Викурена сигарета

Легкі вусика Віка виблискували на раптових проміннях.

— Тоді я не такий.

— Який же ти, Лео?

Питання цікаве, таїло у відповіді багато потаємних секретів. Я сам не знав себе на справді. Раніше можливо так, але зараз, коли мій світ змінився на стільки, я забув все, навіть роки в пелюшках, які й так не пам'ятав.

— Який? — в моєму тоні заховалась зацікавленість, мене інтригувало почути, що думає про мене Віктор.

Він відвернув обличчя в даль, думаючи розглядав оточення. Там мешканка другого поверху, сиділа на балконі багатоповерхівки. Жінка була не молодою, років за тридцять — це говорили за неї потемнілі зморшки. Вона про щось думала та курила, як і ми. Не помітивши це я сам вдихнув дим сигарети, все дивлячись на хлопця.

— Життя покаже, який ти, — ці слова вилетіли з легкістю, він не сумнівався у своїй правоті й дійсно коли ти сам не знаєш себе, тільки життя зможе показати твій зміст.

Люди, як книжки. Всі по своєму красиві, унікальні. У виборі улюблених у кожного свій вибір, за тебе ніхто не зможе обрати твою другу половину. Це дивне відчуття коли ти знайшов її, ту саму, яка тобі сподобалась до швидкого серцебиття і оніміння пальців. Я не переживав ці відчуття, але читав, та випадково вислухав з розмов пацієнтів, які також виходили на холод, щоб закурити чи випити кави. Хотілось знайти ту особливу, найкращу серед усіх. Але знову люди — книги, є такі, що з першої сторінки, можна зрозуміти все про цю особу, а є ті, що на половині, ще не зрозумілі тонкощі характеру.

— Я надіявся, що ти насмілишся сказати мені, хоч якийсь комплімент.

— Хлопцям рідко говорять компліменти, звикай, — Вікторова цигарка була вже майже зкурена до кінця. Попіл з неї падав додолу, в прозорі калюжі. Наші очі знову зустрілися, напевно тому що дівчина докурила та зайшла в приміщення, — ти дебіл.

Спершу я не зрозумів слова, потім моє серце заболіло, мов в нього увійшло сталево лезо ножа. Я старався триматися, не таять перед Віктором, мов шоколадне морозиво в спекотний день літа. Тому засміявся, мій молодий сміх відбивався від постраждалих труб.

— Тому ми маємо стати парою? Два дебіла — сила разом, ха-ха.

Вік зрозумів мій жарт, тому його серйозне обличчя прикрасила усмішка. Він не сміявся, як я, але я розумів, що він усвідомлював суть приколу.

— Коли я сидів на уроці алгебри мене завжди попелила поглядом однокласниця. Вона горіла мною, — він став близько зі мною викинувши окурок.

Його високе тіло оперлось на стіну лікарні, тінь прикривала мене. Він пахнув лісовою свіжістю, я відчував аромат старого намоклого клену чи моху на пеньках, що десь коло швидкоплинної річки, в якій гралися карасі.

— Я відчував до неї нічого, серце не бентежило коханням. Скоріше ненавидів, чим любив. Але саме за неї я в лікарні, та лишився батьків, свого останнього життя, яке мені подобалось, — змучені очі хлопця прикрили повіки, він підняв голову до гори обпираючись на стіну, — я заставив себе забути про неї, щоб не наступати на ті граблі, як раніше, але знову згадав про неї позавчора. Досі не можу протрезвіти. То був прояв звичайної людської доброти, не сумніваюсь, враховуючи мої ввбивчі здібності, але сучка залишила після себе палаючу біль.

Я знову закашлявся. Я не міг зрозуміти проблему Віктора, особливо усвідомлюючи те, що замість мене він бачив біля матні дівчину. Це ображало, але я старався зрозуміти його, та не ранити й далі своїми словами.

Він усміхався та задумлено дивився на краплини, які, мов листя падало додолу. Збоку подув сильний осінній вітер, моє беззахисне плече доторкнулось до Вікторового. Мене ледь тримало на ногах, думав, що й тут впаду. Вік помітив це та притримав мене руками повернувшись вбік. Його мужні груди тримали мене з силою.

Телефон у кишені завібрував та відволік мене, заставив прокинутись від шоку. Я вирівнявся дав знати хлопцю, що мене не потрібно тримати. Дивлячись на змокрілий екран телефону я побачив повідомлення від Рози. Вона попросила зустрітися в коридорі, напевно на звичному місці. Я повернув погляд до Віка, але не дивився на нього. Позаду нього стрибала знайома мені ворона. Її нога заплуталась в пластмасовій бляшанці. Пляшка була великою у порівняні з чорним тілом.

— Вік, не проти зустрітися з Розою?

— Не проти,— Віктор направився до пташки, щоб допомогти їй. Я хотів його наздогнати, щоб зробити це разом але вирішив відповісти Розалінді. "Добре, не проти побачити Віктора?"

Повідомлення прийшло одразу з парочкою радісних смайликів: "Звісно, не проти! Хутчіш до мене."

Я встиг втомитися, поки змагався з сильним вітром. Але Роза просила зустрітися, потрібно поспішати до неї. Вік повернувся до мене, обудумав та дивився попереду. Я взяв його руку, здивувавши цим. На моєму обличчі досі виблискувала усмішка, дарувавши сонце хлопцеві в такий вологий день.

— Спробуй полюбити мене, Віктор.

