— Тримай!
— Не зрозуміла, — ніяково промовила Веселка, розглядаючи шаровари. — Але...
— Роби, як я! Потім побалакаємо!
З цими словами Коник зав'язав штанини знизу на вузли. Веселка, все ще не розуміючи навіщо, зробила те саме. Безглуздо? Але розмірковувати і сперечатися не було часу. Коник перевернув шаровари вузлами догори, схопився за пояс, величезні козацькі штани вмить наповнилися повітрям і, мов парашут, уповільнили падіння. Коник вислизнув з-під Веселки, і та зрозуміла нарешті, що до чого. Вона швиденько повторила рятівні дії Коника, і за мить вже повільно, поруч з Коником, спускалась донизу.
— Ну який же ти молодець! Це неймовірна ідея, Конику! Як ти здогадався? А я вже вирішила, що ти того, трошки від переляку з глузду з'їхав! — вона щасливо засміялась. — Думала, зараз натягнеш дідові шаровари на себе та вб'єшся, мов справжній козак! До речі, все хочу спитати, де ти цю торбу надибав?
— Це не я. Це дід її з льоху витяг, коли на битву з ворогом збирався, пам'ятаєш?
— Авжеж!
Вони повільно спускалися на своїх пара-шуто-шароварах, регочучи та перекрикуючи шум брудного гірського потоку, яким стрімко проносилися різноманітні побутові речі: крісла, собача будка, глечики, паркани, стара шафа тощо. Та друзі поки що не звертали на це уваги. Кажани зникли. Небезпечне падіння уповільнилось. Чаклун пощез. Їм було весело, і вони святкували свою маленьку перемогу
Ще декілька секунд...
А тим часом у печері відбувалося щось незвичайне і незрозуміле.
Жахливий ще декілька хвилин тому чаклун стояв навколішки, схиливши голову. Його руки-крила безпорадно звисали на підлогу, а плечі здригалися разом зі стінами печери від гучних слів, що страшним голосом лунали зі стелі та з вогняних щілин на підлозі.
— Як ти посмів знову її залишити живою?! Вдруге! — гримів ожилий бовван, з вогняної пащі якого декілька секунд тому врятувалися наші друзі.
— Пробач, повелителю. Більше цього не станеться. Я все виправлю. Це було востаннє, — зціпивши зуби, наче крізь біль, тихо відповідав чаклун.
— Востаннє?! Я це вже чув! Ти будеш жорстоко покараний! Мука твоя подовжиться ще тисячу років!
— Як, повелителю?! — з жахом прошепотів чаклун. — Ти ж обіцяв мені спокій після цієї перемоги. Квітучий край став пустелею. Люди покарані. Я виконав майже все!
— Але ж дівчинка жива! Люди живі! А це головна загроза, бо тільки вони можуть здогадатися, де саме знаходиться меч! Даю тобі останню можливість отримати свободу. У тебе є всього два дні! Якщо за цей час дівчинка залишиться живою, страждати тобі ще тисячу років! А якщо вони знайдуть те, що шукають, ти загинеш першим! Я все сказав! Геть!!!
Цієї миті і без того неприємне обличчя чаклуна спотворив страшенний біль! Він схопився за голову своїми крилами та застогнав. Бовван викинув, точніше, виплюнув його зі своєї пащі-печери простісінько у провалля. Спочатку чаклун летів шкереберть, потім догори дригом, і тільки врізавшись у скелю навпроти, обернувся знову на кажаняку. Очі його заблищали несамовитим крижаним вогнем, і ущелина здригнулася від його розлюченого кажанячого крику!
А наші герої тим часом продовжували повільно та весело падати вниз. Щасливі з того, що їм вдалося неушкодженими втекти з печери, вони зовсім не помічали нової небезпеки під ногами. Не помічали, аж поки луна від кажанячого крику не повернула їх до тями. Скелі навколо пішли ходором. Потужний порив вітру роздер шаровари на клоччя, і друзі попадали у воду.
Удар був такої сили, а вода такою холоднючою, що у Веселки перехопило подих і вона стрімко пішла на дно. Вона заплющила очі і приготувалася тонути, та раптом опинилася, мабуть подумки, а може, і насправді, у тій миті свого життя, коли вони з татком пірнали в небесній річці. І татко був зовсім поруч! Вона простягнула до нього ручки, посміхнулась, і, зібравши останнє повітря в легенях, крикнула: "Тату-у-у!"
Тато прийняв її в обійми, поцілував, трохи розвернув та підштовхнув на поверхню.
Веселка виринула та, захлинаючись і відпльовуючись, почала борсатись у стрімкій воді. А прямісінько на неї, серед уламків різноманітного мотлоху, нісся Коник на широченній дошці, мов серфінгіст!
— Хапайся! — крикнув він, кинувши їй торбу, а сам тримав ремінець у зубах.
Щоб не зіслизнути з дошки, Коник влігся на неї і обхопив копитами. Веселка встигла впіймати рятівну торбу і, переборюючи стихію, підтягуючись міліметр за міліметром з неймовірними зусиллями вилізла з води і ляпнулася поруч із Коником.
Ще одна маленька перемога! Хоч до остаточного спасіння ще далеко. Потік ставав дедалі стрімкішим. Дошка неслась уже з шаленою швидкістю, занурювалася, виринала, билась об скелі, поки, нарешті, не вилетіла в океан!
Тут рух її трохи уповільнився, та легше від цього не стало.
