забити на все?…Чи може організувати анархістську революцію? Батечко Махно, Гуляй-поле?… — він рвучким порухом голови змахнув з очей волосся, яке куйовдив вітер.
Ми сиділи на лавці в одному із сквериків і потроху дудлили ерзацпиво, схоже на помиї.
— Можна й так… Я ж не пропоную тобі єдиноправильного рецепту. Я не Бог, старушек, бо якби знав те, про що ти питаєш, не сидів би зараз тут, поруч із тобою, а принаймні спокійно правив би якоюсь невеликою країною. А може… — я раптом усміхаюся до чогось в собі, — а може, я би зробив щасливими усіх на світі… В будь-якому разі є варіант — вибрати шлях найменшого зла. Найбільшої чесності в ситуації, де чесність взагалі неможлива. Хоча до цього теж можна причепитися — надто гладко виходить…
Ми помовчали. Він задивився крізь пляшку, потім раптово обернувся до мене:
— Слухай, це правда, що тебе просили у штаб до мого батька?..
Я витримую цей полум'яний, відчайдушний погляд спокійно, тільки ледь примружившись. Рано чи пізно він мусив дізнатися і, відповідно, поставити це запитання. Я готовий до нього.
— Правда.
Осад на дні пляшки має терпкий смак справжнього хмелю. Ми дивимося один одному у вічі, як у дитячій грі — хто перший не втримає чужого погляду і кліпне? Маркові бракує витримки: він ще надто гарячий і непосидючий.
— І ти ...?
— І я швидше за все погоджуся.
— А якщо я буду проти?
— Старушеку, а чи ти не забагато собі дозволяєш?… Тобі так не здається? Я ж ніби не маю щодо тебе якихось зобов'язань. Навіть моральних. Ми ж навіть не друзі, а так, колєги… — він сидить, насупившись, — мені шкода, якщо я зруйнував твої ілюзії, але, думаю, ти й сам ніколи не довіряв мені надто, що й казати про якусь любов. Але мова не про це. Ти не можеш мені заборонити брати участь у його кампанії навіть як шеф, бо є трудове законодавство. Врешті, ті гроші, які мені пропонують, якщо це не блеф, а реальність, я ж думаю, що таки реальність… Я готовий навіть до того, щоб піти зовсім. Але не думаю, що ти наполягатимеш. Все таки не буде надто нескромно сказати, що без мене тобі вестиметься нелегко. Я знаю ще досить такого, чого не знаєш ти і що знати слід…
Він мовчить.
— Не знаю, мені це неприємно. Тут, звісно, більше особистого… Ми з батьком не зовсім у хороших стосунках. Радше навапки — у зовсім нехороших. Тобто навіть ще інакше — ми взагалі не спілкуємося. Але ти правий, я не можу тобі нічого заборонити… Якщо ти вважаєш це шляхом, як ти там сказав? Максимальноможливої чесності. Найменше зло?…
— Називай як хочеш. Я переконаний, що, доведись мені обрати роль прес-секретаря цілковитого негідника (я зовсім не маю на увазі твого старого, боронь Боже, Марку, він, наскільки мені відомо, доволі порядний чоловік, а головне — не мудак), але станься так, що з різних причин (безвихідь, безгрошів'я, тисячі інших без або й просто збіг обставин) я б таки став співпрацювати з гімнюками, можеш не сумніватися, я би знайшов для себе самого виправдання.