Цигарку та одноразову склянку я давно вже викинув, нас ніщо не зупиняло, тому я потягнув його в лікарню. Там чекала Роза та проблеми, але поки ми були на вулиці нас інтересували, лиш ми. Мене не сильно цікавила реакція Віктора, але почув, як він щось бурмотів у відповідь. Потрібно розібратися з нашими стосунками остаточно потім , коли настане наш час.

В кінці коридору було темно, освітлювали його, лиш світлі думки Рози, яка гортала в телефоні стрічку новин. Вона не була сумною, як на початку нашої минулої зустрічі, що віддавала ароматом суму. Я йшов попереду, досі тримавши за руку Віктора. Він же, як кіт йшов слідом, не забираючи свою руку назад, та не зупиняючись. На диво було тихо, всіх забрала праця в свій полон. Хтось гортав документи чи книги, як в лікарському кабінеті, чи дивився крилаті сни, як безліч дітей у палатах.

Дівчина помітивши нас відсунулась в бік. Я не відмовив їй та присів поруч, а Вік залишився осторонь, стоячи розглядав візерунки на стіні поруч з нами.

— Привіт, Роза, — він продовжив дивитися вдаль. Його очі пустували, не було можливості прочитати жодну емоцію, думку чи наміри, яких напевно там й не було.

— Вітаю, рада вас бачити, особливо тебе, Віктор.

Я відчував себе зайвим, адже розумів, що Роза стане дарувати більше уваги Віку, як робить це зараз. Але не давав про це знати, вирішив змішатися з твердою стіною.

Роза почала розповідати всю ситуацію, енергійно і зупиняючись, лиш передихнути.

— Це все та-ак проблемно, вони падли! — вже була закінчувала Роза. Її темне волосся колихав вітер, який дув з-під щилин, що на помокрілому вікну, — Віктор, ти не проти нам допомогти? Сумніваюся, що я з Леонідом, щось зможу зробити вдох та й в трьох теж буде важко.

Віктор провів по голові, він весь час про щось думав. Його погляд різав брудну підлогу, так само, як думки атмосферу між нами.

— Гадаю, він не проти, — я наважився показати себе. Вставши навпроти Віктора з іншого боку ми за звичкою зустрілися поглядами. Тепер я був замість підлоги, яку він насичено роздягав, — у мене є знайомі, які б могли нам допомогти з цією проблемою, вони також лікуються в цій лікарні, та в цьому відділенні. Тому якщо ви не проти я відлучусь , щоб поговорити.

Усміхнувшись Віктору та отримавши від нього розуміння, згоду на удумане, я пішов коридором осипаним словами Розалінди, що намагалась мене зупинити.

14 розділ "Темінь в очах"

Поки я розмовляв з Денисом, в ароматній їдальні, було втрачено багацько часу. На вулиці не визирало сонце але вже хмари не мили землю своїми сльозами. Вони змішувалися один з одним утворюючи гаму сірих відтінків. У мене вийшло вмовити Дена нам допомогти, зайві люди — не є проблемою в даній ситуації. Впевнений, що вони допоможуть, принаймні, як підтримка. Це добре усвідомлювати те, що в тебе є однодумці — люди, що мають таку точку зору, які так само розглядають ситуацію і хочуть допомогти тобі з цим.

Звабливий погляд різав мої сідниці всю дорогу, як ми йшли до Віка з Розою. Мене насторожували наміри Дениса, на даний момент його ріжучий погляд. У нього вистачило хоробрості, щоб вільно озвучити свою не традиційну орієнтацію, тоді, що заважає згвалтувати мене. Навіть тут — в холодному коридорі, на зустрічній лавці, що йому завадить? Або хоча б схватити мене за стегна, це навіть легше.

Я старався відволіктися від цих думок, адже все може виявитися не таким, як я його уявив, та й я мов восьмикламниця боюсь хлопця, тому що він може тронути мою п'яту точку. Він хороший хлопець, адже тримається поруч з своєю сестрою, яка має вади зі здоров'ям. Є ж люди, які б просто покинули такі проблеми та присвячували час своїм захопленням. Але я знаю тільки боязке теперішнє, та можу уявити їх трімке майбутнє, а що було в минулому лишається за стіною невідомості.

— Денис, це Віктор та Розалінда, вони також допомагатимуть з цією справою.

Ми прийшли де домовлялись з Розою – місцина задньому дворі лікарні. Вони стояли говорили про щось, однозначно про щось не приємне, адже Роза лишилась з невдоволеною гримасою. Вік стояв біля дерева, було цікаво, як же йому не набридло і чи не затікли ноги , адже мене довгенько не було. Вираз його обличчя не змінився коли він побачив нас, просто дав руку, щоб привітатися з Денисом.

— Приємно познайомитися, Денис.

Роза же засоромилась, але гадаю цей хлопець однозначно був не її смаку, так що хвилюватися не потрібно. Вони також зустрілися руками, цим привітавши один одного. Денис мовчки задавав зустрічні питання, поки Роза відповідала на одному подисі.

— Скільки ви знайомі? — це питання було від Віктора Денису, він перестав мене бачити, так здавалось. Хоч на його обличчі не було жодної емоції, в голосі відчувалась напруга. Вона брала за легені та давила, що є сили.

— Зустрілися один раз в кафе.

Віктора змотивувала відсутність цигарки в руці, тому він взяв мужньо хлопця за комір, та притис до зовнішньої стіни лікарні.