Чорні хмари швидко затягували сіре небо! Пішов дощ. Навкруги яскравими спалахами у самісіньку воду били блискавки та гримів грім. Починався шторм! І серед усього цього жахіття друзі знов почули знайомий кажаня-чий крик та підняли голови. Кажан був величезний! На пів неба! Прямісінько над ними він махав своїми крилами, підбурюючи океан і створюючи велетенські, мов хмарочоси, хвилі, які все зростали і зростали, атакуючи друзів та намагаючись перекинути дошку.
Але не так сталося, як кажану хотілося!
Веселка вже на ногах! Тепер вона, мов завзятий серфінгіст, майстерно скеровувала дошку серед хвиль!
Йух-ху-у! Спуск! Підйом! Стрибок! Занурення! Аж дух захоплювало від шалених піруетів! Друзі в захваті волали, як дурні! Йух-ху-у!
Та раптом усе дуже ускладнилось!
Прямо перед ними із глибини з'явилася роззявлена паща велетенської акули! Веселка дивом устигла скерувати дошку вбік, за міліметр від гострих зубів!
— Матінко моя кобило! — закричав переляканий Коник. — Дивись, як їх багато!
Це була правда!
Акули атакували звідусіль! І поки Веселка намагалась уникнути зустрічі з ними, спрямовуючи дошку поміж страховиськами, Коник відбивався від них, жбурляючи в розлючені морди буряками, гарбузами, кавунами, які в неймовірній кількості він діставав зі своєї чудернацької торби. Іноді в нього виходило досить влучно, і коли засліплені або спантеличені акули потрапляли одна в одну, він переможно вигукував якісь свої конячі образливі слова. Проте за деякий час продукти закінчились, і в хід пішов посуд: тарілки, виделки, глечики, каструлі, навіть одна величезна виварка поцілила якійсь акулі прямісінько в голову!
Те все було так смішно, що зовсім не страшно! Друзі так спритно робили кожен свою справу — Веселка керувала дошкою, а Коник жбурлявся — наче вони все життя тільки те і робили.
— Конику, не викидай весь посуд! — реготала Веселка. — Залиш хоч пару тарілок, бо з чого ми потім їстимемо!
— Якщо я розмірковуватиму, з чого їсти, можуть нас самих з'їсти! Керуй, не відволікай!
Тим часом серед хвиль почали з'являтися льодові скелі — айсберги. На всій швидкості друзі майже врізалися в одну з тих скель,
але останньої миті Веселка вдало скерувала дошку в розщілину, і вони заторохтіли білосніжним лабіринтом, аж поки не вилетіли стрілою з іншого боку айсберга. На якусь мить вони зависли у повітрі, а потім почали стрімко падати у воду.
— А-а-а! — злякався Коник. — Вода крижана! А я плавати не вмію!
Але тієї миті, коли вони вже торкалися поверхні океану, просто під ними з глибини виринув величезний кит, у спину якого вони влипли своєю дошкою і попливли собі далі, ще до кінця не второпавши, що знову врятувалися.
Частина 6
На китовій спині.
Пляж, та й годі!
Коник у торбі.
Експерименти з Гоголем М. В.
Сумне відкриття.
А в кажаняки теж неприємності.
Величезна китова спина виявилась дуже зручною. Коник трохи покопирсався в торбі, і тепер вони сиділи в яскравих шезлонгах та сонцезахисних окулярах під пляжною парасолькою, на якій сушився їхній одяг. Кит плив собі невідомо куди. Шторм закінчився, акули кудись зникли, яскраво світило сонце. Веселка заплющила очі та блаженно посміхалась, попиваючи прохолодний коктейль — теж, до речі, з торби.
— От цікаво, де дід узяв цю чарівну річ? — бубонів Коник, занурившись у торбу з головою.
Його голос лунав звідти, мов із залізної діжки.
— І шезлонги, і парасолька, і всяка всячина! Як воно все тут помістилося? Слухай, може, Татків меч теж десь тут, у торбі? Я б не здивувався. Треба пошукати. А може, якась їжа є, бо наче вовка з'їв би, — продовжував він, уже майже весь зникнувши в торбі, яка при цьому зовні зовсім не ставала більшою. — Тітко моя коняко! Чого ж тут тільки немає! О! Знайшов!
Веселка розплющила очі і подивилася на Коника, від якого назовні вже залишились тільки задні копита. Вона перелякано підхопилась, скинула окуляри та вхопила за край торби, стягуючи її з бідолашного друга.
Коник виліз страшенно задоволений. У його зубах стирчала величезна шоколадка в картонній обгортці, а в передніх копитах якась запилена книжка.
— Ух, налякав, — з полегшенням зітхнула Веселка. — Давай допоможу.
Вона забрала у Коника шоколадку, розгорнула її та розломила на невеличкі шматочки. Шоколадка виявилась неймовірно смачною! Коник напхав повний рот і з насолодою щось мимрив.
Плавання на киті все більше їм подобалось!
Сонце яскраво сяяло у височині. Кит плавно погойдувався, і Веселку трохи хилило на сон. Вона розслаблено лежала у своєму шезлонзі та про щось розмірковувала.
Коник, начепивши на носа окуляри, читав по складах Гоголя — "Ніч перед Різдвом".
— Веселко, ти тільки послухай, що вони в цих книжках пишуть: "Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рот; подивився на вареники і ще більше роззявив рот. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з'їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати. "Бач, яке диво!" — подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною".
Дочитавши, Коник занурився в торбу і витяг звідти дві миски — з варениками та зі сметаною. Поставивши їх перед собою, він витріщив на цей натюрморт очі і роззявив рота.